Аеротаксі м’яко опустилося на паркувальний майданчик Інституту крільництва, і Василь Метелик, не чекаючи добрих побажань автопілота, вистрибнув з машини і попрямував до напівпрозорих дверей Центрального входу. Приємний низький баритон Адміністратора привітав його з новим робочим днем, і двері розтанули, відкриваючи вхід до просторого залу Відпочинку. “Цікаво, – черговий раз подумав Метелик, проходячи повз вузькі щілини інтеграторів, – що було б, якби інтегратори саме в цей момент спрацювали: розпиляло б мене надвоє чи залишило б отвір?”. Питання давно цікавило Василя, однак прецеденти були йому невідомі, копирсатись у спеціальній літературі не хотілось, а інститутські спеціалісти з інтеграторів після його простодушного запитання тільки посміялися і розпустили чутку, нібито Василь, заходячи до інституту, тримається за спеціально пришитого ґудзика і плюс через ліве плече. Щілини зосталися за спиною, і думка, не знаходячи розвитку, повернулась назад, на міцно заброньоване місце в пам’яті.

Ліворуч виникла капсула внутрішнього телепортаційного зв’язку. Василь стрибнув у м’яке крісло, зіткане, як і вся кабіна, з густого зеленкуватого туману, і на звичне запитання кіберводія так само звично відповів:

– У сто сорок дев’яту.

Несподівано кібер хмикнув і насмішкуватим голосом запитав:

– А що, метелики так високо не долітають?

У Василя відвисла щелепа. Думки раптово попереплутувались в голові, а відчуття стали схожими на реакцію людини, яку власне ліжко скинуло на підлогу зі словами: “Ану вставай, ледацюго!”. Некероване тіло зробило обережну спробу підвестися з крісла, однак капсула як ні в чому не бувало закрилась і через десяток секунд відчинилася перед входом у кімнату з номером 149.

Ошелешений Василь вийшов у високий світлий коридор під слова збожеволілого кібера:

– Їздять тут всякі, навіть спасибі не скажуть.

– Адміністраторе, – знайшовся нарешті Метелик, – кібер озвірів!

– Параметри кіберводіїв внутрішнього зв’язку в межах норми, – після короткої паузи відповів Адміністратор, – зверніться до спеціаліста з кристалосхем.

“Тьху ти, – дійшло нарешті до Василя, – черговий витончений жарт дегенерата Пупця!”. Ну звичайно ж, кібер цього класу занадто простий, щоб звихнутися і самому придумати такий ідіотизм. Просто якась вульгарна зовнішня сила вторглась у його кристалічні мізки і звеліла голосу з ось такими параметрами передати ось таке привітання. Після цього геніального відкриття кожній нормальній людині стає зрозуміло, що тільки Василів приятель, технік з кристалосхем П’єр Пупе, з його невгамовною тягою до трудомістких та важкоздійсненних витівок, міг зважитись на таке.

– От реліктовий пупоїд, – зареготав Василь, усвідомивши нарешті сміховинність власної поведінки. “Але ж і хотілось йому возитися з кібером, налаштовуючи його на мій голос і ризикуючи при цьому помилитися та нацькувати бідолаху на шефа, а то й самого “боса”.

У кімнаті ще нікого не було, і Василь розлігся в кріслі за своїм робочим столом і досміювався, уявляючи власне обличчя хвилину тому. Раптом загорівся рожевий кристалик стереобачення і пролунав мелодійний сигнал внутрішнього зв’язку.

– Заходьте, – зацікавлено мовив Метелик, приймаючи благородну позу. Повітря перед столом наче сколихнулося, і Василеві на мить його забракло: в кімнаті з’явилась Геленка.

– Доброго ранку, Васильку, – прощебетала вона своїм ніжним співучим голоском. – Шеф ласкаво просив тебе завітати до його кабінету, якщо ти, звичайно, не заперечуєш.

– Ну, якщо просив ласкаво, то не заперечую, – і це було все, на що спромігся Василь, хоч думки гарячково бігали по звивинах, намагаючись знайти спосіб хоч на хвильку затримати дівчину. І коли та всміхнулась і вже зібралась відключатись, рятівні слова добрались до язика:

– Слухай, Геленко, ти не помітила часом, що кіберводій сьогодні начебто схибнувся з розуму? Мені він, наприклад, нахамив, як останньому кристалотехніку.

