Ураз починають соватися стільці, по підлозі човгають десятки підошов, і гул збуджених чоловічих голосів ущерть заповнює невелике приміщення. Найбільш меткі з-поміж присутніх кидаються до кремезного чорнявого чоловіка середнього зросту, на устах якого грає приязна посмішка. Він потискає всі простягнуті йому руки так, наче для нього це неабияка честь. Крізь частокіл голів я ловлю його короткий погляд і лаконічно киваю у відповідь: усе гаразд, зараз виходжу. Тої ж миті відчуваю на собі чіпкий погляд Сергія і посміхаюся до нього, однак цей вияв дружніх почуттів він залишає поза увагою. Що ж, гріх було б ображатися: у такі хвилини він не має права відволікатися на сторонні речі.

Напевно, багато хто в цьому залі має себе за неординарну особистість. Хоча б у тому сенсі, що вирішує не лише особисті чи сімейні справи, а й прагне розв’язувати проблеми, які хвилюють суспільство. Однак основні претензії цих людей на хоча б якесь місце в історії пов’язані сьогодні лише з однією особою, і вони запевняють його у своїй підтримці: хто – фінансовій, хто – організаційній, хто – просто дружній. А він – світла голова, незламний борець з несправедливістю, остання надія нації – повинен прийти, щоби змінити життя на краще, підняти економіку, науку, культуру, здобути країні місце у товаристві наймогутніших. А щоб усе це стало реальністю, необхідно спочатку виграти тут, у регіоні, на узбіччі широкого політичного шляху.

І він зробить це, він просто зобов’язаний це зробити! Що ж залишається мені? Моє завдання – доставити його в будь-яке місце в будь-який час дня і ночі з максимальною швидкістю і за максимальної безпеки. Це просто необхідно для нього, і я радий, що, всупереч усьому, виконую свої обов’язки майже бездоганно. Хоча головна моя місія полягає тепер у зовсім іншому.

Я повинен його вбити...

Мій потужний сірий BMW вдоволено хурчить, підминаючи під себе нескінченну смугу шляхового полотна. Насолоджуйся, друже, поки є можливість, адже незабаром доведеться звернути з траси на путівець місцевого значення, і тоді ти зрозумієш, де зимують раки, а також твої менш щасливі одноплемінники. А разом з ними – й мої.

– Пане Богдане, навіщо вам здалося це задрипане сільце? – запитую шефа, який зосереджено вдивляється у далечінь.

Він довго мовчить, не зводячи погляду з голубого “Мерседеса”, що поволі виростає перед нашими очима.

– Ти знаєш, просто хочеться зробити людям щось приємне, – він усміхається. – Можливо, це буде моєю єдиною доброю справою для них. Особливо якщо мене виберуть.

Маневруючи серед розкішних калюж, а також куп щебеню, які вже віддавна поволі розповзаються в очікуванні чергового світлого майбутнього, я розмірковую над тим, що пан Богдан, напевно, правий – у тому, що це буде доброю справою.

Відверто кажучи, раніше я був переконаний, що в селі мало хто прийде на таку зустріч. У місті, наприклад, простий люд всі передвиборні заходи має глибоко в носі та, за винятком невеличкої політично заангажованої частини, відверто їх ігнорує. На подібні вистави там ходять (чи то пак їздять) здебільшого ті, кому на цьому залежить. І тому я був дуже здивований, коли, вперше побувавши на зустрічі шефа з селянами, побачив ущерть заповнене приміщення невеличкого клубу. Хоча – чого ж тут дивуватися: позбавлені будь-яких розваг, окрім телевізійних, ці люди прагнуть на власні очі побачити знаменитість, про яку пишуть у газетах, розповідають по радіо та на телебаченні. Такий собі безплатний цирк...

Ми в’їжджаємо на майдан перед клубом, і я з подивом зауважую, що ми не єдині гості в цьому призабутому цивілізацією місці. Кілька іномарок та мікроавтобус явно не тутешньої прописки сповнюють душу далеко не радісними почуттями. Одна з автомашин видається мені трохи знайомою.

– Преса, – підказує Богдан, перехопивши мій погляд, – “особистий друг”, як він сам себе величає.

Я вибираюся з автомобіля з важким серцем. Троє наших охоронців на чолі з Сергієм теж занепокоєні: якби ж то знаття, взяли б іще підкріплення. І тільки Богдан безтурботно прямує до репортера, відомого своїм неприязним ставленням до нашого шефа. І про що він може розмовляти з такою людиною?

До клубу помаленьку сходяться учасники зустрічі, переважно літні люди. Очевидно, молодших такі заходи цікавлять значно менше. Селяни спочатку підозріливо оглядають наш невеличкий автопарк, але зрештою доходять висновку, що так і має бути. Хто б і мене переконав у цьому?

