Свідомість повільно видобувалася з лабетів смерті. Розщеплена могутнім ударом на міріади найдрібніших частинок, вона неминуче розсіялась би в безмежному просторі небуття, якби відразу після спалаху не ввімкнувся вцілілий Життєвий Центр. В усі боки від нього полинули діловиті сигнали, позбавлені метушні та зайвих емоцій: “Ця ділянка працездатна? Підключайся до Центру! Тут пошкодження? Зачекай, по змозі будемо налагоджувати!”. Розпорошені краплинки свідомості, відчувши раптом взаємне притягання, почали конденсуватися в більші краплі, ті – зливатися одна з одною у ще більші, й ось уже з’явилася невеличка кулька, що стала центром загального притягання. У її глибинах – ще каламутних, але прозоріших із кожною новою краплею, – зародилось якесь збурення і, ще не оформлене ніяк і ні в що, забилося об внутрішню поверхню кулі, як рибка об стінки тісної банки, дедалі міцніючи, наростаючи, складаючись поступово в німе запитання: “Що... хто... хто я... хто Я?”. Відповіді поки що немає, однак її неодмінно дасть та вища сила, задля відродження якої невтомно працює Життєвий центр. Пок, пок – вливаються в кулю нові краплини, невідворотно наближаючи критичну мить. “А... е... ей... ар... арс...”. Пок, пок, ще трішки, пок, ще раз, пок...

“Арсей... Арсей! АРСЕЙ!!! Я – АРСЕЙ!!!”.

Арсей поволі розплющив очі й відразу ж зрозумів, що великі шанси на порятунок у нього вже є. Крихітна діляночка мозку виконала завдання, зробила те, заради чого й формувалася та вдосконалювалася протягом тисячоліть розвитку цивілізації, століть цілеспрямованої людської діяльності та мало не чотирьох десятків років свого власного існування. Решту мусить зробити він сам, і залишається тільки благати долю, щоб ушкодження, що їх тіло зазнало при падінні катера на Паліден, не виявилися фатальними, а пілотський відсік не перетворився на новітню модель домовини.

Перед очима не з’явилося нічого страшного – ні нагромадження зруйнованих конструкцій, ні сплющених стін чи стелі, ні зловісних язиків полум’я, лише за кілька метрів щось виднілося на тлі плями ілюмінатора, що ледве сіріла. Арсей заспокоєно склепив очі й повністю переключився на себе. Ледь-ледь розгальмовано сигнальну систему – і тут же посипалися тривожні повідомлення, віддаючи не болем, а просто тупим неприємним відчуттям: є пошкодження внутрішніх органів, переломи кінцівок, триває внутрішня кровотеча. Перші накази системі регуляції вже віддано, сигнали помалу затихають, і тепер можна ще трохи послабити гальма. Тепер уже – все більш конкретне: подвійний перелом правої ноги, розрив зв’язок у правому лікті, крововилив у черевну порожнину... Пошкоджень, несумісних із життям, немає.

“Легко відбувся”, – з’явилася нарешті перша оформлена у слова думка. Очевидно, в останню мить система спуску все-таки спрацювала, бо інакше...

Арсей знову розплющив очі й зробив обережну спробу повернутися. Він лежав на підлозі відсіку під стіною, де завершився його політ від пілотського крісла. Несміливе ранкове проміння, пробившись крізь товсте скло ілюмінатора, освітлювало цілком мирну картину, наче й не було страшного падіння з замовклими двигунами, з нерозкритими парашутними системами, з мертвими капсулами катапультування, які відмовилися спрацювати. І лише відсутність другого крісла нагадувала про те, що все це жахіття йому не примарилося.

– Оресе! – ще не вірячи власним очам, гукнув Арсей і спробував сісти. Тіло бездоганно виконало наказ, тож на нього вже можна було не звертати особливої уваги. – Оресе!!!

Зірвавшись на ноги, Арсей метнувся до того місця, де ще недавно втискався у крісло Орес, очікуючи смерті. Сумнівів більше не було: його капсула все ж відстрілилась, найвірогідніше – саме тоді, коли раптом спрацювала спускова система, за кілька сотень метрів від поверхні планети. Що ж, така висота залишає товаришеві небагато шансів, але водночас породжує впевненість, що він не може бути десь аж надто далеко звідси, принаймні поза межами дії біомаяка. А розшукати Ореса – це майже напевно врятувати...

Напруження трохи ослабло, й Арсей підніс до очей ліву руку, обхоплену браслетом, де біля хронометра легенько миготів продовгуватий кристалик біоіндикатора. Це були сигнали від Ореса, однак радіти не доводилося: характер пульсації міг означати тільки те, що товариш перебуває зараз на непевній грані між життям та смертю і так триватиме доти, аж поки не вичерпається життєвий ресурс або не прийде допомога. А допомога, звісно, могла прийти лише від однієї людини – інспектора тернійської космічної служби Арсея.

