Банк

Спека! Всі справні термометри нашого провінційного міста впевнено переповзли через тридцятиградусну позначку! Нарешті під кінець червня проявилося глобальне потепління, а то я вже справді починав підозрювати, що цей термін кліматологи вигадали для позначення пізньої весни та холодного дощового літа. Так, що не кажи, слабка істота людина: нижче п’ятнадцяти градусів їй холодно, вище двадцяти п’яти – гаряче… Як вона з такою та іншими подібними вадами зуміла пробитися на вершину царства живої природи? Незрозуміло…

Я з задоволенням перейшов би на інший, затінений бік вулиці, однак хочу зняти гроші з картки, а потрібний мені банкомат розташований саме на сонці. Ех, лежати б зараз на березі океану, на сліпучо-білому пісочку під пальмою і дивитися, як великі хвилі з білими пінистими гребенями накочуються просто на тебе… Чи бодай з’їздити на наш невеличкий міський пляж і шубовснути в теплу, хоча й не дуже чисту річкову воду. Бо чомусь живе у мені трохи дивне відчуття, що кожен сонячний літній день, проведений далеко від води, якщо не повністю пропащий, то принаймні якийсь неповноцінний.

Біля банкомата, як на зло, вже стоять двоє: дівчина, схожа на студентку, і сивий згорблений дідуган. Господи, а цьому ж то навіщо електронна картка?! Чесне слово, йому недалеко до персонажа американської кінокомедії! Діду б іще футболку «Kiss me», шорти, мобілку на пояс і плеєр з навушниками! Всі баби – його!

Старий, ніби почувши мої сповнені неповаги думки, починає затягувати час: то не тим боком засуває картку, то потім тицяє не в ті клавіші, що потрібно. Дівчинка-студентка береться йому допомагати, а я, голосно втягнувши у себе повітря і повільно його випускаючи, демонстративно відвертаюся від парочки і веду поглядом по протилежному боці вулиці. А щоб тобі!.. Буцімто не знаю, що навпроти – салон краси «Люсі»!

Ох, Люся, Люся… Через неї я, схоже, розчарувався у всій жіночій половині людства. Невже після перших зустрічей у мене почали з’являтися думки про одруження? Неймовірно! Якби не раптове просвітління, довелось би зараз гризти перила, бо моя чергова подруга виявилась… Спасибі, спасибі усім причетним: ангелу-охоронцеві, Долі, Богу… всім-усім…

Але скільки ж іще я збираюся комплексувати з цього приводу?! Сердитий на самого себе, повертаюся до банкомата і бачу, що дідок уже чалапає геть. Слава ж тобі, Господи! Дівчинка дуже швидко завершує свої електронні справи і, кинувши на мене зневажливий погляд (невже через старого шкарбана?), залишає віч-на-віч з автоматом. Проте сьогодні явно не мій день: на запит видати моїх кровних кількасот гривень бездушна машина байдуже відповідає, що термін дії картки закінчився!!! Що за електронний маразм?!!

Забираю у підлої залізяки картку і справді бачу, що вона дійсна лише до кінця червня. Це ж треба? Не міг поглянути на неї вчора?! Тупий козел!.. Хоча… скільки вже разів дивився і ніколи не зауважував… Доведеться йти міняти.

Кілька хвилин я розмірковую, чи не перенести б це все не завтра, оскільки страшенно не люблю, коли щось доводиться робити ось так спонтанно, не запланувавши заздалегідь. Однак зранку потрібно з’їздити в те село, де син скоїв збройний напад на власних батьків і трохи попрасував старому сорочку просто на тілі, потім зустрітися з дядьком, який бачив НЛО, а там іще купа справ… Хтозна, коли вдасться звільнитися, отож, нікуди не дінешся…

