Легенький вітерець, ще не втративши остаточно ранкової свіжості, приємно лоскоче спину, несміливо відганяючи від моєї лавки спеку, що невідворотно наступає з боку залитого гарячим сонячним промінням газону. Прохолодна ще вода витікає з широко роззявленого рота невідомої рибини, яка навічно застигла на невисокому постаменті в німому подиві: “Як же це я тут опинилася?!”, і далі тихо дзюркоче прокладеним людьми руслом до маленького ставочка. Це місце – улюблене не лише для мене, і вже кілька засмучених, розчарованих і навіть сердитих поглядів зупиняються на моєму обличчі, марно намагаючись навіяти мені думку, що час уже йти. Але я ще не вичерпав усього, що належить мені за правом володаря цієї лавки, а тому не звертаю на них уваги.

Тут – чи не єдине місце, де я завжди можу заспокоїтися, повністю відключившись від усього і просто тупо дивлячись на водяні потічки, що ллються з широко розкритого рота. Якщо на землі існує справжнє блаженство, то воно – саме в цьому, у забутті своєї людської сутності з її обтяжливою повинністю розмірковувати про все на світі й цілковитому злитті з природою, яка не відає ні думок, ні дрібних пристрастей, ні далекосяжних цілей і планів на майбутнє. Однак вічне блаженство обіцяне нам лише після смерті, та й то не кожному, а в цьому житті не може тривати довго, бо, переступивши незриму грань, перестає бути самим собою і перетворюється на буденне сидіння біля недоречної в нашому сухопутному місті скульптури. І я, кинувши погляд на годинника, повільно підводжусь і йду геть. Краєчком ока бачу, як квапливо зриваються зі своїх місць на протилежному боці газону кілька пар, але щастя вже всміхнулося такому ж одинаку, як і я, що піднімається доріжкою назустріч. З триметрової віддалі він кидає портфеля на звільнене мною місце і поспіхом гепається поруч, задоволено потираючи руки, а я, порадівши за нього, повільно бреду вниз до виходу з парку.

Переповнений тролейбус важко відчиняє двері, намагаючись звабити розімлілих пасажирів свіжістю затінених доріжок, але бажаючих залишити пересувну парну зовсім небагато. Що вдієш, сьогодні звичайний робочий день. Мені якось вдається запхатися до салону, і дебелий чолов’яга, який і взагалі невідомо яким чином опиняється в тролейбусі, щільно притискає мене до молоденької дівчини в короткому білому платтячку. Густе світле волосся, що пахне травами, маленький симпатичний носик, пухкенькі губки та акуратні вушка – все це викликає хвилю гострого, щемливого відчуття чогось жаданого, очікуваного ціле життя і водночас недосяжного та нездійсненного.

О моя вічна проблемо, чи вдасться мені колись тебе розв’язати? Чи зустріну нарешті я ту, кого не захочеться уникати вже після тижня знайомства, до кого прагнутимуть і душа, і серце, і тіло? Ту, яка зробить і мені доступним усе, що іншими вважається звичайними, буденними атрибутами чоловічого життя? Коли мої товариші діляться на перекурах пікантними подробицями вчорашнього вечора, я регочу разом з усіма, а в душі жорстоко їм заздрю, їм, справжнім чоловікам. “А я вчора бачив Ніку з такою розкішною кралею, що й сам ледь не кінчив”, – говорить часом хтось із них, і всі дивляться на мене з розуміючими посмішками. Не станеш же пояснювати, що “розкішна краля” – то моя двоюрідна сестра або однокурсниця, з якою не маю нічого спільного, окрім давніх знайомих.

Я подаюсь ледь-ледь убік, і рука сама лягає на теплу й пружну сідницю сусідки. Люба моя, як би це було чудово, коли б ти повернулася до мене і легенько посміхнулась, а не продовжувала стояти і байдужо дивитись у вікно, наче нічого й не трапилось. Я усміхнувся б у відповідь і сказав би: “Вибачте...”. А вона – щось на зразок: “Нічого, у цих тролейбусах важко бути джентльменом”. Тоді я набрався б хоробрості й запитав би: “А ви далеко їдете?”. А вона: “До інституту”. Тут я зрадів би: “Як чудово, мені теж туди. А ви часом у нас не працюєте?”. А вона... не встигає нічого відповісти, бо лунає металевий голос водія:

– Наступна зупинка – Інститут.

Після його слів пасажири починають ворушитися, дехто пробирається зі середини салону ближче до виходу, а моя чарівна сусідка несподівано повертається до мене і, усміхаючись самими куточками вуст, питає:

– Ви виходите?

