Те, що фантастика належить до інтелектуально вагомої і культурно цінної літератури ні в кого не викликало ніколи сумнівів (хіба що в частини скептиків, які вважають її “немистецтвом”). Свого часу (особливо на початках) то була взагалі мало не елітна література, яка, щоправда, з часом стала масовою (навіть, як тепер прийнято казати “попсовою”), породжуючи цілі громадсько-політичні течії і рухи (згадаймо антиутопії К. Воннегута, які викликали ажіотаж навколо антивоєнних, антиглобалістських ідей).

Однак після відходу якоюсь мірою в тінь, тобто до складу класиків таких фантастів як А.Кларк, А.Азімов, Р.Бредбері, С.Лем і навіть К. Воннегут, на яких орієнтувалися чимало письменників-фантастів 70-80-х років не так давно минулого століття, видається, наукова фантастика почала відмирати. Зрештою, навіть той же К. Воннегут спонукав (ну, хоча б своїми “Сиренами титана”) новий напрям у фантазуванні і шельмуванні науки в літературі (мабуть, йому допомогли ще й такі, як Р.Шеклі та інші).

Так-так, нині багато із нас читають у нових авторів і дивляться в кіно вже не фантастику. Створився цілий потік того, що почали називати “фентезі” та й іншими відгалуженнями, які у переважної більшості “серйозних” читачів і авторів фантастики викликає спротив і певну зневагу, як ото пустопорожнє чтиво на зразок криміналу (за винятком тих творів, які асоціюються часом за образністю і трактуванням певних явищ чи осіб із філософією чи теологією, наприклад, окремі речі Р. Желязни)

Цілком можна погодитися із обуренням Станіслава Лема, що останнім часом і в книжкових публікаціях і в кіномистецтві в жанрі так званої фантастики фантастикою і не пахне. Твори, які звично називати нині фантастикою і які викликають ажіотаж серед молоді, які наче б то на перший погляд мають у собі глибинно (десь там дуже глибоко сховані) об’ємні ідеї, насправді мертві і готові до швидкого забування, вже не кажучи про відсутність плодотворності, тобто спонукання розвитку чогось нового. Навіть сюжети їх не витримують критики, як тільки почнеш докопуватися до логіки і пов’язаності між собою, виправданості викладених подій.

Адже справжня фантастика – це головним чином творчість (звичайно ж із популярними ознаками “екшн”, тобто гострого сюжету), побудована на логічно обґрунтованій футурології. Тобто не на пересмикуванні фактів і перебільшенні окремих їх ознак, аби потішити чи налякати читача (глядача), а на трактуванні потенційно можливих шляхів розвитку, якоюсь мірою попереджувальна, а якоюсь мірою прогностична (навіть той же ж таки К. Воннегут дотримувався ще того правила, хоча і виходило так, наче він з усіх сил шпетить науку). Твір фантастики, які б неймовірні події там не змальовувалися, як правило збудований на реально можливих відгалуженнях розвитку цивілізації, і там все ґрунтується на науково обумовлюваних концепціях. А якщо взяти твори сучасності, то більшість із них, вихопивши із наукових знань навіть не ідею, а листочок із описом якогось потенційно можливого явища, вибудовує фантасмагорію, яка може лише задурити голову і не більше. Користь від такої творчості – сама розвага. Сперечайтеся зі мною (якщо брати приклади з трошки масовішого, тобто з кіно) щодо “Матриці”, чи щодо “Шостого дня” чи всяких там “Суддів Дреддів”, “Руйнівників”, вже не кажучи про “Зоряні війни” тощо, але це все дуже далеке від фантастики. Інтелектуальної праці (та часто і духовної) то не потребує і її не будить – воно призначене тільки для швидкого і легкого споживання. Ну, хіба що часами опирається на штампи суспільної моралі і частково схематично і таки ж “попсово” формує (а трапляється і руйнує) моделі “моральної” поведінки. Ну, наче б то є вихованцем понять честі, гідності, свободи, демократії, ба навіть кохання.

Звичайно ж, із допомогою літературних критиків ми тепер можемо відділити жанри літератури на наукову фантастику (science fiction) і всякі фентезі (“техно”, навіть “наукове фентезі”, чи “жорстока фантастика”) і заспокоїтися – мовляв, хто що любить – хто мудрувати над шляхами технологічного розвитку, а хто потішатися страшилкою про якихось то розплоджуваних за кілька хвилин клонів, яким пересаджують (ти ба!) цілу свідомість. Однак якщо замислитися над соціальною значущістю взагалі будь-якої творчості, то все виглядає не так уже і “незлобиво”.

Можете закинути мені нудне моралізаторство, але суспільство жування чіпсів і сьорбання кока-коли впереміжку з тілібомканням мобільників у кінотеатрі вже починає діставати. Причому ось така “фантастика” (і все що до неї) і породжує саме таке суспільство, в якому тільки яйцеголові і здатні думати “над майбутнім усього людства”, а натомість громадяни лише жують. Підтримувати в дорозі сходинками вгору така фантастика нездатна, а лише потихеньку підштовхувати вниз. Ринок відібрав у фантастики стрижень, який стимулював поступ, у тому числі уми тої ж молоді в уяві удосконалення свого життя. Наука перестала бути ідеалом, ідеалом стала казка. Навіть не поєднання науки з казкою, що є часто основою фантастики, і часто виявляється дуже продуктивним у вихованні свободи і сміливості наукової творчості, а тільки безсила мрія про нереальне, або такий самий безсилий страх перед тим, що може принести наука.

