...Металево брязнули двері внутрішньої перегородки, долинули приглушені голоси, далі – наростаючий тупіт кількох пар ніг, серед яких явно виділялися жіночі, і раптом я усвідомив: це – до мене. Усе в мені похололо, руки вмить вкрилися огидним липким потом, ноги підкосилися – і я безсило впав на ліжко. Це, звичайно, мусило колись статись, але ж так швидко, так несподівано! Та ж людині треба підготуватися, внутрішньо змиритися з неминучим, невже вони цього не розуміють?! Я не хочу, не хочу бути похованим заживо!!!

Спазми міцно тримали горло, не даючи прорватися назовні навіть хрипінню, руки та ноги відмовлялися служити приреченому тілу, я міг лише божевільними очима дивитися на куті залізом двері. Кроки поволі ставали все ближчими, потім ураз стало тихо, на мить піднялося вічко, сухо клацнув замок – і на мене прохолодно повіяло небуттям.

Першим увійшов черговий офіцер. Він звично роззирнувся у пошуку відхилень від установлених норм і промовив із напускною суворістю:

– Засуджений, встаньте!

Якоюсь частиною свідомості я вже встиг зрозуміти, що трохи поквапився, оцінюючи події, проте охоплене жахом тіло все ще не слухалося мене, тож після промовистого жесту офіцера два дужі конвоїри не вельми чемно узяли мене за плечі й поставили на ноги перед вродливою молодою незнайомкою.

– Ще раз попереджую, пані Олено, це небезпечно, – офіцер дивився на жінку з непідробною симпатією. – Може, з вами залишиться хтось із моїх хлопців?

– Спасибі за турботу, – навіть у такому місці відвідувачка не могла втриматися від кокетливого тону, – та, схоже, ви перебільшуєте загрозу.

– Ну що ж, як бажаєте, – зітхнув офіцер і подивився на мене. – А ви глядіть, засуджений, без дурниць...

Важкий тюремний замок соковито клацнув, і ми залишились удвох. Пані Олена відразу ж втратила свій упевнений вигляд і, підійшовши до столу, почала порпатися в сумочці, а я продовжував стояти, мовчки дивлячись на неї.

– Пане Дмитрук, – нарешті озвалась вона і повернулася до мене, – пане Ігоре... можна мені вас так називати?

Я кивнув головою.

– Вибачте, що мушу ще раз нагадати добре відому вам і... дуже неприємну річ, але... але... ваше становище практично безнадійне...

Я судомно стиснув щелепи, мої очі приречено заплющились, і я відвернувся від своєї мучительки.

– Точніше, було безнадійним, – відразу ж виправила себе вона. – Було, бо ми хочемо дати вам шанс...

– Ви?! – слово, що вирвалося з мого горла, прозвучало недовірливо і майже благально.

– Так, пане Ігоре, ми, – Олена нарешті дозволила собі посміхнутись. – Я представляю тут одну солідну установу, що займається... багатьма проблемами на стику фізики, хімії та біології. Новаторськими проблемами... І зараз нам потрібний...

Вона дещо збентежено замовкла, і я ледве зміг подолати в собі хвилю ядучої гіркоти, що вихлюпнулася на ледь зажеврілу надію.

– Зрозуміло, вам потрібен піддослідний... Вивчити вплив на людський організм якої-небудь речовини. Чи випромінювання, чи ще чогось...

– Ні-ні, пане Ігоре, ви помиляєтеся! – Олена аж підскочила. – Жодних випробувань на вашому організмі, жодних експериментів медико-біологічного характеру! Запевняю вас! Ми займаємося зовсім іншим!

– І чим же?

Приваблива дослідниця відступила назад, трохи помовчала, остигаючи після невеличкого спалаху емоцій, і відповіла вже спокійно:

– Наша проблематика, якщо не вживати суто наукової термінології, – телепортація.

Телепортація!!! Це слово вдарило мене як обухом по голові! Миттєве переміщення фізичних тіл з однієї точки простору в іншу!