– Ні, я б цього не сказала, – засміялась Геленка, – хоч, звичайно, кібер сьогодні трохи дивний: намагався розкрити мені очі на те, хто є найкращим хлопцем не лише в нашому інституті, а й далеко за його межами.

– І ти розділяєш його думку? – промимрив Метелик, мужньо борючись з відчуттям, що йому до рота влили склянку соляної кислоти.

Геленка раптово зашарілась і, коротко кинувши: “Можливо”, зникла.

Чудового настрою як не бувало. Підступне слово зрадниці міцно вхопило за горло, а думка, що щасливим обранцем виявився найближчий товариш, рвала серце на безліч дрібненьких шматків. І що вдієш, коли у друга така могутня зброя, як кристалічні мізки недоумкуватого кібера? Йому ж підвладні тільки кролі, які лише сумно дивляться розумними очима і ніколи не скажуть того, у чому, без сумніву, всі, як один, переконані: “Вася Метелик – найдостойніший мужчина у всій Галактиці”.

Горе було великим, і як хотілося помучитись, не відволікаючись на такі дрібниці, як робота, насититись нестерпними стражданнями, насолодитися стрункими логічними міркуваннями про глибоку безнадійність свого кохання. Однак в усі часи дратувати начальство не рекомендували, і Василь, тяжко зітхаючи, вийшов з кімнати.

– Добрий день, Джоне Гаррієвичу, – замогильним голосом привітався Василь, увійшовши до робочого залу шефа, якого поза очі всі молоді співробітники за любов до чудернацьких порівнянь прозивали “Синєгубим слонокрабом”.

– Здрастуй, Василю Петровичу, – відізвався той, підіймаючись з-за столу, – проходь поближче, сідай. Спасибі, що викроїв для мене вільну хвилинку. А чому це ти такий чорний, як носоріг перед шлюбним періодом? Закохався, певно?

– Та ну, придумаєте таке, – зробив спробу обуритись Метелик. – Просто... ось обговорювали, як вчора київське “Динамо” ледве-ледве виграло у вашого “Ліверпуля”. Єдиного гола з пенальті забили. І це у себе вдома!

– Ет, не трави душу. Наші хлопці тупцяли по полю, як стадо клишоногих бегемотів по дну озера Тітікака… Та й пенальті суддя явно висмоктав зі свистка…

Василь явно не погоджувався з цим абсурдним твердженням і вже розкрив рота, щоб кинутись на захист покривдженої справедливості, коли шеф раптом усміхнувся і буденним тоном промовив:

– Послухай, Васю, ти не хочеш злітати на Фомальгаут?

Події сьогодні розгорталися так несподівано, що якби зараз на стіл вистрибнув зелений кролик і проспівав “Крільництво – ударний фронт” на мотив арії із синтез-опери “Кільця Сатурна”, то Василь не дуже б і здивувався.

– Хочу, – відказав він, на цей раз досить швидко приходячи до тями.

– Молодець, – похвалив шеф, – час і тобі виходити на міжпланетну арену. А справа тут досить делікатна. Вчора до інституту надійшов лист із Кратони, це якраз в системі Фомальгаута. Колеги з місцевої м’ясомолочної Академії повідомили, що Вища Адміністративна Рада Кратони ухвалила рішення у трьохрічний термін розв’язати продовольчу проблему. І, зокрема, забезпечити цілковитий достаток м’яса виведенням нових порід сільськогосподарських тварин. А одним із найперспективніших шляхів досягнення цього там вважають схрещування нашого кроля з їхнім гігатером. Таким чином потрібно отримати створіння, яке там вже називають гігакролем і яке успадкувало б від кролика смачне м’ясо і хорошу плодючість, а від гігатера – п’ятитонну вагу.

– Але ж це кретинізм! – вигукнув Метелик. – Навіть для малорозробленого ще міжродового аутбридингу потрібні особини близьких родів, принаймні хоч однопланетних!

– Васю, не будемо втручатись у внутрішні справи Кратони. Там для цього вже створено спеціальне міністерство гігакрільництва, яке зобов’язало Академію якомога швидше розпочати роботу. А та попросила у нас допомоги. Чи ти вже не хочеш цим займатись?