Нарешті всіх, хто ще залишився надворі, запрошують до просторого й тому напівпорожнього кінозалу з завбачливо знятим екраном. На сцену, де разом із Богданом та Сергієм розсілася місцева еліта, мене, звичайно, не запрошують, але як достатньо наближеній особі надають місце у першому ряду. Тут же примощуються обидва охоронці – по різні боки від центрального проходу, а також репортер із диктофоном у руках. Краєчком вуха я чую за спиною жіночі голоси: “Ти дивись, він зовсім, як у телевізорі”, – проте моя увага прикута до групи явно не сільських молодиків під протилежною стіною. Від самого лише погляду на їх фізіономії серце починає битися швидше...

І ось починається зустріч. Спочатку один із місцевих керівників виголошує вступне слово, в якому непереконливо показує “яскравий життєвий шлях нашого шановного пана Богдана”. Потім сам високий гість підходить до невеличкої трибуни і починає розповідати про свою передвиборну програму. Це загрожує перетворитися на довгий нудотний монолог, але Богдан знає, що робити. Він від’єднує мікрофон від держака і виходить на сцену, ближче до слухачів. Я збираюся трохи подрімати, оскільки чую такі промови ледве не щодня, однак поволі втягуюсь у запропоновану Богданом гру і сам починаю шукати відповіді на поставлені ним запитання. Однак невдовзі він переходить до більш загальних проблем, наслідком яких і є всі наші негаразди. Потім короткий аналіз – і ось вони, довгождані рішення, що врятують суспільство! Невже це так просто? Звичайно, адже все геніальне – просте! І коли до влади прийдуть нові люди, молоді, рішучі, не обтяжені теперішніми стереотипами, ситуація швидко зміниться на краще!

Чорт візьми! Я збуджено потираю руки і оглядаю зал. Схоже, більшість присутніх розділяє мої почуття, хоча й скептичних облич теж вистачає. Ні, Богдан таки справді молодець! Особисто я йому вірю! От тільки чому ж тоді, чому?..

Від цієї думки я враз похмурнішаю. А погляд біжить далі, аж поки не наштовхується на шеренгу ремигаючих молодиків з цілковито байдужими обличчями. Зрозуміло, вони тут не для того, аби вислуховувати політичні промови Богдана, але невже він їх анітрохи не пройняв? І взагалі, якого біса вони тут роблять?

Перша дія вистави закінчується. Богдан вдячно приймає оплески і готується відповідати на запитання. На столі у головуючого є вже кілька записок, але, звісна річ, білі клаптики паперу ще тільки починають мандрувати залом. Несподівано з другого ряду підводиться молода жінка і по-школярськи піднімає руку. У залі западає тиша. Головуючий дивиться на жінку неприязно, але врешті приречено киває. Молодиця починає невиразно: “Пан Богдан...”, однак вигуки ззаду: “Голосніше, голосніше!” змушують її заговорити голосніше:

– Шановний пан Богдан гарно тут говорив про все... і як треба ставитись до людей, щоб по-людськи і з повагою... А я ось недавно... ви ж знаєте, як мені живеться... коли пан Богдан був ще заступником в обласного голови, хотіла потрапити до нього на прийом. Цілий місяць ходила, чекала, а він потім узяв і кудись поїхав! Отакий у нього прийом!

Що ж, нам теж відомі такі прийоми! Немало часу присвятила Богданова команда питанню, як боротися з такими звинуваченнями, коли в хід іде суміш правди, напівправди та відвертої брехні, від якої дуже важко відмитися. Богдан уже збирається відповідати, коли несподівано у нього з’являється захисниця – літня жінка у світлому жакеті:

– Та кого ви слухаєте – оцю шльондру?! Моя дочка теж була на прийомі у пана Богдана! І він їй допоміг!

– Знаємо ми твою дочку! – озивається інший, чоловічий голос. – Вона кому хоч у задницю без мила пролізе!

Спалахує сварка, яку головуючий намагається якнайшвидше пригасити. Хлопці з іномарок помітно жвавішають, у залі лунає перше несміливе “Ганьба!”. Однак невдовзі все стихає.

Богдан бере зі столу кілька записок і, повернувшись до залу, розкриває першу з них. Уважно її читає, потім опускає – і знову підносить до очей.

– Читай, читай! – чується насмішкуватий парубочий голос.

– Тут питають, куди я подів зібрані Червоним Хрестом гроші для дітей-інвалідів, – каже у мікрофон Богдан.

У залі знову здіймається гамір. Молодики, не виймаючи з рота жуйок, уже впевненіше гукають “Ганьба!”. Серед президії панує розгубленість. Богдан деякий час стоїть, мовчки хитаючи головою, потім розгортає наступний клаптик паперу. Поки він тримає записку перед собою, галас поволі вщухає.