Олена вела далі:

– Мушу попередити, що ми не можемо відкрити вам механізм цього процесу, тому...

Однак я вже майже не слухав її. Телепортація! Та з цієї страшної камери я готовий перенестися куди завгодно! Хай там будь-що! Хоча, все-таки, що потім? Термін за ґратами, життя в безлюдному місці чи, може?.. Тільки б не довічне ув’язнення!

– Вибачте, – не дуже чемно перебив я свою співрозмовницю, несподівано затремтівши всім тілом, – але що мене чекає після... після того?

– Якщо ви погодитеся на наші умови, то отримаєте гарантії свого звільнення відразу ж після завершення експерименту. Можливо, під наглядом поліції. Тільки, напевно, з вимогою проживання поза межами країни...

Господи, боже мій... Невже все це правда? Я опустився на ліжко і, притулившись спиною до бильця, втупив застиглий погляд у стіну. Здавалось, я перенісся у казку, де головний герой часто потрапляє у безвихідь, але щоразу в останню мить знаходить порятунок.

– ...Звичайно, у всьому цьому є чималий ризик, – Олена трохи підвищила тон, щоби повернути мене до дійсності. – За розрахунками наших фахівців, ймовірність вдалого завершення експерименту становить лише сімдесят відсотків. Тому квапити вас ми не будемо, подумайте кілька днів...

Гаряча хвиля вдарила мені в обличчя. Про що вона говорить, які ще кілька днів?! А якщо більше ніхто не прийде?!! Я зірвався на ноги і випалив:

– Що тут думати, я згоден! Давайте, що там треба підписати?

...Перед моїм внутрішнім зором кадр за кадром промайнули спогади, яскраві, ніби все це відбувалося тільки вчора. Кремезний бородань із незворушним обличчям нарешті закінчив розмову по відеофону і поволі обернувся до мене. Зустрівшись із ним поглядом, я зрозумів: ось воно, починається.

У животі з’явився неприємний холодок, у роті зненацька пересохло, і я, націдивши із сифона газованої води, кількома ковтками спорожнив склянку. Потім підвівся, знову подивився на бороданя, і той ствердно кивнув головою. Двоє подібних до штангістів хлопців у білих халатах відклали газети і теж запитально поглянули на нього. А він жестом показав на двері.

У цій клятій установі зі мною, та що там зі мною, навіть у моїй присутності майже не розмовляли. Що ж, я розумів: хто захоче говорити при вбивці, який позбавив життя сімох ні в чому не винних людей. І я сам, беззаперечно прийнявши це правило поведінки, ні до кого не звертався першим. Тільки одне викликало в мені досаду: нізвідки не можна було довідатися, що саме зі мною збираються робити, до чого конкретно я мусив би готуватися.

Десь колись я читав, що нібито при телепортації об’єкт перетворюється на енергію й у такому вигляді передається до приймача, де відбувається зворотний процес. Звичайно, ніхто не став би мені докладно пояснювати, як усе це робиться, але навіть найменші дрібниці чи зовсім несуттєві деталі могли б значно полегшити мені очікування експерименту. Єдина, у кого я наважився б запитати про щось таке, була Олена, проте наша перша зустріч виявилась останньою.

Ми вийшли з кімнати і рушили по коридору, я – посередині, ліворуч і праворуч – мовчазні хлопці-штангісти. Тут також доводиться ходити під конвоєм, хоча й зовсім не таким, як у тюрмі: давався взнаки зовсім інший рівень, певно, була задіяна служба безпеки. Ну що ж, тепер це вже недовго, ще трохи – і я стану вільною, майже зовсім вільною людиною! Нехай доведеться кудись виїхати, постійно перебувати під наглядом поліції, декларувати кожну поїздку за межі місця проживання – але ж скільки всього буде можна! Прогулятися вулицею самому, без конвою, піти на футбол, посидіти біля телевізора, випити кави з коньяком! Скільки найрізноманітніших речей буде можна! Але чому ж тоді ноги потроху наливаються свинцем, а серце з кожним кроком калатає дедалі швидше? Невже через оті жалюгідні тридцять відсотків невдачі?

