Рецензія на роман «Диявол добра»

Пам’ятаєте анекдот про пару, яка пішла в кіно на детективний фільм і перед початком сеансу послідовно відмовлялася від усіх можливих послуг підприємливої бабусі в залі? Бабуся, йдучи, мстиво їм кинула: «А вбивця у фільмі – шофер!» Так от: дуже складно розповідати про детектив так, щоб не проговоритися, що вбивця – шофер. А може, взагалі нічого не треба говорити? Адже ідеальною рекламою для детектива буде те, що ви знайдете його під подушкою у своєї більш-менш дорослої дитини. Тоді відразу зрозуміло, що почитати варто й самому...

А «Диявол добра» Олександра Левченка неодмінно там опиниться – для цього потрібно лише три сприятливі умови: а) наявність у вас більш-менш дорослої дитини; б) потрапляння цієї книги їй до рук; в) аби дитина не прочитала її одним духом десь у метро по дорозі додому. Щоправда, у такому разі дорога займе набагато більше часу, і дитина мотатиме коло за колом, доки не дочитає... До речі, читається «Диявол добра» дуже легко – зручний формат справді перетворює його на чтиво, рекомендоване для громадського транспорту. Із першої сторінки ви з головою поринете у цілком несподівані пригоди редактора відділу пригод і криміналу – хто-хто, а він має їх притягувати, як найвище дерево блискавку. Тому всі ті дивні речі, які відбуваються в романі, насправді не видаються дивними: так і мало бути... Хоча головний герой, очима якого ви протягом цього часу дивитиметеся на світ, із самого початку роздратований і незадоволений життям (і небезпідставно: спека, любовна криза, та й узагалі – криза середнього віку), проте життя його різко змінюється. І не без «шерше ля фам», звичайно. Так що роздратування його не заразне – воно радше смішить.

А неймовірність описаних подій у тому, що у провінційному містечку починають коїтися якісь неправильні злочини: зловмисники починають усвідомлювати злочинність своїх дій і... самі себе знешкоджують. Аферистка зі сльозами повертає гроші ошуканій бабусі, розповівши про те, як її жертвами вже стало кілька пенсіонерів. Злодій-«домушник» телефонує у міліцію з місця злочину і просить швидше приїхати й заарештувати його. Чоловік, піднявши руку на власну дружину, починає лупцювати сам себе.. Правоохоронні органи в шоці, населення починає боятися ненароком скоїти якусь протиправну дію – «а раптом комусь щось не те скажеш, а воно тобі виверне язика?». Про таке писати не доводилося навіть редакторові відділу пригод і криміналу, який уже на цьому бізнесі зуби з’їв... А заодно, звичайно, і розслідувати в парі зі своїм новознайденим другом дитинства, начальником відділу карного розшуку, бо начальству ні того, ні іншого не потрібна версія про якусь чортівню на кшталт психотропної зброї.

Отже, цікавість сюжету, легкість викладу (мова Олександра Левченка просто прозора – ви її навіть не помічатимете, доки читатимете) та почуття гумору автора (теж ненав’язливе, але відчувається в кожному рядкові) забезпечать приємні враження від читання і бажання порекомендувати цю книгу всім, до кого ви гарно ставитеся!

Атанайя ТА
«Друг читача», № 21, 2008