Інтервʼю тижневику «Аудиторія»

«Хіба ти не відчуваєш, що це не насправжки? Що ми значну частину життя проводимо у віртуальному просторі, наче у сні наяву, і ця частина постійно росте?» – міркує герой фантастичного роману «Реальна мандрівка» і – вирушає у справжню подорож. Цю книжкову новинку автор – письменник Олександр Левченко, асистент кафедри програмного забезпечення і провідний інженер-програміст Центру інформаційного забезпечення Політехніки, – представив на ХХ Форумі видавців.

«А що ти скажеш про реальну мандрівку?»

«Реальна мандрівка» з’явилася кілька років тому. Була опублікована в журналі «Дніпро». А тепер із деякими іншими творами – під однією обкладинкою у видавництві «Навчальна книга – Богдан». Герой роману, переситившись віртуальним світом (на який працює, в якому відпочиває), разом із іншими – за текстом, «спартанцями», «орлами» – вирушає у реальну мандрівку. Для віртуалів – це велика авантюра, перевірка їхніх сил, фізичних і моральних.

– Ці герої живуть у майбутньому, більш захищеному світі: не стикаються з реальними небезпеками, як природні стихії, катаклізми, злочинність. Вони не навчені ризикувати, боротися. Може, мій герой не проявляє видимого героїзму, не діє, як Супермен, інколи надто спокійний, відступає, але він, як і мої персонажі загалом – це переважно звичайні люди, що не хочуть ризикувати життям, кидатися на небезпеки, – каже автор.

Саме реалістична фантастика, «вплетена у життя, базована на реальному житті» – до душі Олександрові Левченку. І справді, здається, герой його роману «Диявол добра» спокійно міг би бути вашим сусідом; а такі звичні атрибути сьогодення, як місцевий олігарх, згадка про Майдан 2004-го, відомі всім макарони швидкого приготування і т. д. роблять літературну дійсність ще ближчою. До речі, цей роман – учасник конкурсу «Книжка року ВВС-2008». Як читач, автор теж надає перевагу тексту, якому віриш: це Станіслав Лем, брати Стругацькі, Чингіз Абдуллаєв, Данило Корецький, Джеймс Чейз, із детективістів най-най – болгарин Богомил Райнов і його «Пан Ніхто».

Коли не можеш не писати

Мабуть, перші задуми в майбутнього фантаста з’явилися ще у дитинстві, коли він зачитувався книгами про індіанців, фантастикою; плюс «культ письменників» удома. В школі писав вірші, байки, привітання, а у прозі спробував себе в кінці 1980-х, на хвилі «перебудови»:

– Дуже плідним для мене був початок 1990 років: тоді написав більшість оповідань, повістей, але видати їх книжкою було практично неможливо. До 1997-го опублікував більшість написаного в періодиці. Та лише тоді, коли у видавництві братів Капранових вийшла моя книжка «Я, Володар…» (яка започаткувала серію «Алфізика»), збірка «Чужий світ», – нарешті відчув себе письменником. Та, на жаль, це для мене як автора нічого не змінило… Нині письменник – не така поважна фігура, як раніше. Але письменник – це ж не той, хто може писати, а той, хто не може не писати… Зараз маю кілька задумів, але наразі відкладаю їхню реалізацію до кращих часів.

У доробку фантаста – не лише художні твори: він математик-прикладник, закінчив факультет прикладної математики і механіки ЛНУ ім. І. Франка, співавтор кільканадцяти навчальних видань з інформатики.

Найнелюбіший жанр

Свого часу в журналі «Український фантастичний оглядач» Олександр Левченко опублікував серію статей про минуле української фантастики. Вона має свої традиції й імена: перший фантаст Микола Гоголь, Володимир Винниченко з «Сонячною машиною» і Леся Українка з «Лісовою піснею», а ще Юрій Смолич, Василь Бережний, Микола Дашкієв, Олесь Бердник…

– У світі фантастика за популярністю – на третьому місці. А в нас це – «найнелюбіший» із усіх жанрів. Українська фантастика завжди була пасербицею нашої літератури: її чомусь не любили, в радянські часи разом із детективом вважали несерйозною літературою. Зате тоді фантаст міг дозволити собі трохи більше, ніж представники інших жанрів, хоча нині, звичайно, тодішня заідеологізованість ріже нам вухо й око, – каже Олександр Левченко.

Нині хоч вільніше, але не набагато ліпше. По-перше, для видавництв фантастика – зазвичай неформат. І якщо роман ще візьмуть, бодай для ознайомлення, то малі жанри – це «мертвий номер». Ще одне – панівне становище російськомовної фантастики в Україні:

– Найвідомішими прикладами є Олді або подружжя Дяченків: їхні твори виходять спершу в Росії, і тільки потім у перекладах повертаються до нас. Це хороші автори, але вони часто змушені позбуватися українського духу, аби взяти за душу насамперед російського читача. На сході України переважає російськомовна література, хоча, звичайно, є й ті, які пишуть українською. Зокрема у Дніпропетровську, Криму. І хоч українських фантастів не так багато, але заяви на зразок «україномовної фантастики нема» – ображають.

На щастя, подібне ставлення відходить у минуле. Ми реалізовуємо спільні проекти, маємо періодику, спілкуємось – в мережі, і в реалі. Якщо песимісти говорять «буде ще гірше», оптимісти – «гірше вже не буде», то українські фантасти впевнені: «буде краще»!

Ірина Шутка
Тижневик «Аудиторія», 10 жовтня 2013