За відчиненим навстіж вікном повільно згасав довгий липневий день. Всюдисуща комашня з цікавістю зазирала до кімнати, але, відчувши прохолоду кондиційованого повітря, яке ще не встигло повністю вивітритись, із невдоволеним дзижчанням забиралася геть. Збитий з пантелику першим легеньким подувом, великий барвистий метелик трохи змінив попередній курс і, несподівано опинившись у приміщенні, вже зовсім розгубився і сів просто на одну із трьох металевих зірочок, що вишикувались рядком на клаптику цупкої тканини з позолотою.

“Ач, який сміливий!”, – усміхнувся Генерал і обережно схопив непроханого візитера за крильця. Той злякано забився, затріпотів у передчутті неминучої загибелі, однак несподівано отримав свободу й радісно чкурнув надвір. “Бачиш, навіть цьому метелику доля подарувала цікаву пригоду, котра скрасить решту його короткого життя”. Господар кабінету зітхнув і перевів погляд на призахідне небо, яке поволі затягувала темно-сіра пелена хмар.

Еге ж, колись майбутнє бачилось у зовсім інших тонах, але гріх було б звинувачувати у чомусь власну долю – вона й так дала майже все, про що мріялось: і доволі високу посаду, і стійке матеріальне благополуччя, і двійко чудових діток – сина та донечку. Чим же дорікнеш їй тепер, коли з’ясувалося, що щастя зовсім не в тому, щоб керувати великим науково-дослідним полігоном або проводити відпустку на Канарських островах, навіть якщо мало хто із знайомих може дозволити собі подібне. В чому ж тоді воно, це щастя?

Посвіжілий вітерець дихнув в обличчя вогкістю. “Схоже, насувається гроза, – відзначив Генерал. – Давно вже час освіжити землю...” Він спробував відігнати набридлі думки, спрямувати їх в інше русло, однак вони вперто поверталися до старого. Так у чому ж полягає щастя? Може, в тому, щоб хоч інколи вириватися з сірих лещат буденності?

От, скажімо, Філ. Для нього посада завідувача відомої лабораторії лише інструмент, за допомогою якого він намагається пробитися крізь товстий наріст вже відкритих законів та явищ до ніжних, ще не розвіданих пластів наукової Істини. І слід віддати належне, йому таки вдалося здійснити свою заповітну мрію, і сьогоднішню ніч він, напевно, не спатиме, очікуючи завтрашні випробування... Його життя постійно на межі буденного та незвичайного, але чи почувається він щасливим? А може, для цього потрібно зробити трішечки більше – щось таке, що залишило б свій слід в Історії?

Ще один порив вітру задмухав у кімнату трохи куряви, і Генерал зачинив вікно. Потім повернувся до столу і вже простягнув руку до невеличкої панелі, щоб знов увімкнути кондиціонер, коли зненацька тишу розірвав короткий телефонний сигнал. Рука завмерла напівдорозі й за мить потягнулася до червоного апарату прямого зв’язку з черговим по полігону.

– Слухаю, – спокійно сказав Генерал у трубку. На його пам’яті цей канал зв’язку спрацьовував двічі, і обидва рази причини виявлялись просто-таки дріб’язковими.

– Пане генерале... – голос чергового уривався від хвилювання, – транспортний вертоліт з “виробом” на борту зазнав катастрофи...

– Як?! – Генерал ледь не випустив слухавки з рук. – Де?! Чому?!

– Місце падіння – квадрат п’ятнадцять нуль дев’ять, це неподалік від Середнього кільця охорони, за п’ять кілометрів од КПП номер сто сім, – відчувалося, що в кріслі чергового сидить новачок. – Причина катастрофи – вибух на борту... на висоті чотириста п’ятдесят метрів...

– Який вибух?! “Виробу”?!

– Здається, ні... принаймні...

– Як тільки Вам перестане здаватися, негайно подайте точну інформацію! – роздратовано обірвав чергового Генерал. – А поки що організуйте якнайшвидшу евакуацію нарядів Середнього та Внутрішнього кілець і... словом, усіх, хто там усередині.

