...

Телін сидів у буфеті, що розташувався в одному із закутків головного залу очікування ренійського космовокзалу, і найкрихітнішими, наскільки це було можливо, ковточками попивав темну рідину, яку меню закладу позначало неадекватним словом «кава». Кооператорів на це священне місце не допускали, тому ціни були дуже симпатичними, але смак – відповідною мірою гидотним. Звісно, можна піти до бару чи ресторану й випити нормальної кави, але тільки з нею самою там довго не просидиш… Та й чи варто звичайному астерійському науковцеві засиджуватись у закладах, де можна зустріти когось із начальства або колишніх колег, які з головою пірнули у каламутне море приватного підприємництва? Хоча й нічого злочинного у відвіданні ресторану немає, однак хтось може подумати, чисто гіпотетично, що у нього завелися зайві грошенята, далі зацікавитися їхнім ще більш гіпотетичним походженням, виявити знамениту астерійську пильність і почати приглядатися до нього, а там… Тьху-тьху-тьху!.. Тому замість бажання перейти у краще місце Телін відчував зовсім інше: спіймати тварюку, яка готувала «каву», прив’язати з руками й ногами до стільця і невеличкими порціями влити їй у горлянку цілісіньке відро цього пійла. А якщо буде смикатись, то ще й запхнути у рот з десяток їхніх канапок, від одного погляду на які вміст шлунка поривається тікати зі свого тепленького місця кудись чимподалі…

Майже всі столики стандартної округлої форми були зайняті, разом із Теліном теж сиділо двоє. Один із них, одягнений у солідний світлий костюм, мав інтелігентну зовнішність музиканта, професора чи представника «вільної» професії: пишна кучма чи, точніше, напівкучма сивуватого волосся з акуратною «просікою» від лоба до маківки, великі чіпкі очі, гачкуватий ніс, тонкі губи і тендітне підборіддя, сховане за невеличкою борідкою. Він також невеличкими ковтками попивав зі гранчастої склянки підозрілого кольору сік і уважно читав тоненьку книжечку у м’якій обкладинці, періодично вигукуючи собі під ніс щось малозрозуміле, при цьому не забуваючи час від часу зиркати на годинник. Другий у своїй шкірянці скидався на типового представника пролетарської професії, його обличчя, наче витесане сокирою іншого пролетаря, виражало цілковите задоволення від порції сірувато-зеленкавого пюре, прикрашеного синюватим, хворобливим на вигляд квашеним огірком, та біфштекса, що шалено опирався крицевої міцності зубам їдця, та все ж із кожним укусом невідворотно втрачав значні частини свого тіла.

Все це досвідчене око Теліна вихоплювало з навколишньої дійсності без жодних цілеспрямованих зусиль з його боку і передавало на зберігання у спеціальну ділянку мозку, звідкіля ще упродовж як мінімум року в разі необхідності можна було отримати потрібну інформацію. Так само слух виділяв і записував фрагменти розмов, що точилися довкола.

– … Відчиняє шафу, а там здоровило два на два і ще на два!

– І що він зробив?

– Що-що… Зачинив дверцята і каже до жінки: «Де те сміття, яке я мав іще вчора винести?»

– Хе-хе, як в анекдоті!..

– … І як закричить: «Скільки разів тобі говорити, стара паскудо, що за буйки запливати не можна?!!». І веслом по голові, по голові!

– Та ти що, він же рятувальник?!

– Ну правильно, він її після цього і врятував!..

– … Показує йому і так гордо каже: «Дивись, який у мене лайнер!».

– Який же там у нього лайнер? Старе корито…

– Та той так само каже: «Ага, хіба що від слова «лайно»!»…

– … А вона так засмучено: «А що, роздягатися не треба?». Той каже: «Та ні, у вас же горло». А вона: «А той лікар, що був до вас, завжди наказував роздягатися»…

Контакт, що працював диктором у диспетчерській службі космопорту, зміг повідомити лише те, що потрібний Телінові катер з двома стажерами астерійської служби безпеки мав би сісти десь упродовж кількох годин. Більше він не знав, бо не мав доступу до радарних систем, однак обіцяв завчасно попередити про посадку шмаркачів через систему голосових повідомлень вокзалу, двічі обізвавши «шановних» пасажирів та зустрічальників звичайних рейсів «вельмишановними». Однак минуло вже майже чотири години, а обумовлений сигнал так і не прозвучав.