Вхідний люк відчинився без жодних збоїв, і Арсей по-молодечому зіскочив на землю. Тернійський інспекційний катер, гордість його невеличкого екіпажу, один із перших кораблів, оснащених експериментальним контуром регенерації основних систем, твердо стояв серед велетенських дерев паліденського лісу, і все у ньому свідчило про цілком нормальний робочий стан. То було щось незбагненне, несумісне зі здоровим глуздом, і розум відмовлявся вірити, що якусь годину тому ця диво-машина приречено падала на Паліден. Однак часу для роздумів не залишалося, і Арсей, увімкнувши маскувальне силове поле та систему психологічного захисту, кинувся геть від химерного нагромадження повалених дерев, звідки віяло чимось нестерпно гнітючим та відштовхуючим.

Арсей біг пружним тренованим кроком і час від часу кидав погляд на кристалик індикатора, який ставав дедалі яскравішим. У голові плуталися уривки якихось думок, і раз у раз крізь їх місиво проривалося десь колись прочитане: “Паліден – планета братерства”. Ось попереду посвітлішало, крізь дерева проступили коричневі клаптики поля, і раптом пульсація кристалика почала слабнути.

– Оресе, Оресе, зачекай! – розпачливо простогнав Арсей у передчутті чогось непоправного й максимально прискорив біг. За хвилину він вискочив на узлісся і краєм ока встиг помітити великого критого тягача, який тут же зник у густих зелених хащах сусіднього лісу. Швидше за інерцією Арсей пробіг ще кількасот метрів і безсило опустився просто на суху коричневу землю біля дивної ями, наче витиснутої в ґрунті пальцем якогось велетня-жартівника.

Це був слід від Оресової капсули. Судячи з його глибини, спускова система не встигла як слід спрацювати, бо відстріл стався з надто малої висоти. Однак шанси в Ореса зберігалися, тим більше, що Арсей зумів повністю відновитися. Тепер залишалося хіба проклинати долю, що наслала цього злощасного тягача, сліди від якого розкреслили землю біля самісінької ями й тягнулися до непримітної польової дороги, що вела взагалі невідомо куди.

У душі було порожньо й тоскно, наче в соплах двигуна після невдалого старту. Живого чи мертвого, Ореса потрібно розшукати, але як це зробити? Куди йти? Кого і про що розпитувати?

Заглиблений у власну душевну пустку, Арсей почув кроки за спиною лише тоді, коли вони стали надто вже близькими. Рвучко обернувшись і зірвавшись на ноги, він уп’явся поглядом в обличчя худорлявого юнака, який зупинився за кілька метрів. Той раптом скривився, ніби від різкого зубного болю, й мимоволі підніс руку до скроні.

“Я твій друг... Я тернофіл... То були люди з народної гвардії, їх повідомили... Вони закинули цю штуку в фургон тягача... Я друг тернійців, я тернофіл...”.

Арсей відчув раптом пекучий сором за свій імпульсивний вчинок, схожий на постріл у беззахисну людину, і, обірвавши психозондаж, ніяково промовив:

– Вибач, друже, це просто неконтрольована реакція... Я вітаю тебе на твоїй планеті!

Паліденець вже трохи отямився і тепер з цікавістю дивився на Арсея, бо, без сумніву, вперше в житті бачив представника іншої цивілізації. Тернієць вибачливо посміхнувся, юнак дружелюбно відповів, і цей мовчазний обмін розтопив кригу відчуження краще від будь-яких слів.

– Але як же ви опинилися тут, адже всі наші контакти із зовнішнім світом заборонені? – нарешті запитав паліденець, не приховуючи подиву.

Арсей скрушно зітхнув.

– Ми з товаришем здійснювали звичайний інспекційний політ у Середньому Кільці, коли під час виконання маневру поблизу Палідена раптово відмовили всі системи нашого катера. Ми стали падати на планету, однак біля самої поверхні спускова система спрацювала...

– А де ж ваш товариш?

– У тій капсулі, яку забрав тягач... Вона відстрілилася в останню мить. Мій товариш іще живий, але якщо я йому не допоможу, він помре...

Паліденець недовірливо зиркнув на Арсея, не розуміючи, звідки тому відомий стан товариша, але тернієць розвіяв його сумніви, коротко розповівши про систему біолокації.

Юнак спохмурнів, замислено покивав головою, потім кинув: “Ходіть зі мною” і рушив до узлісся. Кільканадцять хвилин вони мовчки йшли ледь помітною лісовою стежкою, потім паліденець попросив Арсея зачекати і невдовзі повернувся з великим кошиком у руках.