Пригадавши, що відділення банку «Форум» (цікаво, хто вигадав цю назву і що він мав на увазі: давньоримську площу чи поважні збори?) є неподалік від мого дому, зупиняю маршрутку, що дуже доречно виїжджає з-за рогу. Звичайно, на Вишеньки можна дістатися й пішки всього лише за півгодини, однак десь колись я чув, що у банках є так званий операційний час, після якого начебто простих клієнтів не обслуговують. А зараз уже далеко по обіді…

Чорт забирай, після розриву з Людмилою (як мені не подобалося те совкове «Люся»!) мене постійно переслідують невдачі: то цікавий матеріал зірветься, то маршрутки не дочекаєшся, коли вона вкрай потрібна, то – ось! – грошей зняти не дають… Ні, дурниці, звісно, маршрутка ж сьогодні з’явилася саме вчасно, однак хороше чомусь не запам’ятовується… Якось раптово виявилося, що у мене немає справжніх друзів, з якими можна з задоволенням зустрітися, попити пивка, поговорити про наболіле чи навіть просто помовчати. Приятелів – скільки завгодно, а друзів – жодного… Та й протилежна стать вже не приваблює так, як раніше: ідеш, бува, вулицею, назустріч дівчата, а тобі – хоч би що: ні пожартувати не хочеться, ні пофліртувати, ні навіть у ліжко… Чи я взагалі збайдужів до життя?

З такими невеселими думками виходжу з маршрутки неподалік від потрібного місця. Тихенька бічна вуличка плавно повертає праворуч – і ось мета моєї невеличкої подорожі. Сміхота: рівненький блідо-жовтий прямокутник євро штукатурки, а довкола – обдерта сіра, в брудних розводах стіна звичайного будинку епохи тоталітаризму…

У скляній вставці дверей – табличка «Відчинено», як у магазині. Проходжу через невеличкий коридорчик, повертаю праворуч і опиняюсь у невеличкому операційному залі. Три засклених віконечка – з одного боку, відгороджений куток адміністратора – з іншого, у шкіряному кріслі неподалік дверей сидить літній охоронець. Він недбало зиркає на мене і знову втуплюється у свій кросворд.

Біля одного з віконечок стоїть висохла бабуся у білій літній хустині, біля іншого – огрядний чоловік у темному костюмі з краваткою та білява жінка молодшого бальзаківського віку. Її обличчя мені знайоме, здається, я кілька разів бачив її на нашій вулиці з якимось військовим. Вона нервовими рухами обсмикує напівпрозору сукню і кидає сердитий погляд повз мене на двері.

Оскільки мені потрібен саме куток, то зрозуміло, що менше, ніж двоє людей зібратися біля нього не могло ніяк. Русявий хлопчина у завеликих, як на мене, джинсах і білій футболці домагається від невиразної жінки-адміністратора детальних пояснень, що можна робити з картковим рахунком. Господи, людино, та візьми й прочитай уважно документи – там усе написано! Хоча дуже можливо, що ти після школи просто розучився читати. Для тебе і твоїх ровесників швидше потрібно створювати пояснювальні відеокліпи та пісні у стилі «реп»…

– Ви останній? – несподівано для себе звертаюся з абсолютно ідіотським запитанням до чоловіка середніх років, що стоїть за хлопцем.

Він обертається і кілька секунд уважно дивиться на мене. У нього правильні риси обличчя з носом класичної форми, трішки сивини у густому чорнявому волоссі, а погляд схожий на той, яким лікарі дивляться на своїх пацієнтів. Я мимоволі опускаю очі на його сіру сорочку. На лівій нагрудній кишені білим по чорній лейбочці написано, чи точніше вишито, слово «METRO».

– Навіть не знаю… – нарешті каже чоловік. – Тут стояла жінка, але вона пішла, нічого не сказавши.

Я киваю йому на знак подяки. Ага, значить, запитання не таке вже й ідіотське. Легке почуття невдоволення собою зникає, а то мені вже починало здаватися, що мій сусіда по черзі відбудеться жартом на кшталт «у світі я ще не останній»… А жінка у великих темних окулярах проходила повз мене на вулиці.