«От гімнюки…», – незлобиво подумав Телін. Звісно, всі ми були молодими, всі ми на когось вчилися… Проте далеко не всім, а якщо точніше, то досі ще нікому зі стажерів СБА не випадало поряд із псевдосекретною інформацією, ретельно контрольованою Центром розвідки Ліфасу, одержати секретні відомості справді планетарної ваги! Як це могло трапитись, нехай розбираються у штаб-квартирі ЦРЛ, його ж завдання – перехопити гімнюків і забрати кристалик із документами.

Отож, вони сідають, ідуть до виходу в місто через службовий тунель № 3, думаючи про те, щоб як найшвидше дістатись до службової квартири-явки, де завжди відбувається передавання інформації, отриманої стажерами під час виконання підсумкової контрольної роботи. Він їх перехоплює, вдаючи офіцера СБА, заводить до приміщення 22 або 23, які в цей час завжди вільні, і здійснює вилучення документів. Звісно, буде найкраще, якщо вони йому повірять без тих дурних бюрократичних штучок, однак варто передбачити й інший випадок… Тоді доведеться скористатися… Що таке?..

Пролетар нарешті здолав свій обід, відносно тихо відригнув, різко підвівся й пішов до виходу. Столик від цього досить сильно хитнувся, і склянка інтелігента разом із філіжанкою Теліна ледь не додали своєї частки до того бруду, який чудернацькими плямами покривав більшу частину поверхні столу. «Професор» кинув недобрий погляд у спину пролетарію, потім перевів очі на столик і несподівано гарним соковитим баритоном промовив:

– От халамидники, не могли додати ще дві ніжки!

– Навіщо? – здивувався Телін.

– Щоб столик був стійкішим! – повчальним тоном проголосив інтелігент.

«Гуманітарій…» – подумки скрушно зітхнув ліфасієць.

Сусід по столику відпив черговий ковток зі склянки і знову втупився у своє читво, але вже за хвилю глухо загарчав і жбурнув ні в чому не винну книжку на брудний стіл. Щоправда, тут же підхопив її і навіть кілька разів дмухнув на обкладинку.

– Ну це вже взагалі ні в які ворота не лізе! – вимогливо поглянув він на Теліна. Відмовчатися було неможливо.

– А що ви читаєте? – неохоче, але чемно поцікавився Телін.

– Першу книжку молодого ренійського прозаїка, – інтелігент продемонстрував обкладинку із зображенням чогось малозрозумілого та якимось дивним калейдоскопічним написом, який можна було прочитати або як «Місячний сонет», або як «Сонячний мінет». – Не стільки читаю, скільки спозираю, як сучасна молодь калічить наш дорогоцінний духовний скарб – калинову астерійську мову! З-під їхніх рук, чи, як вони тепер кажуть, – клави! – вона виходить дубовою!

– Батьки рідко розуміють дітей, – дипломатично відказав Телін, – про це писали ще древні класики…

– Ви вважаєте нормальним, що діти розмовляють якимось немислимим жаргоном?! – гуманітарій аж підняв руки вгору. – Та якби ж то тільки розмовляли, вони ним пишуть! Ось лишень послухайте, – він розкрив книжку і гарячково перегорнув кілька сторінок, – ось: «Він з останніх сил трахнув її в зад»! Як таке можна написати?! Га?!!

– Гм-м-м… – гмукнув Телін. Він не зовсім розумів, що тут не сподобалось його співрозмовникові. Може, краще не «в зад», а «ззаду»? Чи якось облагородити плебейське слово «раком»? Ні, напевно, неправильно писати «трахнув з останніх сил»…

– Та за правилами нашої мови людину можна трахнути лишень по голові!!! – не став дочікуватись його відповіді інтелігент.

