Рецензія на роман Радія Радутного “Три життя про запас”

Про фабулу… Чесно кажучи, не знаю, що й написати. Одним словом – війна! Війна безупинна, жорстока аж до нелюдськості, війна ні за що, без мети, війна, схоже, головного героя з самим собою, тільки в різних особах. Двічі (принаймні, так здалося мені) вона повинна була закінчитися, однак…

Загалом книга нагадує якийсь дивовижний американсько-російський бойовик. Американський – динамізмом, карколомними сюжетними ходами, стріляниною і горами (навіть не мільйонами – мільярдами!) трупів; російський – правдоподібністю опису подій, особливо технічних деталей, і не награним, а доволі-таки реалістичним цинізмом героїв. Може, це і є український бойовик?!

Цим самим “бойовицизмом”, як на мене, і визначаються позитивні та негативні сторони книжки. Про позитив, крім сказаного вище, можна сказати ще й так: роман читається з цікавістю! І неймовірні повороти сюжету, і природність поведінки героя, і цікаві та правдоподібні технічні описи змушують постійно чекати чогось несподіваного, не втрачаючи при цьому довіри до написаного. Напевно, кожен читач визнає (з наголосом на першому складі), що автор добре тямить у військовій техніці, хоча й інколи, як на мене, не завжди до кінця продумує ситуації (як, наприклад, із падінням Пілота разом з амазонкою зі стратосфери: чомусь не викликає вона повної довіри; щось подібне (у смислі реалістичності) було під час суперечки на “Перемовинах” про можливість перебування людського тіла у вакуумі).

Тепер про негатив. Саме американці не просто уміють, а, схоже, навіть прагнуть знімати бойовики так, що глядачу загалом було байдуже до долі героїв – чи уб’ють їх, чи тільки покалічать, чи когось узагалі розірве на шматки – ніщо не змінить ритму жування гумки! Так і тут: автор постійно тримає читача на відстані від героїв, не дозволяючи хоч трішки перейнятися їхньою долею. Критики, здається, називають це схематизмом у зображенні героїв. Як на мене, завжди потрібен бодай якийсь мінімум психологізму. Хоча більшість народу любить бойовики без всякої психології…

Інше. Герої твору, начебто самі ніякі не монстри і не вурдалаки, без жодних докорів сумління знищують цілі світи. Що ж, це їхнє літературне право, хоча й якось воно протиприродно, особливо враховуючи їхні окремі благородні вчинки. Але ж не можна, щоб автор жодним способом не показав свого ставлення до цього! Бо інакше може скластися враження, що він своїм мовчанням виказує моральну підтримку… ну… нехорошим людям. Але ж я ніколи не повірю, щоб автор, про якого ті люди, котрі знають його особисто, висловлюються з неодмінною приязню, мав щось спільне із руйнівниками світів!

Ще одне. Колись совкові критики та літературознавці любили питати про ідею твору. Можливо, це питання сьогодні вже застаріло, але й справді: що хотів сказати автор у цьому романі?

У своєму відгуку на роман Ігоря Желема я говорив про два своїх критерії справді хорошої речі: щоб її було цікаво читати і щоб після прочитання хотілося б її обдумати. “Три життя про запас” – книжка безперечно цікава, однак обмірковувати похмурий світ її світів (пардон) чомусь не дуже тягне. Реалістична у технічних деталях, вона поки що не зовсім достовірна у тому плані, щоб можна було сказати: “Таке дійсно може статися!”. Погоджуюсь, що це – лише мої, як дехто у нас любить казати, – рефлексії, і більшість читачів уваги на таке не звертають, однак врахування “психологічного моменту”, я не сумніваюся, зможе піднести наступні книжки автора на нову висоту.

Олександр Левченко
“Українська фантастика”, 29 вересня 2003 р.