Серед 25 книг, обраних українською редакцією відомої радіостанції зі всіх книжок, виданих в Україні за рік, і які претендують на те почесне звання “Книга року”, а також преміювання від радіостанції BBC є і одне видання, яке за жанром відповідає, мабуть, наймасовішому нині в Україні – пригодницькому. Якщо загально. До того ж, як зазначено в анотації, – із елементами фантастики. Це книжка Олександра Левченка “Диявол добра”, обговорення якої довелося випадково почути в ефірі, а оскільки книжка була під руками, то і вдалося прочитати.
Не беручись особливо аналізувати критерії відбору книжок до конкурування у 25-книжковому осінньому марафоні, зазначу лиш таке: мабуть, якщо організатори обирали цю книжку, то мали на це підстави, а отже вона того заслуговує. Бо, як підказує статистика, в Україні цього року вийде не менше 2 тисяч видань художньої літератури (за звітом за 9 місяців цифра уже навіть перевалила за ті дві тисячі), а отже відбір 25-и із них – уже щось означає.
Відтак, можна сказати, це перший параметр, який привернув увагу. Другий – це жанр. Тобто пригодницький (детективно-пригодницький) з елементами фантастики. Адже нині цей жанр белетристики (окрім сентиментальних любовних романів) найбільше полюбляють видавництва, які сподіваються на “продаваність” такої літератури, а отже і заробіток на ній. Детектив, кримінал, містика...
Видавництво, яке у цьому випадку взялося за видання книжки, -- київське видавництво “Дуліби”. Про це треба сказати окремо.
Загалом письменник О. Левченко досі публікувався саме як письменник-фантаст, а тут щось наче б то цілком іншого. Ну, не зовсім, але все ж таки. Річ у тому, що видавництва нині, якщо чують у жанровому означенні автора “наукова фантастика”, або навіть і просто “фантастика”, реагують напрочуд неоригінально і традиційно: “жанр фантастики нас не цікавить”. Тема фантастики загалом сама собою цікава до обговорення, але про це зараз згадалося саме тому, що видавництво “Дуліби” не злякалося, а ризикнуло. (Про ризики у нинішній видавничій справі хотілося б теж окремо).
І книжка ж зовсім недавно вийшла – презентувалася на Львівському форумі видавців.
Одразу слід зауважити, що ризикнуло видавництво недаремно і з виданням не помилилося. Роман читається легко, швидко, з цікавістю, тобто має всі основні ознаки пригодницького жанру: хочеться довести читання не відриваючись, щоб таки дізнатися, хто що і чому. Суперменів нема, але воно тим і цікавіше, коли в дії – звичайний чоловік із нашого середовища, навіть певною мірою провінціал, нехай і журналіст (професія нині не екзотична, але з ореолом професійної “таємничості”). Та й задіяні персонажі переважно легко нами прочитувані – бачимо таке навколо майже на власні очі – і міліція, і бандитня, і крутелики. Ото тільки “чортівня” навколо нас нечасто трапляється, зате от персонажам книжки довелося з нею не тільки зустрітися, але і намагатися вистежувати, виясняти, зрозуміти, протистояти і навіть контактувати.
Іншими словами, інтерес до кінця читання не пропадає, що і повинно для такого роману бути одним із найважливіших показників. Взяти таку книжечку в дорогу, чи потішити своє бажання почитати щось пригодницьке цілком можна рекомендувати. Та й фабула збудована на цікавій ідеї.
Однак є одна річ, яку видавництво таки прогавило і через це трошки шкода. Мова іде про обрану для публікації серію “Книжка для дамської сумочки”. Бог із тим, що правильніше було б “торбинки”. Це не головне.
Річ у тому, що “ринковий підхід” навіть, як видається, дуже правильний – створити серію для наймасовішого нині покупця (а деколи і автора) сучасної художньої белетристики. Тобто -- суто комерційно -- наче б то оправданий хід. Однак не зовсім правильний вибір книжки для застосування у серії, який плутає чимало карт і читачам і критикам і, гадаємо, зіпсує репутацію книжці у її номінуванні на відзначення радіостанцією.
Усе правильно, у книжці – улюблений багатьма жінками детективно-пригодницький роман (не фантастичний, а з елементами фантастики і навіть натяками на містику), гострий сюжет... Однак стиль, мова, психологія роману явно не для жінок. Гадаю, що якщо його пропонувати саме жінкам, то більшість його просто відкинуть (зрештою, довелося вже чути це не тільки при обговоренні під час розмови в відповідній передачі BBC, але і в приватних обмінах думками.)
Головного персонажа автор змалював людиною не із надто високоморальними рисами із джентльменського набору, він явно не еталон “чоловічої” поведінки, хоча і не брутальний. Може собі випити зайвого, про кохання не думає, як про щось “неземне”, жінки для нього мають скоріше, так би мовити, еротико-естетичний сенс, може вживати солоні слівця (ні, не нецензурну лайку, але все ж часами грішить грубуватими висловами), не завжди виявляє так очікувані “героїчні” вчинки. І тут те, що цілком спокійно може сприйнято чоловіками, жінкам буде достатньо ворожим. Часами, я певен, вони навіть можуть схилятися до того, що будуть ідентифікувати автора із персонажем, а відтак переносити своє ставлення з персонажа і на автора. Деякі повороти сюжету, які жінка розвинула б у сентиментальну історію, тут нею буде визначатися, як незакінчена лінія розповіді тощо.
Відтак, з одного боку підтримуючи видавництво у намаганні сприяти українським письменникам, у пошуку і розкручуванні авторів, орієнтуванні не тільки на “високі ідеали”, але і навчанні заробляти на книжці, все ж таки співчуваю трошки авторові. Можна радіти черговій публікації, яких у нього вже немало саме як у письменника-фантаста, що завжди любив традиції і світової, і української фантастики, але з іншого боку залишається скалочка, що може нашкодити.
Втіхою може бути хіба що те, що відомий персонаж Курта Воннегута в романі “Сніданок для чемпіонів” письменник-фантаст Кілгор Траут публікації своїх оповідань з фантастики бачив головним чином у порножурналах та ще й зі зміненими назвами.
Тут як не як все ж таки набагато шляхетніший варіант публікації. Можливо навіть із елементами компліменту.