– Автор мав на увазі жінку… – мляво став на захист невідомого прозаїка Телін.

– А жінка що, не людина?!

Телін розвів руками і зобразив на обличчі покірну згоду.

– Напевно, тут мав би втрутитися коректор чи хто там… – невпевнено промовив він.

– Редактор, – виправив його гуманітарій. – Обоє рябоє! Вони ж тепер випускають свої опуси у кооперативних видавництвах! А там редактори такі ж самі, як автори! Як одні, так і другі не відчувають мови, не знають її тонкощів, її глибин! Ось, наприклад, – він знову заходився гортати сторінки, – «Мора тихенько стукнула у вікно…». Що скажете?

– Гм-м-м… – Телін трохи розгубився.

– Хіба тут підхоже слово «стукнути»?

– Е-е-е…

– Але ж у нашій мові є набагато ліпший відповідник!

– І який?

– Пукнути!

Телін просто-таки оторопів.

– Як-як? – мимоволі перепитав він, хоча й розумів, що робити цього не варто.

– Пук-ну-ти! – переможно підняв угору палець його співрозмовник.

Телін завжди вважав, що володіє астерійською мовою цілком досконало, але зараз почав у цьому сумніватися.

– Ну, згадайте відоме ще зі школи «Ой піду я під віконце, пукну!» – не вгавав гуманітарій.

Телін похолов. Що вивчають астерійські діти у школі, він не знав. «Ось так і проколюються, на дрібницях!» – промайнула панічна думка. Титанічними зусиллями він не дав проявитися їй на обличчі.

– Ні, цього, напевно, ще не задають, – несподівано прийшов на підмогу інтелігент. – Ліпше ось це:

Кричить баба, репетує,
Пукає в вікно,
А москаль припав до плоту,
Тягне полотно.

Декламував гуманітарій доволі непогано, однак не завдяки його мистецтву Телінові трохи відлягло від серця: такий вірш він уже знав.

– Звісно, це мені відомо, – з полегкістю озвався він, – проте, наскільки я пригадую, баба усе ж таки стукала, а не пукала!

– Еге ж, ці літературні святенники дістались і до нашого класика, – зітхнув співбесідник. – Вирішили, що пукати – це непристойно. Добре хоч, що «москаля» не вирізали!

– Не те що в іншого класика, – вже зовсім повеселішав Телін і навіть вирішив зблиснути ерудицією, – пам’ятаєте: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з гультяями»?

– Ха-ха, це ви дуже слушно згадали! – втішився гуманітарій. – До речі, а чим ви займаєтесь?

У голові Теліна дзеленькнув тривожний сигнал.

– Та так, – знизав він плечима, – наукою…

– В гуманітарній сфері?

– Та ні, в технічній…

– Он як? – чомусь здивувався гуманітарій. – А ви добре знаєте літературу! – він хитро примружив одне око. – Я б навіть сказав – занадто добре, як на технаря!

Телін усміхнувся, намагаючись не звертати уваги на легенький холодок у животі. За мить до нього додалися холодні мурашки на спині: він раптово усвідомив, що надто захопився розмовою з гуманітарієм і міг не почути оголошення, у якому прозвучало б слово «вельмишановні». Точніше, його тренований слух не міг цього не виокремити, але якби увага не була відволічена… відволочена… відволікнута… тьху, чортяки б забрали цього гуманітарія! – якби той її не відволік, то він був би впевнений у собі на всі сто відсотків! А так… Міг пропустити сигнал!!!

– На жаль, мушу йти, – Телін простягнув інтелігентові руку й міцно потиснув її.

– Що, вони не прилетіли? – єхидно поцікавився той.

