Коли наш космолайнер вигулькнув із темпорального коридору і корабельна автоматика повернула мене з анабіозу до нормального фізіологічного стану, я спершу ніяк не міг збагнути: куди це я потрапив? Замість звичної обстановки астронавігаційної рубки чи житлового відсіку – інтер’єр готельного номера, поруч – жодної живої душі, а найдивніше – якась цілковита психологічна розслабленість, не гідна учасника Контактної експедиції. Ще мить – і я звернувся б до Адміністратора з ідіотським запитанням, але пам’ять вчасно підказала: ти у відпустці й летиш додому, на Кліо.

Що ж, відпустка – річ чудова, і не раз, сидячи за пультом і вдивляючись в оглядовий екран, я подумки складав грандіозні плани відпочинку або й навіть обговорював їх з товаришами по вахті. Напевно, пересічній людині, котра із захопленням вимовляє саме слово “Контакт”, важко повірити у щирість моїх прагнень залишити Межу, бо те інформаційне чудовисько, вирощене репортерами на крихітному кістячку з кількох реальних фактів, наполегливо її переконує, ніби наше життя там сповнене захоплюючих пригод і, взагалі, ми ледь не цілуємося з Чужими. Лише нечисленні утаємничені знають, що наша робота в принципі монотонна та нецікава, а справжніми контактами з партнерами по Контакту поки що і не пахне.

Хоча практично два роки мого експедиційного часу (на Кліо це десь на кілька тижнів більше) пройшли на відлюдді, зараз мене анітрохи не тягне до веселого пасажирського товариства, і тому, поснідавши (термін, звичайно, дуже відносний) у каюті, я відразу ж подався на оглядову палубу, замкнувся в окремій кабінці й залишився віч-на-віч із Всесвітом.

Колись, у дитинстві, в мене чомусь викликали неймовірне захоплення найпростіші релятивістські ефекти, і щоразу, під час польоту разом із батьком на Землю чи повернення на Кліо, в ті невеличкі проміжки часу, коли космолайнер із субсвітловою швидкістю долав відстань між пунктами зупинки і темпоральним коридором, я так само усамітнювався, просив Адміністратора відключити коригуючі оптичні системи та з завмиранням серця оглядав спотворену картину світу. Але смішні дитячі забави давно вже в минулому, і якщо зараз серце знову завмирає, то лише від того, що я знову бачу рідне оранжеве сонце – неповторний, чарівний, найкращий у цілому Всесвіті Феб.

Цікаво, які почуття були у моїх далеких предків – членів Першої експедиції, що з’явилась в околицях Феба три з половиною сотні років тому? Чи розділили вони захоплення земних астрономів, котрі на півстоліття раніше, отримавши від автоматичного косморозвідника зображення зблизька Епсилон Ерідана та її планетної системи, нарекли цю красиву помаранчеву зірку іменем – синонімом Аполлона, не зважаючи навіть на те, що новоспеченому покровителю муз бракувало ще трьох супутниць до неодмінних дев’яти? А може, ті люди настільки втомилися за довгі роки польоту, що їхні серця залишились байдужими? Мабуть, я ніколи не перестану захоплюватися мужністю та святою жертовністю першопрохідців міжзоряного простору, які клали на вівтар Пізнання якщо не все життя, то принаймні значну його частину, позбавляючи себе заради доторку до непривітних чужих світів звичайних земних радощів, так необхідних кожній людині. Чи зміг би вчинити так я, коли ще не була розроблена анабіозна технологія, коли всі беззастережно вірили в спрощену модель світу як чотирьохвимірного простору-часу і не мали уявлення про темпоральні явища? Варто замислитись над такими речами – і якось веселіше стає на душі, що народитися пощастило саме тепер.

Адміністратор сповістив, що незабаром почнеться гальмування, тому бажано пройти на пасажирську палубу. Тієї ж миті у мені прокинувся космольотчик. Слово честі, я ледь подолав нестерпне бажання податись до пілотського відсіку та знову зануритися в чудову атмосферу легкого напруження та підсвідомого божевільного очікування якогось невеличкого збою автоматики, котрий дозволить бодай на кілька секунд перейти на ручний режим. Натомість повернувся до своєї каюти, сів у протиінерційне крісло і замовив серію фільмів про зоряні війни з імітацією власної участі.

Пригадується, ще кілька років тому я завзято воював з агресивними страхітливими альдебаранцями, але годі знайти ці напівзабуті й тому прецікаві ігри сьогодні, коли стало відомо про відсутність будь-яких слідів цивілізації поблизу Альдебарана. Ну що ж, хоч у чомусь повинна зберігатись правдоподібність, і мені залишалося кинутись у бій з представниками зоряних систем, достатньо віддалених від Межі. Проте не встиг я ще увійти в справжній азарт, як по тілу корабля пройшли легкі конвульсії, і бажання продовжувати гру кудись миттю зникло: почалися передспускові маневри.