– Та ні, чому ж, я не відмовляюсь. Але порадьте хоч, що робити, щоб при цьому не виглядати ідіотом?

– Пройдеш двома напрямками. По-перше, візьмеш на Кратону банку консервованих кролячих сперматозоїдів і проведеш штучне запліднення за інститутською дельта-схемою. Шлях, звичайно, безнадійний, але, думаю, справить на аборигенів враження солідної роботи. А по-друге, спробуй що-небудь зробити по лінії генної інженерії на зародку гігатера, покомбінуй з кролячими генами. Та що мені про це говорити, ти й сам тут крупний фахівець.

– Дайте хоч портативного пірхельського апарата, – змирився з долею Василь, – а то для нашого треба спеціального самохідного контейнера.

– Бери, бери, – милостиво закивав шеф, – тільки не дивись на мене удавом, який проковтнув механічного кролика з дистанційним управлінням. Чого даремно хвилюватися і брати на себе відповідальність за можливе ненародження уявного гігакроля? Ти ідеш як розвідник, розберешся у проблемі, зробиш попередні експерименти. А там пришлемо групу спеціалістів, введеш їх в курс справи, викладеш свої міркування, і все. Ну що, о’кей? Тоді іди готуй документи: довідку з місця проживання, форму номер 10738 з поліклініки, дозвіл сім’ї, автобіографію, три стереокартки і “зелений лист” з відділу планетарної безпеки.

– Характеристику мені самому писати чи ви зробите? – зітхаючи, запитав Метелик.

– Відстаєш, друже, від життя, – розсміявся шеф. – Завдяки прийнятим нещодавно спрощенням процедури вильоту за межі Сонячної системи характеристики вже не вимагають!

– Коли ж наші спрощення дійдуть до того, що на Пірхелі називається бюрократичним ускладненням?

– Ну, Васю, тобі як мед, то вже й ополоником. Скажи спасибі й за це. До речі, полетиш рейсовим гравільотом через Альтаїр з пересадкою на пірхельській міжзоряній базі. Там є хороший бар, можеш посидіти, попити безплатної бета-коли, подивитись, як інопланетяни дудлять фірмовий коктейль “пір-пір”. Чудова, кажуть, річ, але за аванс, який тобі видадуть, після відрахування вартості квитків і харчування можна купити лише кілька стереокартинок з видами Пірхеля та інтелектуальну наклейку з самозмінним надписом “Поцілуй мене у п’яту!”.

– Ех, все життя мріяв про антигравітонні кросівки з металіту, – сумно зітхаючи, промовив Василь.

– Та заспокойся, хлопче, невдовзі їх випускатиме на Землі спільна пірхельсько-землянська фірма. І взагалі, побуваєш на Кратоні, зрозумієш, що ми не такі вже й троглодити.

– А що, там так погано живуть?

– Не хвилюйся, наші там живуть нормально. Нещодавно один мій приятель повернувся звідти. І нічого, живий, навіть здоровий. Якийсь аж світліший став, наче ефіоп після мурманського курорту. А анекдоти які – куди там нашим! Особливо про бідаргів...

– А хто це, Джоне Гаррієвичу?

– Та є в них такі войовничі вегетаріанці, які нібито різними жахливими способами вбивають своїх опонентів, таких, як ми з тобою, і з їхніх тіл роблять високопоживні органічні добрива для своїх теплиць, хе-хе... Та чого ти спохмурнів, Васю, це ж анекдоти!

Гравілайнер “Асхелу” сполученням Сонце-Альтаїр відлітав із землянської міжзоряної бази на Місяці. Лінію обслуговувала недавно створена спільно з Пірхелем фірма, яка використовувала пірхельські гравільоти і земні екіпажі та пальне.

До відправлення корабля залишалося ще з півгодини, і Василь вирішив прогулятися по палубі. Розглядаючи просторі зали, широкі пасажі, імітаційні майданчики та культурно-видовищні відсіки, він мимоволі згадав космічний пором Земля-Місяць і почав сердито сопіти носом. “Хоча, можливо, – вчасно майнула заспокійлива думка, – від Пірхеля до їхньої бази теж ходить подібний обірванець”. Поруч літній кратонець з гачкуватим носом на півобличчя і телескопічними висувними очима висловлював своє захоплення гуманоїду якоїсь невідомої Василю цивілізації: “Звичайно, пором до Місяця, – диво космічної техніки, але це – просто фантастика!”.