Ліфасієць конвульсивним рухом ледь не перекинув столика. На щастя, його співрозмовник начебто нічого не зауважив. «Схоже, час мені вже повертатись на рідну планету, – несподівано подумав Телін, йдучи до виходу із залу. – Але чому він сказав «вони»? Певно, прийняв мене за порядного сім’янина…». У дзеркалі, що висіло біля автоматичних розсувних дверей, було видно, яке гуманітарій знову втупився у свою книжку. «Чорт, так можна стати справжнім параноїком», – сумно констатувала ще одна думка.

Біля виходу Телін уповільнив хід, даючи дверям астерійського виробництва змогу розійтися без зайвого поспіху, але напевно, і через темний коридор швидко перейшов до напівпорожнього залу очікування внутрішньопланетного сполучення. Там усамітнився у невеликому закапелку біля вікна, дістав неоковирний мобільний апарат, також астерійський, і набрав номер дикторської.

– Служба оголошень космічного вокзалу! – почувся знайомий голос.

– Вибачте, вельмишановний товаришу…

– У нас тут тільки шановні!

– А коли будуть вельмишановні?

– Можливо, завтра!

– Вибачте, я пожартував! Чи можна замовити оголошення…

– Ні, телефоном не можна, це платна послуга. Зверніться у віконце…

– Спасибі, я зрозумів.

Телін завершив розмову, стер набраний номер і лише після цього дозволив собі матюкнутись, тихенько і тільки раз. Гімнюки не прилетіли і сьогодні вже не прилетять! Як це таке можливе?! З Ліфасу вилетіли, сюди не долетіли… Вони що, вирішили побавитися у перших космонавтів?! Телін провів рукою по чолі, що раптово спітніло. Ну й деньочок… Треба перехилити чарчину…

Він вийшов у коридор і неквапливо пройшов до бару. Замовив келишок горілки разом із достатньо їстівною на вигляд канапкою, попрямував до єдиного вільного столика і раптом звернув увагу на самотнього худорлявого чоловіка у комбінезоні космічного прибиральника. Той, нахиливши ліворуч покриту хвильками густого чорного волосся голову так, аби щелепа лежала на підставці з трьох пальців, втупився невидющим поглядом у майже порожній кухоль пива, схоже, не перший. На трохи видовженому обличчі з класичної форми носом відбивалася певна робота думки. Звісно, прибиральники також уміють мислити, однак Телін чомусь нашивкам комбінезона не повірив. Оскільки вільний столик стояв за спиною мислителя, можна було спробувати присісти біля нього.

– Дозволите? – чемно запитав Телін, роблячи до столика недвозначний рух, що суттєво знижував ризик одержати відмову.

– Н-ну-у… – невизначено махнув рукою прибиральник.

Телін сів на стілець, перехилив половину келишка і відкусив пів канапки.

– Я бачу, ви працюєте в Космосі, – шанобливо промовив він, ковтнувши, – чи ж не так?

– Ну-у… – неохоче ворухнув плечима сусід.

– Ви мужня людина, – дрібно закивав головою Телін, – мужня… А я… Колись так мріяв про Космос!..

Він різким рухом допив горілку, кинув до рота решту канапки і проковтнув її, майже не прожувавши.

– Ось так, розхвилювався… Хотів, як завжди, за три рази, а вийшло за два, як на поминках… Так не годиться… А-а-а… ви дозволите вас пригостити?

– Н-н-ну-у-у… – заперечливо покрутив головою прибиральник, втім, не надто категорично.

– Я вас прошу, не ображайте мене відмовою, – Телін приклав руки до грудей, напружено стежачи за сусідом і вловлюючи слабкі еманації його думок, – я так хотів би бути таким, як ви, справжнім чоловіком!

– Ну-у-у-у… – вже більш згідливо протягнув прибиральник.

Телін швидко збігав до стійки і повернувся до столу з графином горілки, тарілкою закуски і другим келишком, не забувши непомітно ковтнути потрібну капсулу. Прибиральник нарешті виявив здатність говорити і заявив, що мав на увазі пиво, але дозволив таки вмовити себе на одну-єдину чарчину. Після третьої вони познайомились: сусід виявився Гіларом, звісно, прибиральником на субкосмічному рівні космопорту, а Телін назвався Пелоном, фізиком-експериментатором. Після п’ятої, демонстративно поозиравшись і стишивши голос, він повідомив, що працює у ду-у-у… ти розумієш? ду-у-уже солідній та специфічній організації. Гілар змовницьки підморгнув обома очима.

