– Ну що, вирушаємо?

– Як накажеш, моя повелителько.

Люсія хмикнула і рушила вперед по мерехтливому овальному коридору. Віктор без особливого ентузіазму поплентався за нею, і за якусь хвилю вони опинилися перед великими та важкенними старовинними дверима. Віктор натиснув на масивну позолочену клямку, двері зарипіли і подалися вглиб затемненого передпокою. З внутрішнього боку над одвірком тягнувся металевий трос, на якому висіла невеличка гиря. “Дотепно”, – усміхнувся Віктор. Двері зачинилися самі без жодної автоматики. Так воно, напевно, й було насправді.

Вони піднялися сходами на другий поверх і потрапили до яскраво освітленого залу. На стінах висіли старовинні картини у широких дерев’яних рамах, а посередині на постаментах стояли порепані статуї з потьмянілого каменю, з відбитими руками, вухами, носами та іншими частинами тіла. Один атлет за дві з лишком тисячі років позбувся інтимного місця разом із фіговим листком, і Віктор зупинився, щоб морально підтримати бідаку. Люсія мимоволі схопила його за руку і тут же, зойкнувши, відпустила. Віктор також скривився: враження було таким, ніби поручкався з живим пластмасовим манекеном. Навіть неприємнішим, та що там – значно неприємнішим!

– Не зупиняйся, це в наступному залі, – пояснила Люсія і враз насварилась на нього пальчиком. – А це твоє недопрацювання!

– Винуватий, не карай, – підняв руки вгору Віктор. – Обіцяю, що за кілька років це буде схожим на мацання шматка м’яса.

Вони пройшли до наступної кімнати і спинилися перед химерним нагромадженням найрізноманітніших геометричних фігур, розфарбованих у всі кольори спектру. Віктор відчув несподіваний напад нудьги, але без жодних зітхань натягнув на обличчя маску зацікавлення: Люсія дивилась на дивний витвір абстракціоніста широко розплющеними очима.

– Глянь, який артефакт! – модне слівце вислизнуло з її губ, як солодка кулька. – Хоча, можеш не прикидатися, – додала, не повертаючи голови, – бачу, що ти наче лизнув гірчиці…

Після оглядин артефакту вони ще трохи поблукали по музею, коли раптом наштовхнулися на Олафа з подругою. Та відразу кинулась обіймати Люсію і ледь не розцілувалася з нею, білявий же велетень обмежився поплескуванням Віктора по плечу.

– Даремно ти не чмокнула подругу, найкраще прямісінько в губки, – сказав Олаф своїй пасії. – Тоді Вік працював би активніше.

– А як це ви тут опинилися? – здивовано поцікавилась Люсія. – Потрапити одночасно в таку глушину практично неможливо! Принаймні я в таке ніколи не повірю.

– Якщо з десятимільярдного населення Землі випадковим чином вибрати якусь одну людину, то вона теж ніколи не повірить, що саме для неї реалізувався такий нікчемний шанс, – авторитетно прорік Олаф. – Втім, ти маєш рацію: Мед почула вчора, як ти розхвалювала шедевр цього великого Мумрика чи Мумздрика…

– Олафе!

– Вибач, я не цікавлюсь подібними дурницями. Так от, вона вирішила побувати тут одночасно з тобою. Адресу роздобув я, так що всі подяки мені. А тепер – гуд бай.

Олаф розчинився у повітрі, а Медлін схопила подругу за рукав і почала швидко-швидко торохтіти. Віктору згадалось одне з попередніх відвідувань музеїв, коли саме він затягнув Люсію до якогось кладовища старовинної обчислювальної техніки, і котрийсь із апаратів там видавав подібні до цих звуки. Він називався, здається, алфавітно-цифровим друкуючим пристроєм…

Віктор відійшов від дівчат і став знуджено озиратись довкола. На темній панелі над самісінькою підлогою щось світліло, і він присів, щоб роздивитись поближче. “Артефакт” виявився простою подряпиною, але зустріти її в такому місці було доволі несподівано. Більше того, по підлозі вздовж ідеального плінтуса повзла крихітна мурашка! Віктор спочатку зачудовано дивився на неї, але потім чомусь спохмурнів. Він сам мав стосунок до створення подібних деталей, проте інколи прояви надмірного реалізму зовсім не тішили його. Як ось зараз.

– Вибач, Віку, – Люсія несподівано з’явилася поруч і теж присіла, винувато усміхаючись. – Я її зовсім не запрошувала і не чекала. Можливо, нам слід було вибрати інший режим… Хоча б із попередженням… А ти що тут робиш?

– Дивлюсь, як повзе мурашка. Вона вийшла?

– Ні, пішла оглядати експозицію. Напевно, незабаром знову приклеїться до нас.

– Тоді забираймося!

– Згода! – Люсія засміялася. – У мене є ідея. Давай за мною!

Віктор підвівся і попрямував за дівчиною. Вона потягнула його в якийсь коридор, прискорила ходу, повернула в боковий прохід і, вискочивши на круті гвинтові сходи, кинулась бігцем угору. Віктор тримався за кілька метрів позаду. Він уже зрозумів, що мала на увазі Люсія, але особливого захвату не відчував.