У руці безцільно м’явся якийсь шматок пластирітової фольги, і Вася, помітивши естетично оформлену пащу дезінтегратора, елегантним влучним кидком позбувся непотребу. Але тут звідкілясь узявся підтоптаний дідуган років під триста і невдоволено пробурчав:

– Молодий чоловіче, в інструкції над смітником ясно написано: “Опускати обережно!”. Ви що, неписьменний?

“Зрозуміло, – подумав Метелик, – це мій сусід по каюті”.

Інтуїція не підвела. В каюті дідуган відразу впізнав порушника інструкцій і з переконаністю чиновника, який все своє життя прослужив у якомусь Галактичному бюро з перекладання папірців із шухляди на стіл і у зворотному напрямку, почав читати нескінченну лекцію про життєву необхідність точного виконання всіх правил та параграфів. Він сипав цитатами з найрізноманітніших інструкцій, яких, напевно, знав у кілька разів більше, аніж Василів шеф анекдотів.

– Ось, наприклад, молодий чоловіче, зіткнулися ви з іще невідомим розумним життям. Що будете робити?

– Ну-у...

– Так і будете нукати, поки вас не з’їдять, а з ваших зубів не зроблять ритуального намиста. А ось в інструкції К-00:100.49-НЦ(а) ясно сказано: без санкції Верховної Комісії з Контактів у зв’язки з новими цивілізаціями не вступати!

– Ну а якщо все-таки необхідно вступити? Мало там чого...

– Тоді користуєтесь інструкцією АВ-35:030.64-ЕС, згідно з якою в екстремальних ситуаціях дозволено несанкціонований Контакт.

– А які ситуації екстремальні?

– Згідно з циркуляром...

Дивно, але стариган навіть не затинався, перераховуючи всі можливі варіанти.

– А що таке “деякі інші випадки”?

– За інструктивним листом номер...

Вивести його з рівноваги було неможливо. Дідусь добросовісно перераховував усе, не плутаючись навіть у язиколомних номерах, жодного разу так і не скориставшись підказкою Адміністратора. Покінчивши з Контактами, він перейшов до корабельних інструкцій для пасажирів. Василь давно втратив терпець, але не знав, як перекрити бурхливий потік параграфів, і тільки голосно зітхав, на що незваний лектор не звертав ніякої уваги.

– Послухайте, дідусю, – вклинився нарешті він, підловивши старого на вдиху, – а на кораблі є інструкція з користування туалетом?

– Звичайно є, правда, в загальних формулюваннях.

– А детальна?

– Та знаєте, молодий чоловіче, якось не прийнято...

– А в разі виходу з ладу системи штучної гравітації, в умовах невагомості? А у випадку несправностей основних та дублюючих кристалосхем локального керування?

– За інструкцією в таких випадках треба залишатися на своїх місцях і закріпитися через прив’язування...

– Не завжди можна залишитися, – філософськи зауважив Василь, – та й поломка може застати вже там...

Дідусь деякий час посидів нерухомо, потім запитав Адміністратора, чи є в них щось на цей випадок. Після заперечної відповіді зірвався з місця і став нервово ходити, бурмочучи собі під ніс: “Як же це так, без інструкції?”.

“Слава тобі, господи, – згадав Василь про існування всевишнього, – тепер нам обом буде добре”.

Старий кудись подався з каюти, і стало так тихо і чудово, що Метелик відчув себе на вершині блаженства. Йому захотілося полежати та почитати що-небудь легке та приємне, і, подивившись у каталог корабельної бібліотеки і не знайшовши там нічого нового, Вася підсунув до себе новенького дипломата, виготовленого в Японії зі шкіри місцевого алігатора. Він відчинявся тільки на голос хазяїна і міг служити також переносним кондиціонером, дезінтегратором внутрішньої дії, стереофоном, стереовізором і пристроєм для демонстрації відеофільмів та кристалокниг – словом, звичайний земний дипломат. Шукаючи потрібний кристалик з детективом, Василь раптом помітив, що немає стародавньої, ще паперової, але дуже гарно написаної брошурки про крільництво, яку він брав з собою на Кратону. “Ніби клав її сюди, в червоний відсік, із самого верху, – спантеличено думав хлопець, – невже таки не взяв?”.