– Оголошувати загальну тривогу? – голос у трубці був вкрай розгубленим.

– Ні! – відрубав Генерал різкіше, аніж це було необхідно, і відразу ж скривився у докір самому собі. – Використовуйте тільки чергові підрозділи та власні можливості нарядів, – додав уже м’якше. – І взагалі... намагайтеся створювати якнайменше галасу.

Він поклав слухавку на важелі, запускаючи в дію громіздку, але безвідмовно-нестримну військову машину, підняв сусідню і швидко пробіг пальцями по сенсорних кнопках.

– Алло, це ти, Максе? – озвався втомлений голос.

– Ти мене вже по диханню впізнаєш, – похмуро пожартував Генерал. – Ось що, Філе: бери генерального і щодуху мчи до мене. За чверть години я мушу бути на ЦПУ.

– А що сталося? – в слухавці виразно чулось, як прискорилось дихання Вченого.

– Мої хлопці розбили ваш “виріб” на Середньому кільці.

– Боже мій, а як генератор?! Він... спрацював?!!

– Поки що ні... здається, – Генерал хмикнув, уживши це невластиве для справжнього військового слово. – Отже, чекаю.

Він рішуче закінчив розмову і ввімкнув комп’ютер. На екрані дисплея промайнула заставка, червоний прямокутник селекції забігав по командах головного меню і нарешті спинився на слові “евакуація”. Якби зараз хтось запитав Генерала, навіщо він методично, сторінка за сторінкою, проглядає план часткової евакуації, маршрути, списки об’єктів, то він навряд чи зміг би дати осмислену відповідь. Можливо, це було просто звичайною реакцією людини в його становищі.

І раптом... рука на клавіатурі завмерла. “Назад, назад!” Якась невеличка деталь у цьому потоці інформації не дозволяла бездумно пройти далі. Генерал повернув на екран попередню сторінку, потім ще одну і все зрозумів: у списку об’єктів Середнього кільця бракувало рядка “Контрольно-пропускний пункт N 115”.

“У-ух... в-вашу... нехлюї бісові!” – в раптовому нападі люті щосили гепнув кулаком по столу. Хтось із обслуги комп’ютерної мережі полінувався ввести до бази даних поки що не функціонуючий об’єкт, котрий не мав іще всіх атрибутів КПП. Але зараз там майже напевно знаходяться люди, про яких евакуатори можуть просто нічого не знати! “Ех, нехлюйство, кругом саме нехлюйство!” – скрипнув зубами Генерал і потягнувся до червоного телефону.

Однак рука зупинилася напівдорозі. “Облиш, не втручайся в чужі справи”, – нечутно, але виразно промовив якийсь голос. “Як то чужі?! – відразу ж спробував обуритись Генерал. – Адже це мій полігон!” Та обурення чомусь виходило несправжнім, фальшивим, немовби внутрішнє “я” вже встигло змовитися з отим цинічним голосом, котрий невимушено продовжував: “Евакуацією займається черговий, він повинен знати про все”. Збентежена частина свідомості “начальник полігону” продовжувала опиратись, намагаючись переконати супротивника. Виринула та згасла думка про недосвідченість чергового, і звичне бурчання щодо нехлюйства, і спроба наголосити на моральному боці справи: “Там же люди!”, але “цинік”, не вступаючи в дискусію, відбився коротким: “Нехай усе йде саме по собі”.

Генерал енергійно стріпнув головою, неначе сподівався витрусити з неї самозваного претендента на керівну роль, і з подивом втупився у свою нерухому правицю, прагнучи зрозуміти, яка ж то сила перешкоджає їй взяти трубку. Десь у глибинах підсвідомості блукали туманні пояснення, якісь невиразні натяки на приховані мотиви, але, дивна річ, щонайменша спроба їх осмислення негайно блокувалась панічними запереченнями: “Що за маячня!”, “Це ж просто безглуздя!”. Щоб остаточно покінчити з цим, достатньо було одного-єдиного руху, і Генерал вже майже зважився на нього, коли несподівано в коридорі почувся шум.