Тепер щодо української фантастики. Тут проблема склалася якось і ще гостріше. Якщо на Заході хоча б якісь натяки на збереження жанру були і є (там письменники заробляли і заробляють на цьому жанрі), то у нас його час відроджувати. Писати фантастику в Україні віддавна вважалося справою якщо не цілковито ганебною, то, принаймні, негідною справжнього письменника. З “товстих” журналів фантастику час від часу брався друкувати хіба що “Дніпро”, по невеличкому оповіданнячку в номер давали “Знання та праця”. Єдиним видавництвом, яке не цуралося української фантастики, було столичне “Молодь”, яке навіть започаткувало популярну у 70-80-х роках минулого століття серію “ППФ” (“Пригоди, подорожі, фантастика”). Зрідка щось з’являлося (але перекладного) у видавництві “Дніпро”. Решта ж видавничого світу поглядала на земляків-фантазерів з малоприхованою насмішкою: серйозні ж, мовляв, люди, а займаєтесь…

І все ж, незважаючи ні на що, фантасти в Україні не переводились. Від перших років після утвердження більшовицької влади для мільйонів українських читачів почали творити фантастику Володимир Винниченко, Дмитро Бузько, Микола Трублаїні, Юрій Смолич, а далі – Микола Дашкієв, Василь Бережний, Володимир Владко, Олесь Бердник... За ними прийшло нове покоління – Олександр Тесленко, Володимир і Віктор Савченки, Ігор Росоховатський, Віктор Положій, Людмила Козинець, Леонід Панасенко, Олег Романчук, Володимир Заєць, Сергій Кургузов, Юрій Константинов… Не маючи змоги вийти за рамки дозволеного радянською системою, все ж власною творчістю вони об’єктивно сприяли духовному пробудженню – бодай у майбутніх чи інших світах – своїх читачів. І ті не залишалися в боргу – українська фантастика на полицях книгарень не залежувалась.

Здавалось би, після бурхливих перебудовних років, зі здобуттям Україною незалежності та певною демократизацією суспільства все повинно було стати на свої природні місця: письменники (і видавництва!) позбутися залишків упередженості до “ідеологічно шкідливого”, чи то пак “легковажного” жанру і переключитися зі слюсарів та доярок на роботів і драконів; видавці – донести любі серцю читача твори до його рук; а всі разом – допомогти вивести українську літературу (і видавничу справу) на новий рівень і посприяти усуненню її головних недоліків – елітарності (у найгіршому сенсі цього слова), замкнутості та відірваності від масового читача. Однак… На з’їзді письменників, який відбувався у ті часи, голова НСПУ висловив усе те ж ортодоксальне ставлення українського письменницького офіціозу до популярних жанрів: “Звичайно, ми всі могли б кинутися писати модні тепер детективи та фантастику…”. Не вийшло… Принаймні, донині професійні творці колгоспних та робітничих романів нових Лемів та Чейзів зі свого середовища не висунули.

Від того часу спливло понад десять років. Упродовж цього періоду українська фантастика (як, утім, – хай простять мене метри реанімованого слова і майже вся українська література) перебувала у стані клінічної смерті. Щоправда, не можна казати, що ніхто нічого не намагався робити: певний час відчайдушно боролась за життя “Наука – фантастика” – спадкоємиця “Знання та праці”, з’явилося одне число журналу “Оберіг”, пробували народитись “Зоряний ключ” та “Велике кільце”, вийшло кілька чисел російськомовних журналів “Звездный парус” та “МиФ”… Уперше з’явившись 1992 року у Львові при “Молодій Галичині” альманах пригод, фантастики та детективу “Світ пригод” порадував читачів 11 числами газетного формату, а потім, як Фенікс, ще двічі відроджувався із власного попелу: у 1996 (2 числа) та 2002 році (8 чисел журнального формату з кольоровою обкладинкою). Сьогодні ж періодично-фантастичне плавання на теренах України продовжують лише два російськомовні журнали – кіровоградський “Порог” та столична “Реальность фантастики”. До речі, тут варто додати, що своє відродження після “перебудованого” розвалу російська видавнича справа таки почала з фантастики, елементарним заробітчанством (згадаймо дешеві і популярні серійні видання кінця вісімдесятих, які заполонили наші книгарні), заробляючи на подальші видавничі (набагато “культурніші”) програми. Наші ж видавництва цуралися “низького” способу заробітку, вважали для себе ганебним шукати кошти з фантастики і пригод, наче то не справжня література, а встид і ганьба, якась мало не порнографія.

