Величезний сліпучий диск, який немилосердно обпікав очі навіть через світлофільтр-хамелеон скафандра, повільно схилявся до обрію, якщо можна назвати так зубату лінію, що десь далеко-далеко розділяла мертву поверхню Пандера і безмежний космічний простір. Різкі тіні, вічні невільники скель, горбів та окремих каменюк, розпочали чергову спробу втечі від світила, що втрачало свою владу над планетою, змінюючи несміливе відповзання на легку ходьбу і врешті нестримний біг, але ніяк не могли відірватися від основ, що їх утворили. Це було так одноманітно, наче щоразу повторювалась та ж сама вистава на велетенській сцені планетарного театру, і так несхоже на телійські вечори. Але після стількох днів, проведених на Пандері, обом його мешканцям – чи, вірніше, полоненим – подібні картини видавалися цілком звичними.

Очевидно, і Пандер уже змирився з присутністю на власній поверхні дивовижного чужорідного тіла, подібного на яке він не бачив за кілька мільярдів років свого існування. Правда, це був не перший космічний корабель, котрий опускався на планету, але всі його попередники лише на деякий час ставали гостями мертвого світу Пандера, а от цей, останній, вже навіки залишиться тут. Власне, тепер важко назвати кораблем уламки, розкидані в радіусі кількасот метрів вибухом, який спричинив зовсім маленький, просто-таки мікроскопічний у космічних масштабах камінець, що прилетів із чорних глибин Всесвіту. Пандер навіть не відчув цього блошиного укусу, але для Стозара і Велина то була грандіозна катастрофа, у якій вони вціліли цілком випадково.

Швидко сутеніло, і Велин піднявся до кабіни космокатера, якому лише завдяки порушенню екіпажем розробленої на Телії програми досліджень вдалося уникнути долі материнського корабля.

– Ну як? – нетерпляче поцікавився він у Стозара, на ходу скидаючи шолом.

– Глибоко, – насмішкувато відповів той, підводячи голову від страхітливого нагромадження радіодеталей, але змилостивився і додав: – Здається, сьогодні має запрацювати.

– Що ж, спасибі Долі, котра навчила тебе розбиратися в радіотехніці, компенсувавши цим нестачу інших достоїнств, – полегшено зітхнув Велин, беручи і собі тон, який останнім часом став традиційним у їхньому спілкуванні.

– Зате тебе, як я вже давно переконався, вона наділила тільки здатністю канючити допомоги в інших, зберігаючи при цьому самовдоволений вираз, – дещо роздратовано відказав Стозар і раптом усміхнувся: – Цікаво, яким він був на зорі твоєї кар’єри у ті моменти, коли ти під час невагомості просив у клозеті бортмеханіка потримати тобі штани?

– Таку нісенітницю могла бовкнути тільки людина, що пережила це на власному досвіді, – хмикнув Велин у відповідь. – А щодо моїх здібностей, то цивілізовані люди називають це вмінням організувати виконання будь-якої роботи. Признайся відверто, що саме завдяки мені ти почав складати приймач, а не поліз на найближчу скелю, щоб стрибнути з неї сторч головою.

– Якщо вже мова йде про твій внесок у цю справу, то скажу щиро: він рівнозначний роботі каменюки, яка лежить біля катера і об яку ти щоразу спотикаєшся, – промовив Стозар і клацнув тумблером.

До кабіни раптово увірвались багатоголосі космічні шуми. Телійці, подивившись один на одного, радісно заусміхались, і Стозар почав обережно змінювати частоту.

– Напевно, ще не вийшли із зони мовчання, – сказав він, коли весь діапазон було пройдено, і став обертати регулятор у зворотному напрямку.

Через деякий час із динаміка донісся слабенький ритмічний стукіт.

– Міліна... – напружено прислухаючись, прошепотів Стозар, і його обличчя враз розпливлось у щасливій посмішці. – Міліна! – вигукнув він і рвучко піднявся над своїм неоковирним дітищем. – Велине, це мілінська музика! Це люди!!!