Це було, звичайно, прикро, зате, ніби компенсуючи таку неприємність, старий бюрократ вів себе чудово. Він майже не виходив з бібліотеки, і Василь повною мірою міг насолоджуватись тишею та спокоєм і дати волю почуттям, які поступово почали малювати в уяві один тільки образ – милої, доброї, привітної, але, як зрозумів тепер нещасний страждалець, байдужої Геленки.

Через два дні гравіліт підлітав до Альтаїра. Метелик піднявся ще вдосвіта за корабельним часом, вислизнув з каюти і, озираючись на всі боки, підійшов до Адміністраторського термінала, де вже стояв один чолов’яга. Як на зло, коридором прогулювались якісь два типи. “Послухай, що це вони там роблять?” – явно не розраховуючи своїх можливостей, прошепотів один. “Тс-с, не ганьби бідаків, – відповів другий. – Це відряджені з Землі беруть квитанції за корабельні витрати”.

А ще через три години пасажири гравілайнера сходили на пірхельську міжзоряну базу. Василь тепло попрощався зі своїм сусідом і вже зібрався відійти, коли раптом чортяка смикнув його за язика:

– Скажіть, дідусю, ви чули що-небудь про бідаргів?

– Чому ж не чув, навіть був добре знайомий з багатьма. Один з них подарував мені колись букет чудових кратонських квітів, два місяці не в’янули. Казав, що поливає їх якимось спеціальним розчином, а як його виготовляє – секрет.

Гравіліт на Фомальгаут відлітав через три години, і Метелик, швидко взявши квитка, за порадою свого шефа вирішив дочекатися старту в барі.

Бар вищого розряду “Чарівні ніжки Лауреталі” зустрів Василя легкою прохолодою, оксамитовими звуками тихої мелодії і милою оку напівтемрявою. Над головою пливло чудово імітоване зоряне небо з великою рожевою кулею Пірхеля. Відвідувачів було багато, принаймні зовсім вільних столиків Метелик не побачив. Він розгублено стояв посеред бару, не знаючи, як йому тут повестися, коли раптом хтось обережно покликав:

– Гей, землянине!

Василь повернувся на голос. Якийсь пірхелець в елегантному костюмі з гермопірону зацікавленим поглядом дивився на нього.

– Ти часом не Вася?

– Вася...

– О боже мій, нарешті! Будь другом, присядь за моїм столиком!

Нічого не розуміючи, Василь підійшов до новоявленого друга, розгублено опустився у крісло, що плавало біля столика, поставивши поруч дипломат. Пірхелець був чолов’ягою середніх років і міг, напевно, служити еталоном місцевої краси: правильна яйцеподібна голова без жодної волосини, благородний неземний ніс, великі ідеально круглі очі, здатні бачити в ультрафіолетовій ділянці спектру, і вражаючих розмірів вуха, схожі на слонячі. Він радісно поглядав на Метелика і безцеремонно плескав його по плечу:

– Та не дивись ти на мене так налякано, Васю, а то ще заїкою станеш. Послухай, що я тобі розповім. Був я колись на Землі і подружився з одним землянином, теж Васею. У яких лише бувальцях ми з ним не бували, хоч бери та й мемуари пиши! А на прощання він подарував мені свою чудову книжку “Пригоди кривавого Васі, одеського пірата”. Прекрасна річ, море сміху, низки карколомних пригод, перли хитрощів та винахідливості. Віриш, я перечитував її безліч разів. Після того мені доводилось зустрічатися з багатьма землянами, але то якісь П’єри та Джеки, то Ндели та Суонги, був навіть один Ваасані, а справжнього Васі – жодного. І ось сьогодні така приємна несподіванка! Це обов’язково треба відзначити!

– Та ні, знаєте... – мужньо спробував відмовитись Василь, відчуваючи мізерність валютних запасів.

– Васю, не рви мені серця відмовою! Твій тезко на Землі пригощав мене вражаючою з усіх боків річчю – “українською з перцем”! Я аж на Пірхелі остаточно прийшов до тями! Наш “пір-пір”, звичайно, далеко не те, але твої однопланетяни чомусь дивляться на нього, як пілот дальньої експедиції на танцівницю. А за свій авансовий звіт не турбуйся – я ставлю!

