Як було сказано у попередній статті, більшість представників нового періоду в українській фантастиці відзначилися у цьому жанрі переважно окремими творами. Однак були й письменники, для яких творення фантастики стало головним у їхній літературній діяльності, принаймні до новітніх часів розвалу всієї книжкової справи в Україні. Це, зокрема, Віктор Савченко та Олег Романчук. Крім того, у цей період з’явилося кілька справді «чистих» фантастів, які відразу стали орієнтуватись на всесоюзну читацьку аудиторію і вважати себе радянськими фантастами.

Віктор Васильович Савченко (22 березня 1938)

Український письменник-фантаст, езотерик, драматург, есеїст, публіцист. Народився в місті Вознесенську (Миколаївська область), із шістнадцяти років працював на виробництві, вчився у вечірній школі. В 1958–1963 роках навчався на хіміко-технологічному факультеті Дніпропетровського металургійного інституту. Працював у Макіївському науково-дослідному (1963–1965) та Дніпропетровському металургійному інститутах (1968–1970). Під час навчання в аспірантурі (1965–1968) познайомився з інженером, поетом Михайлом Чханом, який, як вважає Віктор Васильович, вклав у його свідомість почуття патріотизму і потяг до рідної історії. Відвідував літературне об’єднання імені Павла Кононенка при обласному відділенні Спілки письменників, познайомився з початкуючими літераторами. Його обрали заступником голови літоб’єднання.

Як і більша частина тогочасної прогресивно налаштованої молоді, Віктор Савченко поширював самвидав. Коли ж у першому числі журналу «Вітчизна» за 1968 рік, а згодом і окремою книжкою в серії «Романи й повісті» вийшов роман Олеся Гончара «Собор», молодий літератор накупив 40 примірників і роздав їх студентам. Однак незабаром у пресі почалося цькування Гончара і тих, хто його захищав. За вироком у справі «за систематичне розповсюдження антирадянської літератури» у січні 1970 Савченка було засуджено на 2 роки умовно з трирічним випробувальним терміном. Внаслідок цього його п’ять разів звільняли з роботи, зрештою дозволили залишитись на посаді рядового інженера Дніпропетровського відділення інституту мінеральних ресурсів Міністерства геології України, де Віктор Васильович пропрацював до 1988 року. Кандидатську дисертацію на тему «Взаємодія германію з гідроксидами алюмінію, заліза і магнію у зв’язку з його накопиченням в бокситах» він захистив аж у 1980 році.

Уже за часів навчання в аспірантурі Віктор Савченко пробував писати свої перші прозові твори про науковців, потім – про запорозьких козаків, Дмитра Яворницького. Багато років змушений був писати «в шухляду», хоча перша його книжка могла вийти ще в 1969 році, про що було оголошено в «Тематичному плані» видавництва «Промінь». Нарешті у 1972 році в донецькому журналі «Донбас» було опубліковано його повість про молодих науковців «Я ще повернусь». В окремій книжці – дебютній збірці письменника «Тривожний крик папуги» – ця повість побачила світ тільки 1982 року в київському видавництві «Молодь».

Перше фантастичне оповідання «Дзвоніть після обіду» Віктор Савченко опублікував у 1973 році в березневому номері київського журналу «Знання та праця». Згодом його науково-фантастичні твори виходили в журналах «Донбас», «Дніпро», «Знання та праця», «Наука й суспільство», «Наука-Фантастика», «Сучасність», «Вітчизна», «Бористен», «Свічадо», «Світ пригод», «Galaktika» (Угорщина), «Саксагань», «Винахідник і раціоналізатор» та інших. Про свої перші фантастичні публікації Віктор Васильович розповідає так.

Віталій Карацупа, Олександр Левченко

Повний текст читайте в журналі
«Український фантастичний оглядач (УФО)», № 2 (8), 2009