– Стозаре, брате мій, дай я тебе обійму! – закричав Велин, навалюючись на товариша. – Ти просто геній! Ти – бог!

Радісно збуджені, вони кілька хвилин щось вигукували, здіймали вгору руки та дружньо поплескували один одного, аж поки трохи не заспокоїлись. Стозар присів назад до приймача, і в кабіні катера знову запанували космічні звуки. Раптом крізь свист і завивання пробилась тихенька мелодія, якої не можна було не впізнати і з чимось сплутати.

– Телія, Велине, – незвичайно ніжно промовив Стозар, і його очі раптом волого заблищали.

– Так, Стозаре, це Телія, – відказав товариш і опустився біля приймача просто на підлогу.

Вони мовчки слухали знайомі до болю телійські пісні, такі ж знайомі слова про чисте небо, про безкрайні кооперативні поля, радісне життя телійців та мудру політику Організації, і сльози повільно текли по їхніх обличчях. Кожну фразу ведучих обоє сприймали як незаперечну істину, як Святе Одкровення, бо ніколи раніше не відчували так гостро, яке це щастя – жити на рідній планеті.

Нарешті настала тиша, пролунали короткі сигнали, сповіщаючи, що у столиці зараз дев’ята година вечора, і сухий офіційний голос диктора розпочав інформаційну передачу.

– Сьогодні відбулось засідання Координаційної Ради Організації, на якому розглянуто і прийнято постанову “Про увіковічення пам’яті героїв космосу”, членів екіпажу космічного корабля “Фотон-8”, які загинули під час міжпланетної експедиції на Пандер. У постанові передбачено...

– Люди, ви що, схаменіться! – мимоволі вирвалось у враженого Велина.

– О-о-о, яка фатальна помилка! – вхопився за голову Стозар. – Вони вирішили, що ми загинули...

– ...Місто Реслав, де народився командир екіпажу, перейменувати у Стозар, а батьківщину космодослідника Велина, Родонський регіон, – у Велинський регіон...

Велин зціпив зуби і розпачливо застогнав.

– Крім того, прийнято рішення доручити черговій Пандерській експедиції розшукати і повернути на Телію останки загиблих космольотчиків для урочистого поховання у Некрополі Героїв.

– А тепер переходимо до подій планетарного життя. Новими трудовими перемогами зустрі...

Стозар рвучко схопив товстий пучок різнокольорових дротинок і смикнув на себе. Деякий час вони сиділи мовчки, немов закам’янівши, не в змозі до кінця повірити в те, що почули.

– Велине, чергова Пандерська експедиція прибуде через два роки, – нарешті пригнічено прошепотів Стозар, – а лертійці тепер взагалі сюди не літають... Системи життєзабезпечення катера з урахуванням того, що залишилося від “Фотона”, не витримають і чверті цього терміну...

– А хто мене переконував цілий тиждень, що рятувальна експедиція вже підлітає до Пандера і зо дня на день буде тут? – несподівано вибухнув роздратуванням Велин. – А вони в цей час приймають ідіотські постанови про увіковічення пам’яті живих людей!

– Не треба їх засуджувати, – тихо промовив Стозар. – Нікому на Телії й на думку не могло спасти, що ми так грубо порушили програму досліджень і, замість того щоб спати, тинялись на катері по Пандеру. А викинути додаткові мільярди, щоб розшукати та привезти два трупи...

– Ага, репетуємо по всіх усюдах про якусь нечувану гуманність нашого суспільства, а як дійде до справи, то жалкуємо грошей?

– Невже ти не розумієш, що використати їх на благо живих телійців – вищий прояв гуманності?! – раптово спалахнув Стозар. – Повернути комусь здоров’я, допомогти жертвам стихійних лих, урятувати немовлят, які могли померти!

– Такими аргументами будь-кого вб’єш, – пробурмотів собі під ніс Велин. – І що тепер нам робити?

Стозар глибоко зітхнув.

– Ти ж сам знаєш: єдиний вихід – летіти на катері до Міліни. Чи є інші пропозиції?