Він повернувся в напрямку до бармена, який стояв досить далеченько, і, не підвищуючи голосу, промовив:

– Старий, два подвійних мені та моєму другові землянину за мій рахунок.

– Твій землянин може взяти дармовий: він у нас десятитисячний інопланетянин з початку року, – донісся до них голос бармена.

– Та ні, налий краще он тому його земляку, який так жалібно дивиться на тебе, що аж плакати хочеться.

Через кільканадцять секунд два бокали з зеленкуватим люмінесцентним напоєм з’явилися на їх столику. Новоспечені приятелі не стигли зробити кілька ритуальних ковтків, як посеред бару виникла яскраво освітлена естрада, на яку вибігли молоденькі танцівниці. Вони поставали колом і під веселу музику почали грайливо хвицяти ніжками.

“Пір-пір” був надзвичайно приємний на смак і, головне, відразу починав діяти. Василеві стало здаватися, що його язик від чогось там відв’язався і вільно плаває в роті, а думки матеріалізувались, і навіть чути, як вони повзуть по звивинах. При цьому координація рухів залишалась чудовою.

– Послухайте, – зовсім позбувся скутості Метелик, – навіть у нас всі бари кіберизовані, а тут бармен ніби живий.

– У нас всі низькосортні забігайлівки теж обслуговують кібери, і тільки вищорозрядні можуть собі дозволити тримати живого бармена. А тут ще й, до того ж, і цих чудових крихіток. Подивись, як вони граціозно махають ніжками в такт мелодії, а як тріпочуть вушками! Хочеш, організую тобі будь-кого з них?

– Ну що ви, ці дівчатка не для мене!

– Та кинь, Васю! Хоч ти, признатися, і потворний нівроку, але чи ж це головне для чоловіка?! Яка тобі тут більше всіх сподобалась?

Василь почав уважно придивлятися до дівчат, міркуючи, як би з гідністю вийти з цієї ситуації, коли раптом мелодійний жіночий голос промовив:

– Оголошено посадку на рейсовий гравіліт “Конкрас” сполученням Альтаїр-Фомальгаут.

– Дивно, – сказав Метелик, – ніби тільки що присів, а вже потрібно вставати.

Пірхелець, дізнавшись, що Василь відлітає, дуже засмутився. Він довго тряс Метелику руку і примовляв: “Ну, дасть бог, ще зустрінемось. Тепер я остаточно переконався, що найкращі земляни – це Васі”. А Василь навіть не запитав, як його звати.

Василева каюта була двомісною, але в ній більш ніхто не з’являвся. Очевидно, зв’язки Пірхеля з Кратоною не були такими інтенсивними, як із Землею. Метелик приліг на ліжко, але якась думка, ще не оформлена у словесні одежі, борсалась на підсвідомому рівні, не даючи спокою. Руки, ніби підкоряючись невідомим чужим сигналам, поклали поруч дипломат, а язик, який ще твердо не повернувся на своє місце, вигнав з рота слова: “Ану, дурню, відчинись!”.

На перший погляд всі речі мирно лежали на своїх місцях. У червоному відсіку на купі різного приладдя лежала пластинка з кварцеритовим фільтром до пірхельського апарату. Але ж зачекай, пластинок було дві!

Василь зірвався з місця. Все ясно, він потрапив під їх нагляд. Вони переглянули поцуплену брошуру і все зрозуміли! Ні, Вони знали все ще з самого початку, перехопивши лист кратонських м’ясомолочних академіків, і весь час стежили за ним. Але як Їм вдалося викрасти речі з його дипломата, який відкривається тільки на його голос і до того ж майже весь час при ньому? Невже якийсь спеціальний вибірковий телекінез? Але для чого їм кварцеритовий фільтр?

Всю дорогу до Фомальгаута Василь так і не склепив повік. Однак настрій поступово став мінятися. Спочатку Метелик заспокоївся, усвідомивши, що він весь час на людях, і бідарги просто не матимуть змоги що-небудь з ним зробити: як-не-як, і вони ж якісь цивілізовані гуманоїди. А потім взагалі почали з’являтися різні безстрашні та войовничі думки: “Чого це я їх маю боятися? Все-таки чемпіон інституту з китайського самбо. Ось покажу, як одним ударом ноги ламати фероплаксові перила – одразу відпаде бажання зв’язуватися зі мною, тим більше, що всі кратонці на голову нижчі від землян та ще й кволі, як мій друг Пупець”.

