Отож, як було вже сказано, для українських письменників довоєнного періоду творення літератури фантастичного жанру не було «справою життя», а лише «доважком», здебільшого доволі скромним, до основних, «серйозних» творів. Проте їхня спадщина стала міцним літературним фундаментом для фантастів наступного покоління – Володимира Владка, Василя Бережного, Миколи Дашкієва, Олеся Бердника та інших.

Післявоєнний період

Останні роки довоєнного та весь післявоєнний період в українській фантастиці (як і в усій радянській літературі цього жанру) минули під знаком панування науково-технологічного напрямку. На перший план виходили наукові розробки, технічні винаходи, величезні фантастичні будівництва, грандіозні проекти підкорення природи тощо. Деякі письменники почали писати виключно фантастику, повністю виправдовуючи цим звання фантастів. З одного боку, фантастична література стала швидко розвиватися, однак, з іншого, на перешкоді цьому стояли жорсткі ідеологічні рамки та суворі чиновницькі заборони, порушення яких за умов тоталітаризму було неможливим. Радянська література могла розвиватися лише на міцному марксистсько-ленінському підґрунті та у правильному, комуністичному напрямі.

Одну з найвизначніших постатей української фантастики цього часу – Володимира Владка – можна віднести до фантастів післявоєнного періоду досить умовно. Його найвідоміші науково-фантастичні романи «Аргонавти Всесвіту», «Нащадки скіфів», «Сивий капітан» та багато інших творів було написано ще до війни. Однак письменник і в повоєнні роки продовжував активно працювати, а також суттєво переробив та доповнив чимало виданих раніше книжок, тому така періодизація його літературної діяльності виглядає цілком природною.

Володимир Владко (8 січня 1901 – 21 квітня 1974)

Український радянський письменник-фантаст, журналіст і театральний критик, справжнє ім’я якого – Володимир Миколайович Єремченко. Народився у Петербурзі в родині службовця. Закінчив реальне училище, а потім, у 1921 році, Воронезький інститут народної освіти. Після закінчення навчання працював у Ленінграді, потім у Воронежі. З дитинства майбутній письменник мріяв стати інженером і винахідником, але, рано залишившись без батька, почав заробляти на хліб працею в газетах і журналах, виступав з фейлетонами, нарисами й рецензіями, чимало поїздив по країні, а після війни бував і за кордоном. Вільно володів англійською й латинською мовами.

Перші публікації Володимира Єремченко – вірші, фейлетони, рецензії – припадають на 1917 рік. Як журналіст він публікував нариси про досягнення перших п’ятирічок («Балахна – країна паперу», «Донбас – золота країна», «Наш радянський час», «Тракторобуд», «Чорна кров землі – нафта», «Люди, кар’єри, домни», «Запряжене сонце», «Наше завтра»), видав книгу дорожніх заміток «Троє по одному маршруту: Невигадана подорож» (1931). Як фантаст дебютував повістю «Ідуть роботарі», яка була відзначена в 1929 році премією на Всеукраїнському конкурсі.

Цікава історія виникнення псевдоніма «Владко». Справа в тому, що він з’явився внаслідок типографської помилки, коли на гранках чергової статті через видавничий брак від імені автора (російською) залишився початок «Влад», а від прізвища – закінчення «ко». У такий спосіб сліпий випадок «нафантазував» прізвище, під яким Володимир Миколайович назавжди увійшов в історію української фантастики.

Віталій Карацупа, Олександр Левченко

Повний текст читайте в журналі
«Український фантастичний оглядач (УФО)», № 1 (3), 2008