Проблема втечі в романі О. Левченка «Диявол добра»

– Хвилиночку, – перервав його Фарфуркіс, – питання щодо компетентності цієї Комісії в сенсі виявлення допомоги представникам інших планет ми поки що відкладемо. Наше завдання зараз – ідентифікувати вас, товаришу Константинов, як такого представника…

Брати Стругацькі «Казка про Трійку»

Як відомо, прогресори бувають двох типів. Навіть не дивлячись на те, що мета в них одна – сприяти піднесенню представників відсталих цивілізацій («простих і самотніх» за визначенням О.Левченка) до рівня цивілізацій розвинутих. Перший тип, базовий, був запропонований ще братами Стругацькими і уявляв орден щирих романтиків та альтруїстів. З цим не погодився прагматичний Сергій Лук’яненко і дещо некерований альтруїзм раннього варіанту прогресорів був замінений жорстко керованим. А само прогресорство з мистецтва стало лише знаряддям для побудови своєрідної правильно-геометричної (недарма представників вищої цивілізації в С.Лук’яненка люди називають Геометрами) Імперії Добра. Теж в космічних, відповідно, масштабах.

Що ж, фантазували Стругацькі та Лук’яненко за різних історичних обставин і це не могло не позначитися на їхніх візіях. Але цікаво, що для «імперського» варіанту впровадження Добра в повсякденне життя Всесвіту необхідними виявилися не лише прогресори, а й регресори, які знижують рівень розвитку цивілізацій, прибираючи «зайві» цивілізаційні здобутки. «Зайві», зрозуміло, з точки погляду правильних Геометрів. Що ж, навіть хаос, маючи безліч вимірів, розвивається за законами діалектики.

За цими ж законами і еволюціонувала «прогресорська думка» в російській фантастиці. Чи деградувала? Будемо відверті, що для відповіді на це запитання необхідно мати певну точку відліку. І з цієї точки можна вважати, що прогресорство обох варіантів є рівноправним. Для різних систем координат. Але, що цікаво, яким би чином не розглядати його, це прогресорство-регресорство, в обох запропонованих системах воно має певний рух. Бо рухається сама історична надсистема.

Цікаво, а який рух матиме тема прогресорства в українських умовах? Коли надсистема не рухається ані вниз, ані вгору, а певною мірою кружляє по колу в одній і тій самій площині. Якщо задатися цим питанням, то поява «Диявола добра» О.Левченка (детективно-пригодницького роману з елементами фантастики, як сказано в анотації) дуже симптоматична. Вірніше, поява Вадима, головного герою роману. Який, втім, аж ніяким героєм і не є. Навіть він сам це розуміє: «Незабаром середина четвертого десятка, люди у такому віці стають президентами, мільярдерами, літературними класиками.. а я? Дому не збудував, дерева не посадив, сина не виростив… Книжки так і не написав, жодної жінки не зробив щасливої… Чого ще не досягав?»

На прогресора в жодному з варіантів Вадим явним чином не тягне. Та воно йому й не потрібно. Бо прогресорську функцію в романі виконує Мандрівник, інопланетна істота, що випадково опинилась в міському мікрорайоні Вишеньки, в якому й мешкає Вадим. Опинилась, тобто, вона й чисто по «мікрорайонному» розпочала привчати людей до проявів добра. Хочеш в людину вистрелити – спочатку у себе кулю вгати, хочеш вкрасти – повідом про це відповідні органи, хочеш дружину побити – для початку собі мармизу начисти… І так далі. У цілковитій відповідності до відомої тези «чини так, як тобі кортить, щоб чинили із тобою». З протилежним, звісно, знаком.

Це, звісно не масштабна Арканарійська різня Стругацьких чи галактичний Кришталевий альянс Лук’яненка, але для наших українських умов зійде. Навіть більше, в нас така система діятиме, мабуть, вагоміше. Більш дохідливо. Без усілякого космічного мудрагельства. Правильно це чи ні, в даному випадку нас не повинно цікавити. На темі взаємодії та взаємопроникнення Добра й Зла вже стільки списів зламано, що ще один трісочкою здаватиметься. Як і те здаватиметься, що підсвідомо ця тема цікавить і О.Левченка, мабуть, лише в якості антуражу. Не дивлячись навіть на назву роману, його жанр та серію, в якій він побачив світ: «Книжечка для дамської сумочки». Адже чого тільки не відшукаєш іноді в цих пікантних галантерейних виробах!

