Минула вже година, як Віт переступив поріг бару з інтригуючою назвою “Під копитом нечистого”, а Орк усе ще не з’являвся. Взагалі-то це було в його стилі – призначити зустріч і запізнитись хвилин на п’ять-десять, але затриматись аж настільки він дозволяв собі лише перед побаченням, випробовуючи силу почуттів чергової пасії. Як Орк із таким набором недоліків потрапив у планетарну безпеку, і не просто потрапив, а доріс до майора, начальника сектора, ніхто з колег пояснити не брався.

На столику стояв легкий розчин якогось оранжевого соку у високому бокалі та лежала пачка сигарет, котра цинічно попереджала свого власника, що він погано скінчить. Ліниво розглядаючи золотисті літери на густому темно-зеленому фоні, Віт мимоволі пригадав коробку конфет, яку він учора випросив у знайомого продавця для нової подруги. Якби в подібному упакуванні випускали антигеморойні свічки, ще можна було б змиритися, але конфети! Втім, і так ніхто не протестує.

Отже, сталося щось серйозне. Через яку-небудь дрібницю на зразок обвалу ракетної шахти чи зникнення секретного супутника – такі речі, як правило, роблять свої люди, що страждають на легку розумову недостатність, – Орк не став би викликати до конспіративного “бісового” бару його, капітана планетарної безпеки Віта, широко відомого у вузьких колах професіоналів, але мало ким знаного в обличчя.

З почуттям легкого презирства до власної персони Віт витягнув із пачки сигарету, вже третю за годину чекання. А між тим найостанніша і найстрашніша обіцянка палити лише за необхідності під час виконання завдань була урочисто складена не місяць тому, коли до подібних зобов’язань можна поставитись філософськи, а лише вчора. Віт потягнувся до кишені за сірниками, але чиясь послужлива рука клацнула запальничкою перед самісіньким його носом.

– Привіт, хлопче! – пролунав, як завжди, бадьорий голос Орка. – Вибач, трохи припізнився. Тут, розумієш, одна пригода трапилась – я зовсім не винуватий.

– Уже здогадуюсь, – зітхнув Віт. – Ти зустрів на вулиці свою колишню коханку з давно забутої першої сотні, і вона цілу годину провисіла в тебе на шиї, клянучись у вічній любові.

– Ні, хлопче, на цей раз не вгадав, – зареготав Орк. – На жаль, все було значно прозаїчніше.

Поки колега влаштовувався за столиком і замовляв у офіціанта два “смоляних”, Віт натиснув язиком на верхні різці й відрахував п’ять секунд. Генератор радіошуму ввімкнувся, сигналізуючи про це легкою кислинкою в роті, і тепер про підслуховування можна було не турбуватись.

Запитливо зиркнувши на Віта й отримавши у відповідь кивок, Орк усміхнувся і повторив:

– Так, усе було набагато прозаїчніше. Якийсь тип подзвонив до управління позапланетних вильотів і заявив, що коли його зараз же не випустять з Бельмара, то він через три години підірве цю бісову установу антиречовинною міною. Перелякані бюрократи, ледь змінивши штанці, кинулись до нас. Поки мої хлопці обнюхували всю їхню п’ятиповерхову контору в пошуках вибухівки, вони засідали – вирішували, давaти дозвіл шантажисту на виліт з планети чи ні, а дізнавшись, що ми нічого не знайшли, перелякалися ще дужче і миттю прийняли позитивне рішення. Але тут раптом виявилось, що з того всього ніхто навіть не поцікавився, кого саме треба відпустити і як його про це повідомити. Довелось управління евакуювати. У призначену годину, як ти вже здогадуєшся, нічогісінько не трапилось, а ще через деякий час жартівник подзвонив знову і сказав: “Моліться своїм інструкціям, що міни я не знайшов”.

– А жаль, – протягнув Віт, і приятелі розсміялись. Управління позапланетних вильотів не належало до найпопулярніших серед жителів Бельмара закладів.