На кратонську космічну базу Василь ступив сповнений оптимізму та почуття власної гідності. Навіть процедура отримання корабельної квитанції не затьмарила хорошого настою. Однак біля входу на планетарну платформу, звідки відправлялися пороми до Кратони, його увагу привернули групки збуджених людей, які обурено вимахували руками і відпускали не зовсім пристойні характеристики на адресу керівництва міжпланетних шляхів сполучення.

– Що таке трапилось? – запитав Василь, підійшовши до однієї з груп.

– Та ось одні мудрагелі спланували, а другі достроково розтринькали весь декадний ліміт ракетного пального для космічних поромів, – відповів літній кратонець, – так що на планеті будете в наступній декаді, через два дні.

Його слова викликали черговий вибух обурення:

– Треба писати скаргу в міністерство ракетного пального, хай розбираються!

– Знайшов дурних! Вони одразу звалять вину на міністерство планування польотів, а ті – на ракетників, і пішло-поїхало!

– А врешті-решт виявиться, що винуватий ти, бо погано працюєш на своєму роботокомплексі, який нещодавно відсвяткував сторічний ювілей.

Василь відійшов убік і зажурено притулився до якогось допотопного бутербродного автомата. Тинятись міжзоряною базою цілих два дні аж ніяк не входило в його плани. Несподівано збоку підійшов якийсь тип в обшарпаному комбінезоні і хриплим голосом промовив:

– Гей, землянине, я тут на вантажівці, можу підкинути до планети. Візьму недорого, але тільки валютою.

– Чудово! – зрадів Метелик, підхопивши дипломат і поспішаючи за обірванцем. – А скажіть, ви б не могли дати мені розписку, що я оплатив вам цю суму за проїзд?

– Ти що, хлопче, з глузду з’їхав? – вирячився той. – Може, тобі ще квиток видати?

– Ну, як ні, то ні, – зітхнув Василь, – просто мене за ці гроші на Землі з’їдять…

У кабіні вантажного планетольота було досить затишно. Метелик блаженно розтягнувся у кріслі другого пілота і стежив за впевненими професійними рухами свого благодійника. Поступово він став відчувати, як очі його злипаються. Це помітив і кратонець, який усміхнувся і сказав:

– До планети кілька годин льоту, так що можеш трохи подрімати. Тільки не хропи. Ну спи, спи, я розбуджу, коли прийде час.

В останніх словах Василеві почулися зловісні нотки. Він хотів піднятися у кріслі, але щось міцно тримало його за руки та ноги, а свідомість почала занурюватись у якусь чорну, липку та бездонну рідину.

Його штовхнули до якогось темного проходу і наказали іти вперед. Василь безпорадно оглядався на всі боки і мляво перебирав ватяними ногами.

– Чого роззираєшся, – почувся з-за спини насмішкуватий голос, – кості з черепами шукаєш? Так їх немає, в нас усе йде в діло.

Кілька неприємних голосів зареготало десь зовсім поруч. У животі з’явився якийсь холодок, а серце почало прискорено калатати. Попереду виникла світла пляма, і за хвилину Метелик опинився у великому залі, де розташувалася пекельна лабораторія. Над столами, покритими якимись бурими плямами, висіли батареї прозорих резервуарів різних форм та об’ємів, у яких булькали різнокольорові рідини. Чоловік, що стояв біля однієї з батарей, обернувся, і Василь з жахом впізнав у ньому знайомого пірхельця.

– Ну як, Васю, зустрілися? – суворим голосом запитав той, бавлячись величезним кривим тесаком.

– Великий Магістре, – підійшов до нього невисокий широкоплечий кратонець, – що будемо робити з цим виплодком, який прямо причетний до найстрашнішої трагедії нашої цивілізації – вбивства та поїдання братів наших менших, позбавлених інтелекту?

– Та що з ним цяцькатись, – озвався інший, з волохатими руками, – шварк – і на добриво!

– Брате мій, – відповів пірхелець, – як говорив мій ідейний наставник Кривавий Вася, зарізати чоловіка – означає позбавити його всіх турбот, а справжній професіоналізм – у тому, щоб чоловіку їх додати!