– Шановні виборці, це якась провокація, – криво посміхаючись, каже Богдан, – автор ось цієї записки звинувачує мене у зґвалтуванні...

В одну мить зал перетворюється на справжній базар. Хтось обурюється авторами провокаційних записок, хтось – Богданом, який начебто приховує від людей свої гріхи, одні переконують сусідів, що все це – брехня, інші заперечують, що диму без вогню не буває. Молодики вже перестали ремигати і тепер дружно скандують: “Ганьба, ганьба!”. Охоронці розгублено переводять погляди з Богдана на Сергія та один на одного.

Зненацька перед очима промайнуло щось невиразне. Кинутий вправною рукою невеличкий предмет глухо вдаряється в завісу і, впавши на підлогу, котиться до краю сцени. Коли він зупиняється, чоловіки інстинктивно відсахуються, а через мить наполохані жінки здіймають пронизливий вереск. За два кроки від Богдана лежить ручна граната. Розумом я цілком усвідомлюю, що вона ніяк не може вибухнути, – це ж абсолютний ідіотизм, однак якась непереборна сила втискає моє тіло глибоко в крісло і пригинає голову мало не до колін.

На сцені падає стілець. Проте це свідчить не про чиюсь непритомність, а про дещо запізнілу реакцію Сергія. Він збирається кинутися до Богдана, який увесь цей час залишається нерухомим, однак той різким жестом зупиняє охоронця. Лемент швидко вщухає, чоловіки ніяково випростовуються, а Богдан піднімає гранату і кілька секунд уважно її розглядає. Потім підходить до краю сцени і говорить, звертаючись до молодиків із кам’яними обличчями:

– Що, хлопці, це здається вам доволі дотепним жартом? Лякнемо стариганя Богдана, може, поповзає трохи по сцені, розважить публіку? А старигань Богдан, між іншим, бачив гранати не лише на заняттях з бойової підготовки. Сараєво, Горажде, Сребрениця – вам кажуть про що-небудь ці слова? Навряд, ви ж тоді були ще зовсім пацанами. А там гранати були не бутафорські, повірте мені, вони часом вибухали. І там ніхто не питав, куди я подів гуманітарну допомогу, передану для боснійських дітей. Бо знали, що я заради цієї допомоги ризикую власним життям. Отак-то, хлопці...

На цьому зустріч, по суті, завершується.

Назад повертаємось у стані якогось загального пригнічення. Охорона мовчить, як і завжди, але сьогодні від заднього сидіння віє просто потойбічним холодом. Богдан, усупереч своїм правилам, не відриває погляду від дороги, а я навіть не наважуюся що-небудь сказати.

Сонце поволі хилиться до обрію. Треба поспішати, щоби встигнути додому ще завидна, думаю я – і рішуче йду на обгін чергового автомобіля. Та поганець за кермом “форда-скорпіо” несподівано виявляє небажання бути обійденим. Так ми і мчимо автострадою пліч-о-пліч, аж поки з-за повороту не вигулькує незграбний КАМАЗ.

Нічого страшного. Я б’ю по гальмах і кидаю машину праворуч. Але це ще не все: сильний поштовх іззаду мало не розвертає мого BMW упоперек дороги. Проте роки, віддані автоспорту, не минають безслідно, і найбільший ворог водія у таких ситуаціях – паніка – даремно облизується на мене. Скільки вже разів я думав про те, що, якби тоді, у критичну мить, не тріснула камера в передньому колесі, катастрофи, що сталася кілька місяців тому, можна було б уникнути.

Так само, як і зараз. Вантажівка з ревінням проноситься повз нас на безпечній віддалі, я вирівнюю машину і, не озираючись на кривдника позаду (бо ж сам винен), мчу за “фордом” далі. Богдан кидає на мене короткий погляд, на який я не встигаю відповісти, і знову втуплюється у вікно.

Весь вечір цей епізод не йде мені з гадки. І, вкладаючись спати, я ще раз ретельно обмірковую свої дії, намагаючись відповісти на деякі запитання. Передчуття не обманюють мене.

Він знову приходить у мій сон, цей невблаганний Голос, що змушує почуватися маленьким і винним хлопчиком під суворим поглядом дорослого.

– Чому ти не використав такої чудової нагоди? – грізно запитує Голос.

– Я не міг, це було дуже небезпечно, – відказую я, щосили намагаючись зіщулитися, зібгатися, зменшитися до мікроскопічних розмірів.

– Говори вголос, говори вголос, – вимагає мій мучитель.

– Небезпечно... для мене... – ворушу я неслухняними губами.

– Ти повинен, повинен його вбити, – недружелюбно нагадує Голос.

– Його... не себе... – знаходжу в собі сміливість виправдатися.

– Ти повинен, повинен, повинен, – монотонно бубонить Голос, і я вже згоден на все, аби тільки він облишив мене.

Повний текст у книжці “Я, Володар...”