Мене завели до кабіни ліфта, і я відчув, як він рушив униз. Ось нарешті зупинка, двері розійшлися, перед очима – новий коридор, але вже не безлюдний, а заповнений збудженими науковцями. Моя поява – це сигнал для них, і через хвилю ми знову лише втрьох. Поворот праворуч, кілька кроків за важкі приземкуваті двері... – і серце враз опинилося десь у животі. Просто переді мною, посеред великої кімнати, стояв похмурий металевий паралелепіпед, до якого зусібіч тягнулися різноманітні труби та кабелі. Ось вона, телепортаційна камера!

У приміщенні, крім нас, – іще кілька осіб в ідеально випрасуваних білосніжних халатах. Диви, для них це, виявляється, неабияке свято. Один із учених нерішуче підступив до мене і, намагаючись уникнути мого погляду, виголосив якусь фразу із запитальною інтонацією. До свідомості доходили тільки окремі слова, проте я знав, що мушу востаннє підтвердити свою згоду. Отже, так чи ні?

– Так, – відказав я без роздумів, однак, дивна річ, не почув жодного звуку. Науковець спочатку розгубився, але потім усе зрозумів і жестом запросив мене до столу. Я взяв ручку і, не читаючи, підписав два документи: про свою згоду стати об’єктом експерименту та про нерозголошення його таємниці. Учений задоволено кивнув головою, зважився нарешті звести погляд і, промовивши: “Ну, хай вам щастить”, – повернувся до своїх співробітників. Двоє молодиків рушили до мене, й один із них ще на ходу сказав:

– Роздягайтеся!

Серед присутніх була жінка, однак, зізнаюся, зовсім не це перешкоджало мені без проблем зняти одяг. Просто саме зараз таким відчутним стало те, над чим я раніше намагався не замислюватися, те, що здавалося не таким уже й суттєвим, коли тебе рятують від неминучого вироку. Страх! Холодний, пронизливий, паралізуючий! Страх не лише перед смертю, а й перед тим невідомим, що може настати після не зовсім вдалого завершення експерименту. Хай це навіть і не справжня страта, та все ж набагато більше, аніж тільки тридцять відсотків імовірності смерті!

Однак, виявляється, навіть зовсім негнучкими пальцями можна розщібати ґудзики та скидати білизну, і вже незабаром я стояв перед камерою таким, яким і прийшов у цей світ. Один з асистентів відчинив дверцята, і я приречено поплентався до входу в той передпокій пекла.

Усередині камера виглядала зовсім буденно: жодного тобі нагромадження химерних приладів, лише кілька індикаційних панелей та невеличких пультів на стінах, а також двометрове ложе на високій суцільній підставці. За мною увійшли асистенти і, як це не дивно, один із моїх конвоїрів, який, заклавши руки за спину, застиг біля дверей. Що ж, наглядати за злочинцем потрібно до останнього. Науковці вклали мене у ложе, зафіксували руки й ноги вузенькими прохолодними смужками, і я став подумки прощатися з життям.

Несподівано по всьому тілу прокотилася тепла хвиля – і раптом звідкілясь з’явилася дивна полегкість. Щось невідоме змусило мене повірити, що це абсолютно безпечний експеримент, і жодних підстав для хвилювань немає. Я навіть посміхнувся й уже цілком іншими очима поглянув довкола себе. Науковці ще поралися біля мого ложа, а охоронець, що нагадував штангіста, нерухомо стояв у тій же позі. На якусь мить мені здалося, що він щось робить у себе за спиною, але конвоїр вже опустив руки та ступив до дверей, а за ним рушили до виходу й обидва асистенти.

Минули ще хвилина чи дві, аж раптом стеля наді мною розійшлася, в отворі хижо зблиснула поверхня невідомого апарата і почулося тихе дзижчання. Видовище було моторошним, проте злякатися по-справжньому я так і не встиг, зненацька провалившись у якусь темну безодню...

Повний текст у книжці “Я, Володар...”