– Лечу-у-у!!! – донісся до нього збуджений дівочий голос.

Сходи закінчилися невеличким майданчиком, і Віктор не встиг зогледітись, як опинився в мерехтливому, як зазвичай, тунелі й полетів униз. У животі щось справді легенько стиснулося, але хто-хто, а він безсумнівно знав, що це всього лиш наслідок зорового сприйняття. До справжніх відчуттів розробники тільки починали підбиратися. І реалізація дотику – перший серйозний успіх на цьому шляху, хоча й далекий від задовільного результату.

Тунель раптово обірвався, і Віктор опинився в повітрі. Під ним повільно кружляла невеличка річечка з порослими вербами берегами, темно-зелені луки та гайок з прямокутною галявиною посередині. Неподалік від річки сіріла широка смужка автостради, по якій мчало самотнє спортивне авто. До вух увірвався свист вітру, а потім радісне вищання Люсії. Але все це було не те…

Ще кілька років тому Віктор відвідував спортивний клуб, де усім бажаючим одного разу дали змогу стрибнути з парашутом. То був справжній політ, і описувати різницю між ним і тим, що відбувалося зараз, просто не мало сенсу. Правда, декому з учасників тоді не сподобалося, але вони були у явній меншості, і стрибки припинили зовсім з іншої причини. Десь щось трапилось, чи то в Австралії, чи в Новій Зеландії… А тут ніколи не трапиться нічого.

– Віку, – Люсія була вже біля нього, і її обличчя виражало тривогу. – З тобою щось негаразд?

– Вибач, Люсі, – Віктор не знаходив у собі сил прикидатися й далі, – я виходжу…

Віктор зняв з голови шолом, поклав його на поличку і встав із ложа. Він і раніше під час віртуальних мандрівок Мережею відчував напади роздратування, але сьогодні вже зовсім втратив контроль над собою. За кілька секунд підвелася й Люсія, підійшла впритул і якось несміливо поклала руку йому на плече.

– Віку, може… може, тобі слід звернутись до лікаря?

– Якого? – хмикнув Віктор. – Хіба що психіатра…

Він вийшов з напівтемної кімнатки до вітальні й підійшов до вікна. За склом сіявся планований теплий літній дощик, зате навпроти за ледь помітною межею стіни не по-тропічному м’яко світило сонце, легенько шелестіли пальми, а океанська хвиля ліниво накочувалась на жовтувато-білий пісок. Віртуальне життя буяло, а реальне…

– Послухай, Люсі, а ти… ну… нічого не відчуваєш під час таких подорожей?

– Відчуваю? Звичайно відчуваю! Задоволення від того, що так легко можна потрапити в будь-яке місце на Землі, та й не тільки на Землі! Не потрібно збиратися, замовляти місце в аеробусі, потім добиратись на таксі, рухомою доріжкою чи взагалі пішака, пітніти на екваторі чи замерзати у північних краях, ночувати в готелі! А потім назад, та ще й переживати, щоб чого-небудь не трапилось, як кілька місяців тому з тим ракетопланом! І це незважаючи на сучасний рівень безпеки! Ти це мав на увазі?!

– Заспокойся, Люсі, все це справді чудово, але… Хіба ти не відчуваєш, що це не насправжки? Що ми значну частину життя проводимо у віртуальному просторі, наче уві сні наяву, і ця частина постійно збільшується?

Люсія дивилась на нього розгублено, а Віктор усе більше розпалювався.

– Ми вже не дуже хочемо виходити з власної оселі, бо майже куди завгодно можна потрапити віртуально! Ми там, у Мережі, ще ходимо, хоча це не вимагає від нас жодних фізичних зусиль, але незабаром почнемо вибирати інший режим і будемо просто з’являтися у потрібних місцях! Ми будемо просто лежати, як тут, так і там!

– Але ж технічний прогрес завжди спрямований на те, щоб полегшити людині життя, – якимось винуватим голосом відказала Люсі, кладучи йому руку на плече. – Згадай лише верстат, автомобіль… там… комп’ютер… І завжди знаходились люди, які виступали проти цього. Невже ти хочеш бути таким, як вони?

– Послухай, люба моя! Всі попередні винаходи справді полегшували чи покращували людям життя, але яке життя? Ре-аль-не! А зараз нас просто позбавляють цього життя! Я сам цим займаюсь… Але до чого ми йдемо? Люсіє, ти уявляєш собі? Ми ж не будемо реально зустрічатися! Ми ж навіть кохатися будемо віртуально, у Мережі, з усіма відчуттями, може, навіть гострішими, приємнішими, тільки лежачи окремо у своїх кімнатах! Ти хочеш цього, Люсіє?!

– Здається, я зрозуміла, чого хочеш ти, – несподівано сухо промовила Люсія. – Якщо тобі набридло бути зі мною, то міг би сказати про це прямо, а не вигадувати якісь дурниці. Бувай здоровий, Вікторе, проводжати не треба!

