Напевно, зайве черговий раз нагадувати, у якому стані перебуває сьогодні українська фантастика на своїй історичній Батьківщині. Проте й тим, хто з ностальгією згадує минулі часи, хочеться нагадати: займатися фантастикою в Україні завжди було справою якщо не цілковито ганебною, то принаймні негідною справжнього письменника. І все ж, незважаючи ні на що, фантасти у нас не переводились.

Якщо підходити до справи не надто суворо, то першим українським фантастом можна вважати класика російської літератури Миколу Васильовича Гоголя. Достатньо згадати чудові повісті «Ніч перед Різдвом», «Вечір на Івана Купала», «Майська ніч, або Утоплениця», «Зачароване місце» та інші з циклу «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», а також знаменитий «Вій», щоб уважати його справжнім фантастом (чи радше блискучим майстром фентезі). Однак чи українським? З цього приводу віддавна точаться запеклі дискусії як серед літературознавців, письменників та політиків, так і серед звичайних читачів (зокрема, у темі «Гоголь – наш чи їхній?» на Літфорумі). Тому тут ми обійдемо це складне питання, залишивши його розв’язання нащадкам.

Упродовж усього ХІХ – початку ХХ століть про фантастику на наших теренах було чути вкрай мало. Правда, окремі твори фантастичного спрямування тодішніх українських письменників упорядкував та видав львівський письменник (і фантаст) Юрій Винничук у збірці «Огненний змій» (К.: Молодь, 1990). До неї увійшли такі повісті та оповідання:

• Микола Гоголь (1809-1852): Запропаща грамота (Бувальщина);

• Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843): От тобі і скарб;

• Орест Сомів (1793-1833): Київські відьми;

• Михайло Чайковський (1804-1886): Могила;

• Іван Борозна (1804-1858): Золота гора, або я тебе врятую (Істинно українська легенда);

• Хома Купрієнко: Недобрий віщун; Втоплениця; Як нажито, так і прожито;

• Пантелеймон Куліш (1819-1897): Огненний змій (Повість з народних переказів);

• Юрко Юрченко (1812-1860): Журавель;

• Іван Наумович (1826-1891): Нічний супутник;

• Марко Вовчок (1833-1907): Чортова пригода;

• Митрофан Александрович (1840-1881): Антін Михайлович Танський;

• Іван Гавришкевич: Страхи;

• Олекса Стороженко (1805-1875): Закоханий чорт;

• Григорій Данилевський (1829-1890): Біс на вечорницях; Життя через сторіччя;

• Федір Заревич: Чудний цвіт;

• Володимир Росковшенко: Шапка; Орендатор;

• Микола Костомаров (1817-1885): Дитяча могила.

У 2006 році Юрій Винничук видав другий том – «Огняний змій. Українська ґотична проза ХІХ ст.», куди увійшли чудові зразки української романтичної фантастики таких авторів, як Григорій Квітка-Основ’яненко, Орест Сомів, Іван Бороздна, Олекса Стороженко, Микола Гоголь, Хома Купрієнко, Анонім, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Іван Наумович, Григорій Данилевський, Митрофан Александрович, Євген Згарський, Іван Гавришкевич, Федір Заревич, Лев Сапогівський, Іван Купчинський, Орест Авдиковський, Володислав Лозинський, Григорій Мачтет, Кость Ванченко-Писанецький, Омелян Партицький.