Щоб не нудитися, беру якийсь рекламний матеріал і починаю читати. Гм-м, може, переводити частину грошей у довгостроковий вклад? Відсотки не бозна які, та все одно краще, ніж нічого. Тоді за кілька років, якщо економити…

Я трохи захоплююся читанням та роздумами і тому аж здригаюся від приглушеного чоловічого вигуку та жіночого зойку, що лунають майже одночасно. Підвівши голову, з подивом зауважую, що погляди всіх відвідувачів звернені у бік дверей. І тут же чую позад себе дивний звук, ніби на підлогу впав наповнений чимось важким мішок. Більше зацікавлений, аніж стривожений, повертаюся всім тілом, навіть не випускаючи з рук рекламки. Біля крісла непорушно лежить охоронець, закинувши праву руку до голови, ліворуч від нього стоїть високий худющий юнак, що старанно затуляє ніс та рот носовичком, трохи позаду – кремезний тип у спецназівській масці з якимось неприродно довгоствольним пістолетом, а ближче до дверей – ще один такий же, але без зброї.

«Це що, рекламна акція?» – повільно проповзає думка, гідна пацієнта психіатричної лікарні. Свідомість все ще опирається усвідомленню серйозності ситуації, однак нутрощі раптом обливає рідким азотом, а через руки і ноги проходить потужний електричний розряд.

– Всім стой-ять! – хрипко кидає тип з пістолетом і для переконливості проводить дулом через увесь зал. – А ви, с-суки, не дай бог нажмете на якусь кнопку! – зиркає він в обидва боки до працівниць. – Замочу! Всіх!!! Чи ти вже нажала?!

Він наводить зброю на адміністраторку. Я стою майже на лінії вогню, і серце обривається кудись униз. Неслухняними ногами намагаюся відступити бодай півкроку вбік, щоб звільнити йому сектор. Тут не до хороших манер і джентльменства…

– Ну?!! – гарчить бандит і підступає ближче.

– Нн-не-е… – трясе головою перелякана жінка, – н-нем-май-є кн-но-оп-пки-и…

Поки озброєний бандит веде розмови, його колега у масці встигає витягнути з кобури непритомного охоронця пістолет. Юнак з носовичком продовжує стояти на місці, переминаючись з ноги на ногу.

– Ти ч-чього?.. – шипить до нього кремезний, певно, верховода між ними. – Марш до двер-рей, нікого не пускать!!!

Той зникає у коридорчику, а головний бандит наказує адміністраторці:

– Бери ключа і йди закрий двері! – він брутально лається. – Сарай, а не банк, нормального замка не поставлять… в-вашу… А ти просліди! – кидає напарнику.

Поки тремтяча жінка шукає ключі, старший грабіжник дістає з кишені згорнуту сумку і, ступивши до першого віконця та відштовхнувши занімілу бабусю, просовує згорток касиру:

– Давай сюди все, що є! І не вздумай мені виляти! Я знаю, що сьогодні бабки є! – він відступає крок назад і звертається до нас: – А ви всі під стінку, живо!

Поки це все відбувається, я заклякло стою біля перегородки закутка і відчуваю, як по спині біжить холодний струмочок. Інші мої колеги по нещастю, схоже, почуваються не краще: обличчя товстуна все залите потом, але він не насмілюється навіть протерти очі, лице хлопчини конкурує кольором з футболкою, жінка хапає повітря немов риба, викинута з води, а бабця, навпаки, боїться дихати. І лише схожий на лікаря чоловік виглядає швидше здивованим, аніж наляканим.

Тремтяча адміністраторка з ключем нарешті вибирається зі свого закутка і прямує до дверей, однак у коридорчику несподівано чуються якісь голоси.

– Ви не бачите таблички «Зачинено»? – стає виразнішим тремтячий фальцет.

– Мене тут жінка чекає, я на десять хвилин відходив! – наполягає роздратований баритон. – Пропустіть!