– Перевдягніться, – сказав він і простягнув тернійцеві комплект чоловічого одягу. Сорочка і костюм були приношеними, однак чистими й акуратно випрасуваними.

– А це так необхідно? – запитав Арсей, відчуваючи незручність перед хлопцем за клопоти.

– На нашій планеті небезпечно бути будь-ким, – невесело посміхнувся юнак, – однак ніхто не позаздрить людині, яку запідозрили у зв’язках із Терною. Я не знаю, що вони стануть робити з вами, коли все ж таки викриють, але те, що ви не побачите більше товариша, можу гарантувати.

Арсей швидко перевдягнувся і скептично оглянув свою обнову з надто короткими штанами та вузьким у плечах піджаком, однак паліденець лише засміявся і заспокійливо промовив:

– Нічого, у нас це звично.

Усі свої речі Арсей віддав юнакові, залишивши собі тільки хронометр з індикатором, однак його добровільний помічник, зауваживши це, заперечливо похитав головою.

– Не турбуйся, я його зніму й заховаю, – заспокоїв юнака Арсей, – але він мені буде вкрай потрібним при пошуках Ореса.

– Я не уявляю, як вам може прислужитися ця річ, – відказав хлопець, – не станете ж ви ходити від міста до міста, слідкуючи за показами індикатора. Усе одно вам доведеться діяти тільки через нашу організацію. Той ваш браслет тільки збільшить ризик викриття.

Арсеєві не залишалося нічого іншого, як погодитися з паліденцем і порвати останню нитку, яка єднала його з минулим. Хлопець дбайливо загорнув у комбінезон решту одягу та черевики й поклав усе в кошик, прикривши ганчіркою.

– А тепер до справи. Я виведу вас на дорогу, що веде до нашого земельного центру Апалін. Йдете ви із села Рідани до міста за покупками, це на випадок якої-небудь перевірки. На жаль, документів я вам роздобути не можу, бо в мене поки що ніяких зв’язків...

Арсей дивився в стурбоване обличчя паліденця, й у душі наростало змішане почуття вдячності до цього худорлявого юнака, який через незбагненну безкорисливу любов до своїх далеких братів по крові готовий наражатися на серйозну небезпеку та віддати останнє, і тривожного відчуття того, що все виявляється набагато складнішим, аніж це можна було собі уявити.

– У місті розшукаєте автостанцію і сядете в автобус, що йде до Ольдегора, столиці регіону, – продовжував паліденець. – Ваш товариш ніяк не зможе обминути цього пункту. Там підете на вулицю Справедливості, двадцять три, квартира вісім, запам’ятайте, спитаєте Юліна і, коли побачите невисокого чорнявого чоловіка років тридцяти, передасте йому привіт від Демина, земляка з Рідан. Не забудьте, саме так, це – пароль. Якщо він потисне вашу руку обома своїми, можете заходити і все розповісти. Юлін вам допоможе.

Хлопець зітхнув і витягнув з кишені кілька пожмаканих папірців.

– Візьміть ось гроші, вони знадобляться вам на дорогу до Ольдегора. На жаль, це все, що я зараз маю...

Арсей узяв із рук Демина замацані шматочки паперу, від яких ніяк не можна було відмовитись, і раптом всі його тривоги відступили перед могутнім натиском чогось теплого та щемкого.

– Друже мій, навіщо ти це все робиш? – запитав він у хлопця, борючись із легким поколюваням в очах.

Той глибоко вдихнув повітря і звів на тернійця палаючий погляд, наче мав на це давно заготовлену відповідь, але враз чомусь передумав її висловлювати й відказав просто:

– А хіба ж можна інакше?..

– Як шкода, що у нас так мало часу, – промовив Арсей, – як шкода. Я б міг зробити з тебе справжнього тернійця, навчити багато чого із того, що вміємо ми. Саморегуляція, регенерація, володіння своїми психічними можливостями, – адже все це тобі доступне, варто лише показати, пояснити...

– Я – паліденець, – засміявся юнак, – і, мабуть, ним залишусь. А що стосується навчання, то вам воно у цій ситуації потрібне значно більше, ніж мені, і я пропоную здійснити його шляхом психопередачі.

– Це буде порушенням наших етичних правил, – мляво запротестував Арсей.

– Боюся, що вам таки не раз доведеться на нього йти, – відказав паліденець, – але в даному разі ніякого порушення немає, адже я погоджуюся добровільно. Ви ж розумієте, що на щось інше у нас просто немає часу, а без підготовки вас розкриють при першій же розмові.

Арсей ступив крок вперед і обійняв хлопця.

– Друже мій, чим же я зможу тобі віддячити?

Той усміхнувся.

– Передайте мені все, що дозволено, про Терну.

Повний текст у книжці “Я, Володар...”