Досі я не помічав за собою надмірної сентиментальності, та коли через якусь годину над головою з’явилося зеленкувато-синє небо рідної планети, на очі набігла зрадлива волога, і я, зійшовши з рухомої стрічки перехідного містка, спрямував погляд високо-високо вгору, щоб не змушувати руку астронавігатора Контактної експедиції ганебно втирати очі. Периферійним зором я бачив, як повільно мілів, а потім враз пересох людський потік за спиною, як неспішно потупцяли до вокзалу члени екіпажу, здивовано-іронічно зиркаючи на мене, але сам не рушав з місця, аж поки не переконався, що від несподіваних сліз не залишилося й сліду.

Проминувши вузенький пропускний коридорчик з мерехтливими стінами, я опинився у великому приміщенні під високим прозорим куполом і відразу ж побачив Андерса. Він стояв у самісінькому центрі залу, зосереджено дивився собі під ноги й легенько похитувався з боку на бік, не виймаючи рук із кишень новенького льотного комбінезона.

– Андре! – забувши про всяку поважність, вигукнув я і кинувся до нього. Андерс здивовано підвів голову, радісно усміхнувся і, широко розкинувши руки, верескнув так, що всі присутні мимоволі озирнулись:

– Артме!!!

Не помічаючи нікого навкруги, ми плескали один одного по спинах, легенько поштовхували у плечі, шарпали за рукави і перекидалися звичними у таких випадках запитаннями: “Як справи?”, “Де пропадав?”, “Що нового?”, “Чому не озивався?”. Та тільки радісний запал трохи вщух і ми зібрались перейти до серйознішої розмови, як раптом хтось іззаду легенько торкнувся мого ліктя.

– Вибачте, будь ласка, – молодий службовець космопорту дивився на мене дещо винувато, – чи не могли б ви зайти до чергового контролера?

– Коли? – від несподіванки я не знайшовся з кращою відповіддю.

– Зараз, – м’яко, але беззаперечно промовив він.

– Що за чортівня?! – Андерс отямився швидше за мене й одразу ж накинувся на хлопця. – Чоловік прилетів бозна-звідки, а якісь зашморгані чинуші не дають навіть привітатись!

– Будьте ласкаві висловлюватись чемніше, – юнак помітно зблід, але голосу не підвищив. – Справа в тому, що контролююча система... відреагувала дещо дивно...

– Плювати ми хотіли на вашу систему! – продовжував гарячкувати Андерс. – Артме, вона ж тебе пропустила, чого їм іще потрібно? Нехай йде геть!

– Не хвилюйся, Андре, я туди й назад, – мені раптом стало жаль ні в чому не винного хлопця, який мовчки дивився на нас. – Зачекай хвильку.

Залишивши розгніваного Андерса в залі, ми попрямували до службової частини космопорту. Черговий контролер, виголошуючи довжелезні вибачення, увесь час безцеремонно мене розглядав і зрештою, не виявивши нічого підозрілого, став скаржитись на свої професійні обов’язки.

– Коротше, – я вже починав дратуватися, – мені що, роздягнутись?

– Ні в якому разі, – замахав руками контролер, – я лише прошу дозволу на ще один сеанс контролю.

– Давайте, – кивнув я без особливого ентузіазму і демонстративно зітхнув, – тільки швидше.

Контролер підійшов до якогось апарата, втупив у нього очі, трохи посопів і раптом, почервонівши, перевів погляд на мене.

– Вибачте, – тихо сказав він, – це, мабуть, просто збій...

Коли я вийшов у зал, Андерс одразу кинувся назустріч.

– Ну, що там? – нетерпляче запитав він.

– А-а, збій у системі, – відмахнувся я. Відверто кажучи, цей дурнуватий інцидент добряче попсував мені настрій, і розмова з Андерсом уже не викликала колишнього інтересу.

– Ну, давай тоді, розповідай, що там нового на Межі? – відразу ж напосівся приятель. – Чужаків бачив?

– Які Чужаки, Андре? – скривився я. – Ти що, віриш отим недолугим писакам? Чужі бояться нас не менше, аніж ми їх, так що справжнім Контактом, повір, навіть не пахне! Знав би ти, як мені остобісила ця гра на нервах, хай їй грець!

– Давай мінятись, Артме, – засміявся Андерс, – я – в експедицію, а ти – на мій суховантаж. Щоправда, вже сьогодні потрібно відлітати на Базу, зате робота – жодних тобі стресів, суцільний відпочинок!