Можна додати ще й те, що за оголошену тематику набагато цікавіші паралелі в образах таких різних істот, як середньостатистичний журналіст Вадим та загадковий інопланетянин Мандрівник. І хоча останній з’являється лише на останніх сторінках роману, але й цього вистачає, аби зрозуміти, що його, в буквальному сенсі, «добродійні вчинки» є непідвладними йому так саме, як непідвладне деревині усвідомлене долання висоти під час зростання.

Останню тезу дуже добре ілюструє наступний діалог. «Я люблю відвідувати різні світи, – оповідає Мандрівник Вадимові, – особливо такі, як ваш… прості й самотні…» «Ти так відпочиваєш? – запитує його мешканець Вишеньок. – Чи… м-м-м… працюєш?» «Я так живу», – знизує плечима інопланетянин. Зрозуміло, що й деревина, долаючи височину, «просто живе». Так саме, як і землянин українського розливу на ім’я Вадим. І нема в тому різниці, що під час цього свого рослинного існування трава в одних умовах пробиває асфальт, а в інших вільно паразитує на грудці гною. Бо дії ці запрограмовані на самою травою. Не самими людьми. Чи їхніми інопланетними аналогами.

А тими запрограмовані, хто знає абсолютно все і про Добро, й про Зло. Тими, до кого мандрують. Або від кого втікають. І от тема розуміння різновекторності втечі та мандрів, як на мене, набагато цікавіша, ніж заяложена тема злобра, що дорівнює в певному сенсі репрогресорству. Навіть більше – тема ця є базовою. Адже як добро, так і зло в якості полюсів статичні на відміну від рухливості процесу мандрів або втечі. А світ наш, ой який рухливий!

В ньому, наприклад, не може перебувати в нерухомості герой античного фентезі Одисей, який, як і герой «Диявола добра» героєм в повному сенсі цього слову не є. Адже і жадібний він, і жорстокий, і брехун такий, що ще пошукати треба! Але він Людина. На відміну від Рослини-Вадима-Мандрівника. Бо у людини є вибір. У рослини його немає. Наприклад, вибору способу смерті. Навіть тоді, коли ти напевне, стовідсотково знаєш, що за якусь секунду ошаленіли злочинці розстріляють тебе. Адже можна чекати цього зі скам’янілими ногами, як це було у випадку з Вадимом, а можна кинутись на супротивника, для того, щоб хоча б останню мить прожити вільною істотою. Вадим втікає від цього смертельного вибору. Одисей, долаючи безліч смертельних небезпек, мандрує ним.

До цього треба додати ще той факт, що не лише совість, а й усі гріхи наші мешкають, як відомо, не зовні, а всередині нас. І тому втікати від гріха, хоч у печерне відлюдництво, хоч у зоряний натовп, певною мірою неефективно. І річ не в тому, що «від себе не втечеш». Просто і втеча, і мандри мають свою кінцеву мету. Але це єдине, що їх поєднує. А по тому... По тому, якщо втеча завжди спрямована назовні – без повернення, то мандри – через повернення – всередину. Тобто, для гріха, який знаходиться в цій самій середині, втеча від нього не є ані способом його подолання, ані засобом його розуміння. З цієї точки зору втеча є просто вишуканою спробою самогубства. Як і мандри – відчайдушною спробою воскресіння.

Але чи здатна на самогубство рослина? Щоб відповіти на це запитання, треба зрозуміти, що робить її стебло під час зростання. Втікає від коріння чи мандрує від нього? Оскільки під час зростання рослина не відривається від того, що живить її, то, здається, вона таки мандрує. Тільки всередині самої себе, по власній стрічці Мебіуса, залишаючись весь час на одній і тій самій рослинній поверхні. А Вадим втікає в нікуди крізь ніде по цій моторошно-одноповерхневій стрічці, оскільки рве всі зв’язки зі своїм корінням: «Ні комусь особисто, ні рідному колективу, на своїй країні, ні цілому людству я не потрібен», – ремствує наш «печорин».