– Може, його потроху згодовувати нашій триголовій собацюрі, а потім в біорозчин – і нехай м’ясо знову наростає?

– А я пропоную підключити його голову до біоробота і годувати відбивними з решти тіла.

– Ні, брати, – зупинив пірхелець потік пропозицій, – я придумав дещо жахливіше… Прив’язуйте його до цього транспортера.

Кілька рук схопили пополотнілого Василя, який не міг ворухнути ні рукою, ні ногою, ні язиком, і міцно закріпили його на візку транспортера. Пірхелець кивнув головою, і візок, спочатку ледь-ледь, а потім все більше і більше розхитуючись, рушив до якогось страшного отвору...

– Гей, землянине, чортяки б тебе місили, прокидайся! Ну нарешті, вже стільки часу трясу, що аж руки відвалюються, а тобі хоч би що! Вдався ж ти до спання, хоч відразу в начальники пожежної частини!

– Так це я спав? – тремтячи всім тілом, запитав Василь. – Ху-у, ну й наснилося...

Кратонець розуміюче посміхнувся.

– Я теж колись нажлуктався якогось пірхельського чорнила, так дві ночі не спав, спочатку кудись тікав від усіх, потім побіг старим друзям мордяки лупцювати. А тоді як завалився спати, то ледь до моргу не завезли…

Кратона зустрічала Василя сліпучим промінням Фомальгаута і грандіозним транспарантом: “Слава нам, великі діти Кратони!”.

Метелик ступив кілька кроків ідеально рівною поверхнею ракетодрому і зупинився. Почуття переповнювали душу, хотілося стрибати і кричати: “Земля, Земля!”, і тільки думка, що він співробітник солідного інституту і повинен вести себе відповідно, стримувала його. Лише тепер Василь побачив знайому постать П’єра, який підбіг до нього з радісним криком:

– Махаоник! Дай же мені обійняти героя Фомальгаутської системи!

– Здрастуй, друже Пуперсон! Без тебе мені й сам Пірхель був немилим!

– Як там твій гігакріль? Йому вистачає трави з усієї Кратони?

– Мушу тебе засмутити: замість гігакроля у мене вийшов мікротер, розміром з кроля і з ніжним м’ясом, схожим за смаком на деревину тисячолітнього баобаба!

Друзі, сміючись, рушили до зупинки аеротаксі. Василь почав розповідати про свої пригоди, про зникнення брошурки і фільтра, а потім, на Кратоні, і ще кількох речей. П’єр узяв дипломата, попросив його відкрити і уважно оглянув середину.

– Речі зникали з червоного відсіку? – запитав він.

– А ти звідки знаєш? – здивувався Метелик.

– Інструкцію треба читати...

– Ти знаєш, – засміявся Василь, – один дідок у гравільоті казав мені точнісінько те ж саме!

– Правильно казав. Червоний відсік – це внутрішній дезінтегратор. Бракована кристалосхема, в момент закривання слабенький сигнал надходить на блок дезінтегрування, пок – і твоєї брошурки немає. От що випускають, бракороби! Чий, до речі, дипломат?

– Та ніби японський...

– Друже мій, хто ж тепер купує японські речі?! Запам’ятай, найкращі на Землі дипломати виготовляються зараз у Львові! Але слухай, чого це ми все про якісь дурниці, чому не питаєш про Геленку?

Нерозуміючим поглядом П’єр дивився, як хмурнішає Василь.

– Ти що, може, якусь кратонку підчепив?

– Е-е, що ти ляпаєш, як корова з-під хвоста! – розсердився Василь. – Розкажи краще, як поживає найкращий хлопець нашого інституту.

Приятель дивився на Метелика, як середньовічнний кочівник на говірливого верблюда, але раптом ляснув себе долонею по чолу і зареготав:

– Ах ти, Білан капустяний! А ти знаєш, хто був удостоєний кібером цього почесного титулу?

Він витримав ефектну паузу і урочистим голосом проголосив:

– Василь Метелик!

Василь раптом відчув, як щаслива посмішка розтягує йому рота. Він схопив П’єра за руку і потягнув за собою, вигукуючи на ходу:

– Дивись, он вільне таксі! Побігли швидше!