– Розкажи краще, що робиться тут, на Кліо, – перехопив ініціативу я. – За два роки моєї відсутності всяке могло трапитись.

Усмішка повільно сповзла з Андерсового обличчя, він чомусь хмикнув і знову сховав руки у кишені.

– Трапилось, трапилось... Ось тільки незрозуміло що... Але це все мені не подобається, Артме, зовсім не подобається...

Слова і тон його відповіді дуже мене здивували, і я вже зібрався закидати приятеля запитаннями, та, певно, сьогоднішня наша зустріч явно не припала до смаку якимось вищим силам, бо не встиг я розтулити рота, як збоку вихором налетів незнайомий молодик і зарепетував:

– Андре! Ти здурів?! Скільки нам іще чекати?! Може, накажеш затримати рейс?!

І лише вичерпавши запаси повітря та роздратування, він скоса глипнув на мене і недбало кинув:

– Хей!

– Вибач, Артме! – схопив мене за руку Андерс. – Мушу бігти!

– Зв’яжись зі мною! – гукнув я навздогін. – Буду на Кліо місяців зо три!

Незважаючи на дивну історію з контролером та незрозумілі Андерсові слова, хороший настрій став потихеньку повертатись до мене. Зрештою, що там усі дрібні неприємності в порівнянні з радістю повернення додому! Тож коли я вийшов з вокзалу і не побачив за сквериком звичного скупчення аеромобілів, то сприйняв це не як чергову прикрість, а як привід побалакати з симпатичною білявою дівчиною, котра самотньо стояла біля входу.

– Хей! – привітався я, щосили намагаючись утримати посмішку в межах пристойності.

– Доброго дня, пане! – відказала русявка. Вираз її обличчя був таким милим та лукавим, що я ледь не розсміявся від душі.

– Чи не будете ви такі ласкаві підказати мені, де тепер стоянка таксі?

– Ось там, за павільйоном, – махнула рукою дівчина, вперто не бажаючи переходити на інтерленг. – Забрали ваші гидкі пирхавки, щоб не псували скверик.

– Ви так не любите автомобілі? – щиро здивувався я, з цікавістю розглядаючи співрозмовницю.

– Ваша техніка згубно впливає на живий світ, – пояснила вона цілком серйозно, і це виглядало настільки кумедно, що я не втерпів і зареготав. – Так, так, і даремно ви смієтесь, – вона глянула на мене з осудом, докірливо похитала головою і, повернувшись, так швидко зникла за напівпрозорою вхідною завісою, що я не встиг навіть вибачитись. І розшукуючи стоянку, мовчки картав себе за нестриманість та за невміння поводитися з дівчатами. Тим більше що русявка була такою гарненькою, і так мило лунала з її уст милозвучна кліотійська мова...

Я вже сів в аеромобіль, вимкнув автопілот і спробував відключити страхувальну систему (на що кібер відповів поблажливим: “Заборонено”), а русявка все не йшла з голови. “Зачекай, – раптом подумалось мені, – а чи не кліос є причиною невдоволення Андерса?” Ще зі школи пам’ятаю, як не любив він мови предків, вважаючи її нікому не потрібним пережитком минулого. По-суті, Андерс правий, хоча, на відміну від нього, я інколи відчуваю щирий смуток через цю незаперечну реальність нашого життя. Та що вдієш, така невблаганна хода Історії, і, на жаль, саме нам випало пережити той болісний період, поки кліотійська цивілізація не ввіллється повністю й назавжди в лоно материнської – земної. Часу назад не повернеш, і скільки не підвищуй інтерес до рідної мови, як це робить зараз дехто на Кліо, життєві потреби Федерації все одно візьмуть гору.

Таке просте пояснення дивної поведінки Андерса остаточно зняло неприємний осад з душі, і я, подумки попрощавшись з білявкою, ввімкнув двигуни. Повітряні польоти завжди захоплювали мене, і стало навіть трішки жаль, що відстань від космопорту до міста настільки мала, та й ту доведеться пройти під невсипущим оком кібера-страхувальника. Але ось унизу з’явилися перші будівлі, з дитинства знайомі вулиці та сквери, і щемливе почуття змусило серце забитися частіше. На щастя, крихітний паркувальний майданчик неподалік від мого дому виявився вільним, і я, посадивши машину, кинувся до невеличкого ошатного будиночка ледь не бігцем. Домашній Адміністратор був новим і не одразу відчинив двері, а став допитуватись, хто я. Від обурення мені просто заціпило, але тут щось м’яко клацнуло, на порозі з’явилась мати і, тихо зойкнувши, притулилась до одвірка.

– Мамо, – мова знову повернулася до мене, – це я... А кібер не признає...

– Артемчику, синочку, – голос її здригнувся, – нарешті...

Повний текст у книжці “Чужий світ”