– Сл-лухай, а чим ти там займаєшся? – старанно імітуючи легке сп’яніння, почав підбиратися ближче до цікавої для себе теми Телін.

– О-о-о, наф-фг… с-скажи й-йому!.. – насварив на нього пальцем Гілар, не маючи жодної потреби щось імітувати, – я налап-штовую ці… о-о! – пилох-соси! Ги-ги! – незважаючи на свій стан, він поки що не збирався колотися.

– А у в-вас там д-дуже н-небезп-печно? – підійшов Телін з іншого боку.

– У-у-у!.. Зн-наєш, який там наф-фг… ц-цей… мет-теоризм! А с-сьогопт-дні буб-ло пш-ш-ш-ш! – прибиральник широко розвів руками. – А м-могло наф-фг… взах-галі к-р-р-х-х-п-т! – він зобразив руками щось зовсім химерне.

Телін нарешті інтуїтивно відчув, що недаремно витрачав на цього п’янюгу свій час і гроші. Але далі не можна було втрачати ні хвилини: його візаві розвозило на кисіль просто на очах! Телін налив ще по келишку, грайливим жестом відволік увагу Гілара і, швидко роззирнувшись, непомітним рухом укинув до порції сусіда «пігулку правди».

– Ну ш-ш-чо, за це треба вип-пити! – трохи напружено запропонував він.

– Ме-е’а… – несподівано закомизився прибиральник.

– А символічно?

– Ме-е’а…

– А на коня? – не на жарт занепокоївся Телін.

– Да-а-ай! – врешті погодився Гілар.

Вони випили. Телін кілька секунд пильно стежив за змінами на обличчі свого візаві, потім нахилився до середини столу, поклав руку на шию прибиральника і наблизив його голову до своєї. Зовні це мало б скидатись на конфіденційну бесіду, чим і було насправді.

– Як почуваєшся? – тихо запитав він.

– Н-не д-дуж-же… – одержав таку ж неголосну відповідь.

Телін зітхнув, поліз до кишені, намацав у потрібному місці невеличкого пенальчика капсулу і простягнув її Гілару. Чорт, цей йолоп вимантить у нього половину запасу спецпрепаратів!

– Ковтни, полегшає…

– А-а зап-пити?..

– Давай так…

Гілар натужно ковтнув. Телін знову зачекав кілька секунд.

– Ну що?

– В-вже к-краще…

– Гаразд. Що у вас сьогодні було?

– П-пробний заппуск.

– Чого?

– В-виробу.

– Якого?

– Ссекретного.

Телін лайнувся.

– Як його називають?

– ІБР…

– Словами! Одним словом!

– Інвертор.

– Як?!

– Інвертор.

Телін раптово відчув, що трохи задихається.

– Як він працює?!

– Не знаю.

– Що він робить?! Чорт!!! Що може робити?!!

– Перекидати тіла.

– Які тіла?!!

– Суцільні.

– Ти ким працюєш?!

– Техніком контуру охолодження.

Гілар відповідав дуже коротко, і це страшенно дратувало ліфасійця. Щоб розговорити техніка, потрібно було ретельніше продумувати запитання, але часу для цього не було. Розроблені на Ліфасі «пігулки правди» мали суттєвий недолік: окрім головного ефекту, через певний, залежний від конкретної людини час справляли побічну дію – як проносне. І все ж навіть у такий спосіб Телін зумів підняти завісу секретності над неймовірними речами: виявляється, астерійці винайшли апарат, здатний [фрагмент вилучено для збереження інтриги ]. Проте в будь-якому випадку здобута інформація – справжнісінька бомба!!!

– Ой! – зненацька вигукнув Гілар замість відповіді на чергове запитання.

– Що?! – сполошився Телін.