– Коля!!! – зненацька заходиться в істеричному вереску білявка. – Коля!!!

Кремезний бандит миттєво реагує і руків’ям пістолета коротко б’є жінку, що втратила над собою контроль, просто в обличчя. Вона відлітає до стіни, вдаряється об неї головою та плечима і лише тоді падає на підлогу. Мої м’язи зводить судома, рештки чоловічої гідності закликають тіло кинутися на захист жіночої, однак ноги нерухомі, немов кам’яні.

З коридору долинає брязкіт скла і якесь схлипування. Бандит, що стояв біля дверей, струшує із себе заціпеніння і кидається до порога, однак тут же влітає назад і опиняється на долівці посеред залу. За ним вривається військовий, у якому я відразу впізнаю постійного супутника білявки. Він ошелешено зупиняється при вході, божевільним поглядом відшукує свою подругу, але не встигає більше зробити ані кроку. Пістолет у руках головного грабіжника тихенько тюхкає, на зеленій сорочці військового в ділянці грудей з’являються одна біля одної дві дірочки, і він, простягнувши вперед праву руку, майже долілиць падає на підлогу. Я виразно чую, як його голова вдаряється об кам’яну плитку, і мимоволі заплющую очі.

Коли знову розплющую їх, другий грабіжник вже стоїть біля військового і недовірливо розглядає його мокру спину.

– Слон… ти чо?.. – він судомно ковтає слину. – Ти його… пришив?..

Головний бандит мовчить, потім вивергає із себе потік страшних проклять вперемішку з матюками, але за хвилину знесилено змовкає.

– Що будем робить? – не відводячи погляду від спини військового, запитує спільник.

Кремезний знову мовчить, розглядаючи пістолет, і раптом тихо, але виразно каже:

– Мочити всіх…

Жахливе значення цих слів доходить до свідомості не відразу. Бабуся голосно хлипає, але тут же змовкає. Глухе гупання змушує всіх, включно з грабіжниками, здригнутися: це знепритомніла працівниця, що мала класти в сумку гроші. Блискавкою проноситься відчайдушна думка кинутися до найближчого бандита і спробувати відібрати в нього зброю, але для цього потрібна неабияка рішучість. Чи вона з’явиться лише тоді, коли дуло буде наведено на мене?! Тоді буде пізно!!!

– Нє-е, ми так не договорювались! – доволі рішуче відказує спільник.

– Закрой пасть! – вибухає кремезний. – Ідіот! Хто назвав мене при всіх?! – він витирає піт з чола. – Ти й будеш усіх кончать… Відкажешся – сам замочу тебе…

Западає гнітюча тиша. «Ну, ну!!! – накручую себе. – Давай, поки ще не пізно!!!» Серце калатає, немов скажене, ще мить, і я кинуся на кровожерливу падлюку, мені напевно допоможе сусід, а напарник не відважиться стріляти, він не хоче бути вбивцею…

– Хлопці, не треба… – раптом чується майже спокійний голос. Мамцю моя, це – товстун у костюмі! Він не боїться розмовляти з цими покидьками?!

– Ти шо, чмо?.. – не вірить власним вухам головний.

– Стільки трупів вам ніхто не пробачить… – каже товстун і нарешті дозволяє собі рукою витерти очі. – А так ще можете викрутитись…

– Борзий… – криво посміхаючись, хитає головою бандит. – Чара, ану заткни його!

– Я тобі кажу, що ми так…

– Бистро! – гаркає кремезний і наставляє пістолет на спільника. Той відсахується аж до перегородки, за якою лежить непритомна працівниця.

– Слон, не дурій… – розгублено каже він, – забери ствол… Слон…

Верховода хмикає та опускає зброю, потім повертає голову і втуплює погляд у товстуна.

– Хлопці, вам же буде гірше… – знову озивається той.