– Немає, – іронічно всміхнувся Велин, – є запитання: як це такий лояльний член Організації відважується на зрив виконання постанови про увіковічення нашої пам’яті?

– Перестань клеїти дурня, – скривився Стозар, ледве стримавшись, щоб не продовжити фрази. – Ти вже пробував оцінити можливості катера?

– Теоретично ця посудина здатна досягти другої космічної для Пандера, зберігши необхідний запас пального, але я ще не зустрічав нормальної людини, яка погодилась би стільки часу йти катером у форсажному режимі. Від вібрації ми розлетимось на дрібні шматки, і навряд чи хто-небудь розшукає наші тіла для урочистого поховання у Некрополі.

– Не розумію, чого ти так туди рвешся? – тепер уже Стозар не втримався від іронії. – Там лежить стільки видатних людей планети, що за кілька років на твій попіл ніхто й не гляне.

Велин уже відкрив рота, щоб відповісти щось різке, але раптом передумав і змовчав.

– Коли ми повинні стартувати? – примирливо запитав Стозар.

– Післязавтра ввечері. Тільки катер доведеться максимально розвантажити, повикидати все зайве, бо інакше на Міліну не сядемо.

Весь наступний короткий день пішов у них на підготовку космокатера до міжпланетного перельоту: знімали вже непотрібне наукове приладдя, деталі інтер’єру, залишивши тільки два пілотські крісла і тренажер, викидали фото-, відео- та інші матеріали тривалих досліджень планети, проби ґрунту та зразки порід. Усе це робилось у майже цілковитому мовчанні, і лише коли Стозар узяв до рук пенал з найціннішою знахідкою – кількома чистісінькими алмазними кристаликами, які, власне, й урятували їх від загибелі, Велин промовив:

– Залиш камінці, вони нам ще знадобляться.

Останню ніч на Пандері телійці провели погано: довго не могли заснути, марно віддаючи собі подумки суворі накази, і врешті-решт, уперше за всі роки польотів, змушені були прийняти снодійне.

Уранці Стозар перевів катер до дивом уцілілого резервного бака “Фотона”, і космольотчики по зав’язку заправилися пальним. Після ретельної перевірки всіх систем утлого суденця, аж ніяк не призначеного для такого серйозного рейсу, й усунення кількох дрібних несправностей телійці вийшли назовні. До старту залишалося зовсім небагато часу.

– Знаєш, Стозаре, – промовив Велин, оглядаючи звичний пандерський пейзаж, – чудасія, але зараз мені трохи жаль залишати цю планету. Бо, якщо не впадемо назад, то, напевно, ми вже більше ніколи сюди не повернемось.

Стозар мовчав, опустивши голову, і, судячи з вигляду, зовсім не поділяв почуттів товариша.

– Мені теж дуже шкода! – зненацька майже закричав він. – Але не за цією планетою, а за тим, що не можу послати жодної звістки про себе Літані, яка вірить у мою загибель!

– Чого ти репетуєш, наче істерична панночка! – Велин відступив крок назад. – Я тебе сюди не тягнув! Треба було залишатися вдома і витирати соплі у спідницю коханої!

– Слідкував би краще за власними соплями!

Вони стали навпроти один одного, неприязно дивлячись у вічі та важко дихаючи. Несподівано Велин усміхнувся і промовив:

– Як усе-таки добре, що відлітаємо саме сьогодні. Ще кілька днів – і ми поперегризали б один одному горлянки.

– Пробач, Велине, – винувато сказав Стозар, заспокоюючись, – мені просто соромно за цей зрив.

Вони примирливо звели вгору правиці та повернулись до катера. Біля вхідного люка зупинились, мовчки попрощалися з непривітним жовтувато-чорним світом Пандера і піднялись до пілотського відсіку. Не розгерметизовуючи скафандрів, друзі посідали у крісла, і Стозар запитав:

– Ну що, стартуємо?