– Я хочу до туалету!

– Відлити?!

– Ні, відсипати!

«Починається!..» – тужливо подумав Телін. Але ж кілька важливих запитань ще не задано! Доведеться пертися за ним…

– Давай швиденько! – він підхопив свого візаві під руку і допоміг підвестися. Той виявився трохи вищим, і допомогти йому було важко, однак технік і сам пішов доволі стійкою ходою. На щастя, туалети космовокзалу ще не встигли зробити платними, тому при вході нікого не було, та й середина виглядала цілком безлюдною. Поки Гілар вовтузився у своїй кабінці, Телін швидко оглянув інші – справді, нікого! Жаль тільки, що двері неможливо зачинити зсередини…

– А-а-а-а-а!!! – почувся стогін техніка.

Ліфасієць миттєво закрив вуха пальцями і витягнув їх лише через кільканадцять секунд. З кабінки вже долинало схлипування водяного бачка. Телін глибоко вдихнув, зайшов до Гілара, який не встиг зачинитися, защіпнув двері та присів навпочіпки біля техніка.

– Як завершились випробування? – без жодних передмов продовжив він.

– Невдало.

– Тоді звідки ти знаєш про те, як установка має працювати?!

– Невелика модель працювала.

– Зрозуміло, – полегшено зітхнув Телін, ледь не розтоптаний попередньою відповіддю. – Коли і де відбудеться наступний запуск?

– Завтра, на дев’ятому причалі.

– Це там, де сміттєзвалище?! – укотре вразився ліфасієць.

– Так.

– А що потім, не знаєш?

– Післязавтра – урядовий запуск із присутністю преси.

– Як?!! – Телін був просто вбитий. – І ніхто про це не знає?!!

– Кому треба – той знає.

– І чому післязавтра?!! Це ж надто швидко!!! Відразу після пробного!!!

– У Президента – день народження.

– Йо-ма-йо! – аж схопився за голову ліфасієць. – Це просто труба…

– А-а-а-а!.. – знову солодко застогнав Гілар, і в ту ж мить у двері кабінки загрюкали. Ошелешений Телін раптово зрозумів, що вже кілька секунд чує якісь сторонні звуки, і лише надзвичайні враження від отриманої інформації не давали змоги звернути на них увагу.

– Вилазьте, підари!!! – заревів чийсь голос, схожий на бойовий рик орангутана. – Ми вас засікли!!!

Відчуття небезпеки повернуло Теліна до тями.

– Ми не підари! – озвався він, витягуючи з пенала ще одну пігулку. – Моєму другові стало погано, і я допомагаю йому очуняти!

– Ага! – зареготав інший голос, не менш бридотний. – І для цього ти зачинився з ним в одній кабінці і шквариш його в усі дірки, що він аж пищить?!

– Ви неправильно все розумієте! – відгукнувся Телін, запихаючи пігулку до рота зовсім очманілого Гілара. – Це все тільки сон, друже, цього нічого не було, – прошепотів він на вухо техніку, – ти трохи перебрав, проспишся – і все буде гаразд.

– Виходьте, почвари!!! – ще сильніше загрюкав орангутан. – Виходьте, бо я за себе не поручусь!!!

Телін підняв защіпку, рвучко прочинив двері й висковзнув із кабінки. Миттєво визначивши, котрий із двох бугаїв, що стояли перед ним, є орангутаном, він коротко й різко ушкварив йому під дихало. Той кавкнув, схопився за груди, заплямкав ротом, як викинута з води риба, вибалушив очі й почав завалюватись на підлогу.

– Ось бачиш?!! – закричав Телін в обличчя простого бугая. – Твоєму братану тепер також погано!!! Допоможи йому!!! Виклич лікаря!!!

Поки бугай намагався щось уторопати, ліфасієць вискочив з туалету і стрімко рушив до вокзального холу, який дуже доречно почав заповнюватись пасажирами. Турбуватися про долю небораки Гілара не було особливої потреби. Та й підстав також.

Повний текст поки що тільки в автора