Віт не поспішав розпитувати про причину виклику і з нарочитим спокоєм потягував коктейль. Орк теж спробував вдати із себе флегматика, але його діяльна натура не витримала випробування і здалась.

– Сьогодні вранці у Центральному банку інформації був виявлений акт несанкціонованого доступу до секретних документів, – зітхнувши, промовив він. – Якийсь зловмисник пробрався до “чорного пульта”, розблокував захист пам’яті і зчитав усі дані сегмента три сорок п’ять під грифом “планетарна таємниця”. Орієнтовний час акції – друга половина вчорашнього дня. Слідів, як сам здогадуєшся, жодних: незважаючи на режим, увесь банк збігся на місце пригоди і блискуче завершив операцію надійним затоптуванням слідів.

Орк замовк і з виразом глибокої безнадії на обличчі відпив половину коктейлю.

– Ну-ну, чого жмешся, – заохотив його Віт, – викладай усе, що там маєш.

– Вчора після обіду в банку побували гості з планет Конфедерації. Візит, до речі, проходив у рамках обміну досвідом у галузі надійності зберігання та захисту інформації. Отож, моя версія така: акція – справа рук однієї із планетарних розвідок, агент якої входив до складу делегації. Дивно, правда, що він зумів отримати секретні відомості і винести їх за межі режимної установи, де навіть нас водили ледь не за руку і просвітлювали рентгеном на вході та виході.

– Ну що ж, здогад твій, без сумніву, геніальний, – замислено промовив Віт, – але, як і завжди, неправильний. Чужі планетарні таємниці, звичайно, цікавлять усі розвідки, однак після недавнього підписання договору про створення Конфедерації навряд чи якась із них ризикне провести таку акцію. Адже у разі провалу вибухнув би грандіозний міжпланетний скандал, котрий, без сумніву, завершився б зняттям скальпів з керівництва розвідки. Ні, тут діяв або справжній одноосібник, або член спецТзОВ, в усякому разі не явний агент.

– А навіщо йому ці відомості? – недовірливо поцікавився Орк. – Він що, торгувати ними збирається?

– Молодець, – похвалив начальника Віт, – бачу, кілька днів утримання від любощів позитивно вплинули на твою професійну потенцію. Спробуй робити це частіше. А що стосується поцуплених документів, то новий власник запропонує їх якому-небудь управлінню планетарної безпеки, і те з руками відірве, бо для нього це тепер один з небагатьох дозволених каналів доступу до чужих таємниць.

– Ну що ж, – підсумував Орк, – принаймні дві версії вже є. Залишилась дрібниця – знайти викрадача. Ти часом не знаєш, де він зараз?

– Запитай он у того хлопця, – кивнув Віт на якогось невиразного типа, що, безпорадно озираючись та стріпуючи головою, підійшов до пишного букета на столику адміністратора і почав навіщось перебирати квіти.

– А твої зуби працюють, – задоволено всміхнувся Орк. – Бачиш, як страждає бідолаха, та все ж ніяк не наважиться вийняти слухавку з вуха.

– У шефа є якісь ідеї? – повертаючись до справи, запитав Віт.

– В таких випадках у полковника одна магістральна ідея: підключити до розслідування тебе!

Приятелі ще трохи посиділи, розважаючись стражданнями свого нещасливого колеги, і почали підводитись. Зробити це, щоправда, було не так уже й легко.

– Добряча “смола”, – з повагою озвався Орк, вхопившись за сусідній столик. – Ноги наче заіржавіли, зате голова працює як найновіший бельмарський комп’ютер.

– Друже мій, – сказав Віт, похитуючись, – дозволь дати тобі одну невеличку пораду: не користуйся своїм порівнянням серед програмістів, бо вони думатимуть, що розумовий процес у тебе “зависає” через кожних десять хвилин.

Повний текст у книжці “Чужий світ”