– Зачекай, Люсі, – похопився Віктор, але було вже пізно. Та й, відверто кажучи, затримувати її саме зараз і не хотілося.

“Гаразд, помирюся завтра”, – подумалось якось лінькувато, і він повалився на диван. Через деякий час увімкнув стереовізор, однак незабаром вимкнув його. Ні дивитись, ні слухати нічого не хотілося. Те, що Люсія вважала дурницями, справді хвилювало його. А навіть значно більше, ніж він думав раніше…

Лежати далі ставало вже зовсім нестерпно, і Віктор спустився ліфтом у тренувальний зал. Якісь хлопці грали у волейбол, і команди, як не дивно, були повністю вкомплектовані. Віктор трохи постояв, спостерігаючи за грою, зачекав, поки звільниться батут, і тоді почав стрибати. Він займався цим, коли його діймало щось схоже на ностальгію за справжніми польотами – на планері, дельтаплані, повітряній кулі, за справжніми стрибками. Коли твоє тіло не підтримується нічим, а вільно ширяє у повітрі, коли ти свідомо плюєш на всі заборони, накладені на тебе гравітацією, обертаєшся навколо осі, вигинаєшся, як риба у воді, планеруєш униз, наче птах, – тоді відчуваєш, що ти живеш. Точніше – що міг би жити по-справжньому…

Настрибавшись, Віктор приліг на товстий мат, майже втопившись у ньому, і заплющив очі. Проте довго насолоджуватися спокоєм не довелося – пружні обійми відпустили ноги, і знайомий голос бадьоро промовив:

– Здоров, Вітю! Лайку можеш притримати для Олафа.

Віктор уже й справді готовий був лайнутися, якби вчасно не впізнав голосу Василя, що присів на краєчок мата.

– Привіт, привіт. Де це тебе чортяки носили?

– Та так, справи, – невизначено махнув рукою друг. – А ти чого такий кислий?

Віктор знизав плечима.

– Нічого особливого. Стомився… – але відчувши, що це не задовольнило Василя, додав: – Посварився з Люсією…

– Не звернув уваги на її нову зачіску?

– Вийшов посеред польоту над якоюсь річкою …

– Кру-уто, – засміявся Василь. – Що, не міг потерпіти?

– Ти віриш – не міг! – Віктор аж підвівся на лікті. – Останнім часом мене чомусь так дратує все пов’язане з Мережею та віртуальністю! Не в робочий час – тут усе гаразд, я чесно працюю над удосконаленням ефекту реальності й навіть нещодавно підкинув шефу таку ідейку, що він вже тиждень не виходить із глибокої задуми! Але у повсякденному житті! Я не можу спокійно дивитися, на кого ми перетворюємось!

– Це факт… – Василь скрушно похитав головою. – Ти пригадуєш, скільки тут було народу? До звичайного тренажера не завжди доступишся. На батут – черга… Завжди кілька волейбольних команд, постійно проводили якісь змагання. А зараз…

– Мені потрібно негайно щось робити, – Віктор сів поруч із другом, – інакше доведеться йти до психіатра. Чи поїхати кудись на острови… чи куди-небудь в гори, покататись на лижах, чи ще щось придумати…

Вони трохи помовчали, коли Василь зненацька запитав:

– А що ти скажеш про реальну мандрівку?

– Ти маєш на увазі прогулянку керамічною доріжкою серед штучно насаджених пальм? – скептично усміхнувся Віктор. – За кущами дресировані тигри, в повітрі хмари генетично модифікованих москітів без хоботків…

– Ні, – перебив Василь вправляння друга у дотепності, – йдеться про саме про реальну подорож місцями, де вже давненько не ступала ноги людини.

– Інша крайність, – скривився Віктор, – тягнути на собі намети, харчуватись переважно таблетками, а не дай боже дощ – забрьохатись по вуха у болоті… Та й, вибач… нецікаво якось удвох…

– Нас буде чоловік десять-п’ятнадцять, – усміхнувся Василь, – ночуватимемо у спеціальних хатинках для мандрівників, харчуватись будемо натуральними продуктами, приготованими в цивілізованих умовах. Пластикових, керамічних чи асфальтованих доріжок на маршруті немає, хіба що рештки допотопних, але й болота не передбачено. Правда, доведеться дещо тягнути на спині, але якщо це тебе лякає…

– Чорт забирай! Ти серйозно? – Віктор раптом не на жарт захвилювався. – Ти що, збираєшся відкрити туристичне агентство?

– Воно вже існує! – переможно засміявся Василь. – Тільки не моє. Агентство реальних подорожей!

– Але чому ж ми раніше про нього нічого не чули?

– Воно відкрилося зовсім недавно. Та це не головне. Ті хлопці не хочуть поки що дуже світитися. У наш час реальні подорожі… Візьми навіть свою Люсі – як вона до цього поставиться? Тому зараз ставку роблять на ентузіастів – таких, як ми з тобою. Випробують цю справу на нас, а далі буде видно. То що скажеш, Вітю?

Далі десь колись, можливо, буде…