Велин у відповідь кивнув, прийняв найзручнішу позу в надто жорсткому кріслі катера, зовсім не пристосованому до стартів з поверхні планети у космічний простір, і став спостерігати за товаришем. За мить почувся спокійний гул стартових двигунів, і катер, похитнувшись, плавно пішов угору. Витримавши необхідну паузу, Стозар увімкнув основну тягу, перевів регулятор потужності в крайнє положення, вперше у своїй льотній практиці проминувши застережливу червону риску, і важко відкинувся назад. Під ними щось глухо заревіло, пілотський відсік різко здригнувся, завібрував, і невблаганна сила навалилась на телійців, усе дужче й дужче притискаючи їх до крісел. То були прощальні обійми Пандера, який нізащо не хотів відпускати своїх дорогих гостей.

Спочатку здавалося, що все йде як завжди, при звичайному старті у справжньому космічному кораблі. Однак уже незабаром Велин відчув наростаючий біль у спині та нестерпне бажання змінити позу, хоча б ледь-ледь повернутись на бік. Він спробував, але попри всю доступність і простоту такого елементарного руху тіло зосталось нерухомим. “А щоб ви погоріли, проклятущі крісла”, – важко проповзла думка, наче теж притиснута до черепа перевантаженням. Велин раптом уявив себе на місці космокатера і майже фізично відчув, як той, весь обплутаний невидимими ланцюгами гравітації, розриває свої кайдани, підіймається все вище та вище й глухо крекче від напруження.

Але зачекай, що це за звуки? Велин прислухався, перевів погляд на правий край панелі управління, звідки чулося наростаюче дзижчання, і аж здригнувся. Пластикове покриття, вібруючи, повільно відходило від основи.

“Стій, що ти робиш?!” – хотів закричати Велин, але зі зціпленого рота не вирвалось ні звуку. Він кинув розпачливий погляд на Стозара і відчайдушним зусиллям зумів повернутись до нього. “Стозаре, катастрофа! – можна було прочитати у виразі його обличчя. – Ще трохи – і наш катер може стати некерованим!! Зроби що-небудь!!!” Стозар, який розумів це не гірше за Велина, втупився очима у покази індикаторів, нарешті кивнув головою і став помалу сповзати з крісла та лягати на бік. Велин застогнав з почуттям непоправної втрати, помітивши, як востаннє блимнув і погас індикатор рівня пального, але пілот уже дотягнувся рукою до регулятора і рвучко відвів його назад. Усе раптом обірвалось, на зміну гулові та вібрації прийшла глуха тиша, а разом з нею оманливе, але від того не менш неприємне відчуття, що катер падає назад на Пандер.

Кілька хвилин телійці мовчки висіли над своїми кріслами, приходячи до тями після старту, проведеного дідівським способом. Нарешті Велин глибоко вдихнув і промовив:

– Знаєш, у мене таке відчуття, ніби я вдруге з’явився на світ.

– Ти хочеш сказати, що пам’ятаєш свою першу появу? – усміхнувся Стозар, лагідно дивлячись на товариша. – І чому лише вдруге? По-моєму, ми народжуємося вже третій раз.

– Ну, Пандер я не рахую. Там ми народились, так би мовити, заочно, а тут були присутні під час самого процесу, – розвинув свою думку Велин, теж посміхаючись.

– Подякуй за це катеру, який витягнув нас із того проклятущого Пандера, а то ти здатен лише на охаювання всього телійського, незалежно від того, є підстави чи ні.

– Ти навіть не уявляєш, як мене мучить сумління, – вдав каяття Велин. – Хочеш, я десять разів прокричу: “Телійська космічна техніка – найкраща у світі!”?

– Ну скажеш таке – десять. Мінімум двісті, причому всі з необхідним піднесенням. А то й далі не віритимеш у надійність наших кораблів.

– Зате я завжди вірив і буду вірити у надійність телійських пілотів, – сказав Велин і, підпливши до товариша, схопився рукою за його плече. – Знаєш, це просто чудово, що ми з тобою в одному екіпажі.

Повний текст у книжці “Чужий світ”