Крім того, 2005 року у видавництві «Піраміда» побачила світ збірка «Потойбічне. Українська ґотична проза ХХ ст.», укладена тим же Юрієм Винничуком. Загальна тематика видання – потойбічний світ, привиди і духи, закляття і талісмани, загадкові пророцтва і неупокоєні душі. Сюди увійшли твори Івана Франка (Терен у нозі), Богдана Лепкого (Мати; Небіжчик; Старий двір; Гостина), Василя Стефаника (Басараби; Нитка), Михайла Яцківа (Де правда?; Дівчина на чорнім коні; Мальований стрілець; Боротьба з головою), Антіна Крушельницького (У пітьмі ночи), Олени Кисілевської (З днів розпуки), Павла Богацького (Камелії), Гната Хоткевича (Портрет; Біла), Юрія Будяка (Петля), Надії Кибальчич (В старих палатах), Гната Михайличенка (Погроза невідомого), Клима Поліщука (Семиковецькі тіні), Михайла Мочульського (Мумія), Стефана Грабинського (Смалюх; Погляд; Чад), Василя Софроніва-Левицького («Клікуша»; Гість з-під Монте-Санто), Мирослава Капія (Талісман; Гуцульський факір), Святослава Ольшенка-Вільхи (Фіолетова тінь; Рудий кіт), Григорія Луцика-Муллика (Трагічний сеанс; Жах), Ростислава Єндика (Забава в Ойкенгавзі), Антіна Чекмановського (Поліщуцька Мати), Дмитра Тягнигоре (Страшний замок), Федора Потушняка (Капелюх із зеленим пером; Упир; В мочарах), Юрія Клена (Акація), Ярослави Острук (Дім Вільяма о’Гари; Леґенда старого двору), Софії Яблонської (Зачарований рік), Оксани Гард (Червоні троянди), Мирона Левицького (Коханець принцеси Ізітає; Портрет Аврори д’Анвіль), Марії-Анни Голод (Студент; Як Михайло з духами розмовляв).

Однак назвати авторів цих трьох збірок фантастами, а їхню творчість фантастикою ще не можна. Так само ми не вважаємо фантасткою Лесю Українку, хоча що ж таке її драма-феєрія «Лісова пісня»? Жанром мрії «побавилися» і Марко Вовчок, яка видала в «Киевской старине» оповідання «Чортова пригода» (Іван Франко назвав його кращим оповіданням 1902 року), і Панас Мирний (утопія «Сон», «Казка про Кривду і Правду»), і Василь Стефаник («Синя книжечка» та «Сама-саміська»), і якоюсь мірою Михайло Коцюбинський («Тіні забутих предків»).

Як окреме літературне явище УФ виникла вже після Жовтневого перевороту 1917 року. З перших років після утвердження більшовицької влади для мільйонів українських читачів почали творити фантастику Володимир Винниченко, Дмитро Бузько, Микола Трублаїні, Юрій Смолич, а далі – Микола Дашкієв, Василь Бережний, Володимир Владко, Олесь Бердник... За ними прийшло нове покоління – Олександр Тесленко, Володимир і Віктор Савченки, Ігор Росоховатський, Віктор Положій, Людмила Козинець, Леонід Панасенко, Олег Романчук, Володимир Заєць, Сергій Кургузов, Юрій Константинов… Не маючи змоги вийти за рамки дозволеного радянською системою, все ж власною творчістю вони об’єктивно сприяли духовному пробудженню – бодай у майбутніх чи інших світах – своїх читачів. І ті не залишалися в боргу – українська фантастика на полицях книгарень не залежувалась.

Після проголошення Україною незалежності в українську фантастику приходить нова плеяда письменників, позбавлених будь-яких ідеологічних шор, однак тепер їм протистоїть фінансова скрута всього вітчизняного книговидавництва, загальний духовний занепад суспільства і відверта антикультурна політика влади…

Отож, умовно УФ можна поділити на чотири великих періоди: довоєнний, післявоєнний, новий та сучасний. Розглянемо детальніше їх та їхніх найяскравіших представників. Відразу зазначимо, що мова тут ітиме про тих письменників, які писали українською мовою (хоча подекуди поряд із російською) і вважали Україну своєю Батьківщиною (хоча й радянською), а не просто адміністративним підрозділом СРСР.

Віталій Карацупа, Олександр Левченко

Повний текст читайте в журналі
«Український фантастичний оглядач (УФО)», № 2, 2007