– Так, – відповідаю, теж посміхаючись, але це все, на що я здатен. Чудовий план знайомства, зіткнувшись із життям, лускає, як мильна бульбашка, і я з відчаєм думаю про втрату ще одного шансу, ще одного дарунка Долі, яка до цього часу милостиво вибачає мою абсолютну безпорадність. Двері зі стукотом відчиняються, нас виштовхують на тротуар, і дівчатко відразу ж повертає ліворуч, а я, кинувши йому навздогін останній безнадійний погляд, простую через невеличкий скверик до блискучої склобетонної споруди Інституту.

Усі причетні до нашої спільної справи вже тут: Стас і Робер палять, Сашо тиняється туди-сюди, виламуючи собі пальці, а Ліліан тихенько сидить на лавці, затиснувши долоні між коліньми. Кожен із них час від часу кидає нетерплячі погляди на чотири вікна третього поверху, за якими засідає Вчена рада, вирішуючи долю нашої невеличкої експедиції. Побачивши мою персону, Сашо змінює траєкторію свого руху, через мить хапає мене за руку і трясе, примовляючи:

– Ну ти ж і хитрий гриб, я тут виснажую свою нервову систему, а він...

– Сашо, – кажу йому майже серйозно, – бережи пальці, вони тобі ще можуть знадобитися.

Мій друг лише відмахується, а я мовчки обмінююся потисками рук із Робером та Стасом і, посміхаючись, киваю Ліліан:

– Добрий день, Лілі!

– Привіт, Ніку, – відповідає вона ніжно, затримуючи на мені свій погляд на мить довше, аніж треба, її руки ще міцніше стискають одна одну, а обличчя ледь-ледь червоніє. Боже мій, як це все помітно, як це все зрозуміло, коли твоє серце стукає ритмічно, як годинник, а дихання нітрохи не прискорюється від близькості великих голубих очей, гарно окреслених уст і чудової спортивної фігурки. Зрозуміло це і Сашо, який, закусивши губу, різко відвертається, хрускаючи своїми пальцями так голосно, наче з усієї сили лупить по столу кісточками доміно.

Я ще не встигаю жодного разу глянути в бік притягальних вікон, аж раптом одне з них саме розчиняється, і в ньому з’являється голова мого шефа:

– Гей, жабороники, – гукає він весело, – піднімайтеся швидше нагору!

Ми всі, як один, радісно скрикуємо та юрбою біжимо до входу.

– Люди, – збуджено проголошую я, поплескуючи по широкій спині Робера, – ми їдемо на Бермуди!

– Слабкодухих та нервових просимо залишатися вдома для організації символічних похоронів! – у тон мені каже Сашо.

– А чому символічних? – зі сміхом запитує Лілі.

– Бо ж тіла там зникають безслідно!

Радісно посміхаючись, ми заходимо до невеличкого залу, де щойно закінчилось засідання Вченої ради. Серед усіх присутніх мій шеф займає далеко не найвищу посаду, але саме йому доручено оголосити результати обговорення.

– Шановні колеги, – звертається він до нас, – у мене, як у тому анекдоті, є два повідомлення: одне – приємне, а друге – не дуже приємне... для вас.

Ми насторожено перезираємось.

– Почну, як годиться, з приємного. Питання з експедицією практично вирішене, про це ви вже, мабуть, здогадалися. З керівництвом військово-морської бази є попередня домовленість, воно в принципі не заперечує, деталі, без сумніву, будуть врегульовані.

– Ура, – кажемо ми з Робером майже одночасно, проте поки що без особливого ентузіазму. Решта мовчить.

– Тепер неприємне. Вирішено... – шеф вагається, – що експедиція буде складатись лише з чотирьох чоловік.

У мене легшає на душі, але я разом з іншими опускаю голову, намагаючись не дивитися на Лілі. Вона ж рвучко підводиться з місця і голосом, сповненим гніву та образи, питає:

– Чи я мала б ваші слова розуміти так, що п’ятий член експедиції... що зі складу виводять мене?

– Ліліан, – починає один із заступників директора, поважний сивий чоловік, – усе-таки це експедиція в аномальний район, а ви – жінка, майбутня мати...

– Що за дурниці ви мелете! – несподівано обриває його Лілі, її голос здригається, і, не кажучи більше ні слова, вона вибігає в коридор, щосили грюкаючи дверима.

– Отже, експедиція складатиметься з чотирьох чоловік, – зітхнувши, продовжує шеф, – старшим Рада затвердила Ніку.

Сашо перший поздоровляє мене з високим призначенням, усміхаючись та поплескуючи по плечу, але вигляд у нього трохи засмучений. “Друже, – кажу я йому самими очима, – це ж краще, зрозумій, це ж краще для нас обох, що її не буде з нами”. “Я розумію, – відповідає Сашо у той же спосіб, – я все чудово розумію, але... але...”.

Повний текст у книжці “Я, Володар...”