Писати я починав іще у школі, правда, виключно вірші та байки. Першою спробою, наскільки пам’ятаю, був «ремікс» «Енеїди» Котляревського з головними героями Андрієм та Устиною. У дев’ятому класі сотворив вірш «Вот кто такой коммунист!» , який посилали на конкурси шкільної творчості двічі поспіль, оскільки наступного року я на такий подвиг не спромігся. Це був один із поодиноких випадків моєї віршотворчості російською мовою – до 80-х років ХХ століття…

Вже працюючи в університеті, я почав відчувати в собі бажання писати всякі байки, віршовані привітання тощо. Одну байку про університетську їдальню навіть опублікували в нашій університетській же газеті. У перші роки «перебудови» писав байки про бюрократів , і деякі з них ледь не прийняв до публікації журнал «Дніпро». Однак поволі запал до римування вщухав, і десь року так 88-го я нарешті наважився на прозу. Жанр сумнівів ніколи не викликав: фантастика!

Своє перше оповідання «Відрядження до Фомальгаута» я навіть нікому не показував… А ось першу мікроповість «Секретні документи», за допомогою передових технологій набрану на комп’ютері й надруковану на принтері , вирішив занести в журнал «Дзвін» (колишній «Жовтень»), де у відділі поезії працював мій земляк і майже одноліток Володя Олейко. Він передав рукопис у відділ прози, і через деякий час я прийшов за відповіддю. Поважний метр, сидячи за столом, кілька хвилин щось писав, потім звернув на мене увагу, кінчиками двох пальців узяв рукопис, промовив: «Такого ми не публікуємо… І взагалі, це повинно бути надруковано на машинці» – і кинув моє творіння через стіл до мене. На моє несміливе питання, що мені робити, лише буркнув: «Пошукайте собі когось у Спілці». Це було моє перше знайомство з літературним світом…

У Спілці знайшовся чоловік, молодий тоді ще письменник Ярослав Павлюк, який першим дав мені надію на те, що мої твори можуть бути опубліковані. Через деякий час, написавши ще кілька речей, я звернувся до вже відомого тоді львівського фантаста Олега Романчука. Перший відгук Олега Костянтиновича був негативним, однак та зустріч багато в чому визначила мою подальшу літературну долю.

Зрозумівши, що у Львові мені нічого не світить, я почав надсилати свої рукописи у різні журнали та видавництва. Спочатку всі відгуки були негативними, а перші сторінки повернутих рукописів рясніли виправленнями (далі вже ніхто й не читав). Та ось нарешті, здається, влітку 1991 року я одержав із поважного журналу «Дніпро» не власний рукопис, а повідомлення про те, що мою повість «Експедиція на Бермуди» прийнято до друку!!! Це був момент щастя! Правда, згодом повість передали в редакцію молодіжного журналу «Нова генерація», яка висловила бажання опублікувати її і співпрацювати зі мною й надалі, однак слова не дотримала…

А десь на початку 1992 року Олег Романчук почав організовувати видання альманаху пригод, детективу і фантастики «Світ пригод» і запропонував мені дати щось своє. Я дав «Чужий світ». Редактор журналу Андрій Судин не відразу погодився його взяти, і ми вели гарячі дискусії за кавою… Нарешті все владналося, і в числі 4 за 1992 рік моє перше фантастичне оповідання було надруковане!

Взагалі, перша половина 90-х років була для мене дуже плідною. Звичайно, я письменники, які строчать по кілька романів на рік, але мені тексти давалися і даються дуже важко, і тому зараз просто дивно, як я міг написати і переробити стільки фантастичних текстів, водночас працюючи науковим співробітником. Крім того, я налагодив співпрацю з київським журналом «Наука-Фантастика», де вийшли дві мої повісті та одне оповідання і мали вийти ще… Були також видавничі проекти у Львові, і навіть з’являвся привид книжки, однак… Країну накрила темна ніч кучмізму. Писати в шухляду не хотілося, та й життя стало суворішим: потрібно було боротися вже за саме існування, і часу на творчість не залишалося.

На зламі тисячоліть почало щось зрушуватися. І немалу роль тут відіграли передові технології, а саме впровадження в Університеті електронної пошти і мережі Інтернет. У 2000 році я віртуально познайомився з американцем львівського походження Олексою Моррісом і взяв участь у його електронно-видавничому проекті Ebookstand, який, на жаль, завершився повним фіаско. Того ж року я вийшов на харківських фантастів Олді, які вже тоді видавали свої «Новости украинской и русской фантастики». І хоча переконався, що насправді в українській фантастиці немає жодних новин , однак ці контакти якось надавали оптимізму.

У тому ж таки 2000 році я поновив реальну співпрацю з Олегом Романчуком, який став шеф-редактором загальнополітичного журналу «Універсум». Наступного року вчергове було відновлено альманах «Світ пригод», у якому я став відповідальним секретарем. Завдяки цьому я зміг віртуально познайомитися з представниками нової хвилі української фантастики, і деякі з них стали моїми друзями і колегами у спільній справі – відродженні української фантастики. А у 2003, через десять років, в альманасі нарешті вийшла моя повість «Експедиція на Бермуди». Зараз, на жаль, «СП» знову не виходить.

Українська література поволі оживала, однак фантастика була, як і раніше, на останніх позиціях. Більше з відчаю, аніж сподіваючись на успіх, після Форуму видавців у Львові 2002 року я надіслав свої повісті у видавництво «Зелений пес». Результат перевершив усі сподівання: спочатку в українській «Роман-газеті» було опубліковано збірку моїх повістей, а потім у започаткованій видавництвом серії «Алфізика» вийшли дві мої книжки – «Я, Володар…» і «Чужий світ».

У квітні 2003 року львівський фантаст Ігор Желем, з яким ми вже були заочно знайомі, започаткував мережевий проект «Українська фантастика», до якого я відразу підключив усіх знайомих українських фантастів. Так була утворена віртуальна «Асоціація українських фантастів», яка активно працює й сьогодні і, сподіватимемось, внесе свою вагому частку у відродження української фантастики. Щоправда, на жаль , Ігор Желем відійшов від цієї справи, і АУФ змушена була перейти на майданчик Літфоруму, де спілкуються письменники та шанувальники літератури різних жанрів. Однак у цьому, як виявилося, є й свої плюси, і тепер міцний кістяк Асоціації складають Тимур Литовченко, Радій Радутний, Олексій Спейсер Кацай, Валерій Верховський, інші ветерани УФ разом із творчою молоддю. Особливо приємно (і корисно ), що тепер серед нас є видавець, керівник Видавничого дому «Панорама», письменник Роман Фернеза, за підтримки якого з другої половини 2007 року почав виходити суто фантастичний альманах «Український фантастичний оглядач (УФО)».

На жаль, після 2004 року, часу розквіту серії «Алфізика», видання фантастики в Україні знову пішло на спад. Однак це вже не катастрофа 90-х років минулого століття, і справи помаленьку йдуть, хоча й далеко не так, як би хотілося. Втіленням цього став вихід у вересні 2008 року, перед самісіньким Форумом видавців, мого фантастичного роману «Диявол добра» у видавництві «Дуліби». Життя триває!

І не найгіршим доказом цього стало те, що на початку лютого 2011 року мене нарешті офіційно прийняли до лав Національної спілки письменників України! А в серпні 2013 року у тернопільському видавництві «Богдан» побачила світ моя четверта книжка – «Реальна мандрівка»!