Як тут знову не згадати лукавого Одиссея, який зовсім по-іншому повівся в небезпечній країні лотофагів, не сприйнявши вишуканої страви з лотосу, скуштувавши яку, його супутники щасливо забули свою недолугу батьківщину. Своє коріння. Так, дійсно – страшно бути мандруючою рослиною, лотосом забуття. Але набагато страшніше бути людиною-втікачем. Бо, якщо заглянути в основу, втеча завжди побудована на страху. На відміну від мандрів, які засновані на відвазі.

Так саме, до речі, як і зло та добро.

Це дуже ясно відчула баба Нюра, одна з другорядних персонажів роману, що, як і весь обивательській жилмасив, злякалася не зла як такого, не насильного й недолугого впровадження добра, не самого отого добра, а… саму себе. «Хіба ми всі безгрішні? Ангели тільки на небі… Люди вже починають боятися говорити одне з одним: а раптом комусь щось не те скажеш, а воно тобі виверне язика?» – жахається бабуня.
Вишеньки злякалися за власне рослинне існування. Прогресори тут не ходять.

А, може, їм, як і регресорам тут просто нема чого робити? Адже є ще один різновид втечі. Ілюзорний біг на місці, яким, до речі, завжди можуть скористатися зовнішні чинники. Для власного зиску скористатися. Як тут не згадати одне малесеньке оповідання нашого земляка, киянина за походженням, Іллі Варшавського. Того самого, що вигадав вдале прізвисько Фарфуркіс, яке використали потім брати Стругацькі в «Казці про Трійку».

А саме оповідання так і називається «Втеча». Фабула його така. В’язень типового концентраційного табору має бути переведений на плантації для збору фантастичної рослини, що має не фантастичну назву «бавовна». В’язень знає, що збір цієї рослини дозволяє людині вижити максимум днів двадцять і тому він погоджується на втечу з табору, яку йому пропонує таємничий Комітет Визволення. Втеча вдається. В’язень щасливий.

Але виявляється, що увесь цей небезпечний захід – лише ілюзія, навіяна електрогіпнозом. Бранець опиняється й працює на бавовняних полях, навіть не відчуваючи цього. Але для чого ж така ускладненість процесу уповільненого табірного вбивства? «Імітація втечі, мнимі небезпеки, – роз’яснює одна з членкинь підставного Комітету, – все це створило в них відчуття свободи, що завойована дорогою ціною. Важко передбачити, які колосальні резерви організму можуть бути пробуджені вищими емоціями».

Якими резервами організму Вадима і з якою метою можуть скоритися інопланетні Мандрівники? Або хтось інший – усіма нашими спільними резервами в сучасній країні Вишеньок. В країні замкненого кола. По якому можна втікати тільки, лишаючись на місці. Про мандри тут і не йдеться. Бо мандри передбачають все ж таки болюче розривання усіх замкнених кіл цього незамкненого Космосу.

У славнозвісного грецького поета Константиноса Кавафіса є вірш «Ітака». Його ліричний герой шукає приводу для мандрівки з Ітаки, з цього, нудного для нього й нецікавого світу. Саме для мандрівки, а не для втечі, не дивлячись на всю згадану нудьгу та не цікавість. Адже повернення для нього концептуально, адже він знає, що воно обов’язково має статися і тоді… «Тепер ти мудрий, ти багато бачив / і зрозумів, що всі Ітаки означають».

Що ж означають наші вітчизняні Ітаки? І куди простують наші сучасні українські Одисеї? Можна лише сподіватися, що туди, де втечі непомітно перетворюються на мандри. А сподіватися на це варто. Хоча б тому, що наш буденний тривимірний світ просто не може існувати без взаємопроникнення протиріч. 

Олексій Кацай
«Поетичні майстерні», 26 січня 2009