І ось крига, здається, скресла! Рік тому у київському видавництві “Джерела-М” побачили світ перші два томики першої новітньої серії україномовної української фантастики “Алфізика”, а сьогодні серія налічує вже 10 книжок сучасних вітчизняних фантастів. І це, як стверджують видавці – брати Капранови, – лише початок!

Автор однієї з двох перших книжок серії, збірки повістей “Я, Володар…”, – львівський фантаст Олександр Левченко. За освітою математик-прикладник, нині він працює у галузі геоінформаційних технологій, а також займається питаннями обробки текстової та графічної інформації. Олександр – автор навчальних посібників “Microsoft Word для Windows: від текстового процесора до видавничої системи” та (у співавторстві з В.М.Горлачем) “Табличний процесор Microsoft Excel: основи роботи”, які вийшли у львівському видавництві “Бак” в 1998 та 1999 роках, а також член авторського колективу підручника для вищих навчальних закладів “Інформатика. Комп’ютерна техніка. Комп’ютерні технології”, що побачив світ 2003 року у київському видавництві “Каравела”. Літературою займається від кінця 80-х років, працює у жанрі саме гостросюжетної пригодницької фантастики. Автор 9 повістей та 3 оповідань, публікувався в альманасі “Світ пригод”, журналі “Наука-Фантастика”, львівському виданні “Фіра”, українській “Роман-газеті”.

Фантастика Левченка – реалістична та гостросюжетна. Деякі його твори радше скидаються на захопливі детективи чи пригодницькі повісті з уплетеною в реалістичну тканину розповіді фантастичною ідеєю-ниткою. Втім, розкриємо книжку “Я, Володар…” і зазирнемо в анотацію:

“Хто знає межу між фантастикою і реальністю? Життя сьогодні випереджає найсміливішу фантастику, а літературні передбачення справджуються частіше за прогнози метеорологів. Олександр Левченко працює у галузі геоінформаційних технологій і щодня своїми руками перетворює фантастику на реальність. А ввечері створює нову фантастику. Карколомні повороти сюжету спираються на точні психологічні портрети, і це примушує читача вірити кожному слову автора. Хто скаже, що знає межу між фантастикою і реальністю? Тільки той, хто не тямить ні в тому, ні в іншому”…

А зовсім нещодавно у тій же серії “Алфізика” вийшла друга книжка фантастики Олександра Левченка – збірка повістей “Чужий світ”. За своїм спрямуванням вона трохи “фантастичніша”, аніж перша, однак це не перешкоджає їй бути такою ж гостросюжетною та реалістичною.

Усі твори, які входять до збірок, написані живою, природною, без усіляких лінгвістичних вишукувань мовою і читаються легко, на одному подиху. Але це зовсім не означає, що так само легковагі й сюжети і питання, які піднімає Олександр Левченко. Адже справжня фантастика – це гармонійне поєднання захопливої інтриги та відчуття реалістичності описуваних подій. Утім, судити про те, чи досяг цього автор, залишаємо читачу…

Слід також зазначити, що близька до класичної наукової фантастика Олександра Левченка – це лише одна з граней “Алфізики”. Якщо вже ми пробували говорити на початку про інші жанри тої ж таки фантастики, призначеної для інших завдань, то шанувальники багатьох різновидів цього популярного жанру зможуть знайти у серії щось для кожен себе: тут і динамічний роман Радія Радутного “Три життя про запас” у стилі “техно”, і романи-фентезі Володимира Арєнєва “Бісова душа” та “Правила гри”, і “наукове фентезі” від братів Авраменків “Сутінки великих”, і “Казки для бабусі” Іллі Хоменка та Володимира Фоменка, і “жорстока фантастика” Генечки Ворзельської “Янголятко в кутих черевиках”. А на підході – книжки Олександра Зорича, Марини та Сергія Дяченків…

Придбати ж книжки серії “Алфізика” можна у багатьох книгарнях Львова. І в нещодавно відкриті львівській філії книготорговельної мережі “Буква”, деяких (поки що) книгарнях: “Глобус”, “Дитяча книжка”, “Олеся” та інших. Прихильники новітніх інформаційних технологій можуть скористатися послугами інтернет-магазину “Книгоноша” за адресою http://www.greenpes.com/. Ціни на книжки “розумні” – у межах 6–8 гривень. Приємного вам читання!

До речі. За повідомленням видання “КиївПресінформ” (http://pressinform.kiev.ua/) від 17 травня 2004 року, українська фантастика обганяє у рейтингах Пауло Коельо: “Згідно з рейтингом продажів, який був проведений журналом “Кореспондент” у травні в книгарнях “Буква” та “Сяйво”, роман “Приворотне зілля” братів Капранових посів перше місце. Український роман обігнав таких постійних іноземних лідерів, як Пауло Коельо та збірники афоризмів”.

Додайте сюди фентезійний роман Юрія Винничука “Мальва Ланда”, який, окрім звання кращої української книжки 2003 року, виборов найвищу нагороду на Міжнародному фестивалі фантастики “Портал–2004”. Тож чи варто читати українську фантастику?

Андрій Судин
“Поступ” (Львів), № 137, 139, 19–20, 22 червня 2004 р.