Я не дивлюся на бандита, бо знаю, що цим можна викликати неадекватну реакцію, однак периферійним зором помічаю, як щось у його обличчі раптово міняється. Він повільно переводить погляд на свого спільника і так само повільно знову піднімає зброю, аж поки дуло не націлюється у живіт Чари. В очах того відбивається тваринний жах, рука з пістолетом висить, немов надламана, а з рота виривається лише булькотіння. Якийсь час Слон стоїть нерухомо, немов насолоджуючись реакцією спільника, потім швидко опускає руку і двічі стріляє. На стегнах Чари з’являються вже знайомі дірочки, однак він не кричить і навіть не стогне, а беззвучно падає на долівку.

Те, що діється до цього моменту, – суцільне жахіття, однак остання сцена перевершує все… Справжнісінький горор!.. Незбагненна поведінка Слона просто приголомшує, і я боюся зайвий раз поворухнутися. Та це ще не кінець! Бандит якусь хвилину стоїть, похитуючись з боку на бік, і раптом різким незграбним рухом приставляє дуло пістолета собі до живота. Я виразно чую тюхкання пострілу з майже одночасним глухим чмоканням у стіні. Лунко стукає об камінь пістолет, Слон придушено стогне, і його тіло валиться на підлогу.

Бандитів знешкоджено, однак усі ми продовжуємо стояти нерухомо. Простенька мелодія мобільного вибухає в тиші, немов невеличкий фугас, але це повертає нас до тями. Товстун витягує апарат і, навіть не дивлячись на нього, гасить сигнал.

– Викликайте міліцію, – звертається він до адміністраторки, – а потім швидку…

Та кілька разів швидко киває головою і дріботить у свій закуток до телефону. З усіх раптово спадає заціпеніння: бабуся кидається до білявки і починає голосити «Ой людоньки, ой боженьку!...», товстун підходить спочатку до старшого бандита, потім до його спільника і ногою відкидає пістолети подалі від власників, а ми з хлопчиною майже одночасно сідаємо просто на підлогу. Мій колишній сусіда по черзі робить кілька кроків до дверей, однак напівдорозі зупиняється і, хвильку повагавшись, повертає до військового. Присівши над пораненим, торкається рукою його шиї і через хвилю повільно крутить головою. «Таки справді лікар», – з’являється перша нормальна думка. Правда, щось у поведінці цього чоловіка мені не подобається… Цю ж процедуру виконує він біля подруги військового, і його реакція в цьому випадку видається мені більш оптимістичною, а потім прямує до розпластаного на підлозі охоронця, який, схоже, починає ворушитися. Зненацька мене охоплює така дика, нездоланна апатія, що я перестаю звертати увагу на те, що діється у залі, а всі думки зосереджуються навколо одного: «це ж МЕНЕ могли сьогодні вбити»! Моє безцінне, дане лише один раз життя могло сьогодні обірватися!!! Я закриваю обличчя руками і впадаю у справжнісінький транс…

Вдруге приводить мене до тями незнайомий молодик у міліцейській формі з погонами старшого лейтенанта. З деяким подивом я зауважую, що у приміщенні повно народу: працівників міліції, медиків, ще якихось людей у звичайному одязі… Старлей щось від мене хоче, і я не відразу розумію, що треба відповісти на кілька дуже важливих запитань. Називаю себе, місце своєї праці, пояснюю, що робив у банку, як з’явилися грабіжники… Посеред моєї розповіді, якщо можна так назвати уривчастий потік слів, що мало в’яжуться одне з одним, у старлея дзвонить мобільний, і він, жестом зупинивши мене, починає розмовляти з кимось, хто, без сумніву, вищий за рангом. Я не прислухаюсь до того, що він говорить, однак виокремлюю слова «газета «Місто» і «Нечипорук». Невже мова йде про мене?

Закінчивши розмову, старлей просить проїхати з ним у міське управління. Відверто кажучи, це те, чого мені зараз хочеться якнайменше, але відмовитися навіть не спадає на думку.

Повний текст у книжці “Диявол добра”