Оббиті дерматином двері розчинилися різко, немов від удару, і до кімнати увірвався розпашілий Філ. Його супутник увійшов слідом. Обидва візитери мовчали, але якщо на кам’яному обличчі Конструктора було годі щось прочитати, то розпашіле лице Вченого виражало таке чітке запитання, що, здавалося, придивись пильніше – і на червоних щоках та лобі почнуть проступати літери.

Генерал коротко переказав донесення чергового, і в кімнаті знову повисла важка тиша. “Міг би запропонувати гостям присісти”, – промайнула буркітлива думка, але вона чомусь видалась настільки недоречною в теперішній ситуації, що Генерал визнав за краще підвестися самому.

– Мені потрібна від вас максимально достовірна інформація про надійність “виробу”, – сказав він і повернувся до Конструктора. Той лише на якусь мить відвів очі вбік, але й цього було цілком достатньо. “Ех, рецидиви минулого, щоб вам... – подумки лайнувся Генерал. – Уже стільки часу минуло, а все ніяк не позбудемося...” Зустрівшись із нерозуміючим поглядом приятеля, він неохоче пояснив:

– Треба визначитись із евакуацією екіпажу вертольота і супроводжуючих, хоча... – і тільки виразно похитав головою.

– Як це визначитись, Максе?! – відразу ж обурено загукав Вчений. – Невже ти можеш їх там залишити? Негайно надсилай рятувальну команду!

– Як у тебе все просто! – жорстоко відрубав Генерал. – А мені крім голих емоцій ще необхідно враховувати, що шанси потерпілих практично нульові, а летіти за ними до вашого жахливого генератора повинні молоді здорові хлопці...

– “Виріб” має шість блокувальних систем, – якось силувано, немовби видушуючи із себе слова, озвався Конструктор, – але задіяні тільки три: дві механічні та електромагнітна...

Вчений перевів на нього сповнений страху погляд, а Генерал сердито засопів та зиркнув у вікно, де голубий клаптик неба швидко танув під натиском суцільної завіси темно-сірих хмар.

– Гаразд, – зітхнув він, – поміркуємо по дорозі. Нас, напевно, вже чекають на ЦПУ.

Учений разом з Конструктором уже наполовину повернулися до дверей, а Генерал майже обійшов свого стола, коли несподівано знову заквилив телефон. Всі заціпеніли у тривожному передчутті нового лиха. Нарешті Генерал коротко хмикнув, кинув на апарат докірливий погляд і повільно підняв червону трубку.

– Слухаю...

– Пане генерале, – слова чергового, здавалося, загусали просто в роті, – півхвилини тому “виріб” спрацював...

– Зро-зу-мі-ло, – протягнув Генерал після короткої паузи, – зрозуміло. Зараз я підійду сам...

– Вибачте, пане генерале, – недослухавши, обірвав його черговий, – але це ще не все. На КПП номер сто п’ятнадцять залишилося двоє людей...

Напевно, нормальною людською реакцією на таке повідомлення було б відразу схопитись за голову, вигукнути щось розпачливе, зажадати негайних пояснень чи хоча б круто, від душі лайнутися, однак Генерал тільки хрипко запитав:

– Це... далеко?

– Два з половиною кілометри...

Удари грому все частіше шматували грозову прелюдію вітру за вікном і вже не привертали до себе особливої уваги, але цей звук чомусь змусив Лейтенанта підвести голову від електронних нутрощів пульта зв’язку і прислухатися.

– Ти чув, сержанте? – звернувся він за підтримкою до свого підлеглого, молодого русявого хлопця.

– Якщо ви про щось незвичайне, то ні, – знизав той плечима, кинувши на начальника здивований погляд.

Лейтенант хмикнув і спробував повернутися до роботи, проте наче якась зовнішня сила знову підвела його з-за столу і потягнула до вікна.

– Твою бабцю! – раптом аж присвиснув він і метнувся до дверей, на ходу кинувши отетерілому Сержанту: – Вертоліт падає!

Хлопець перелякано зойкнув і за мить рушив слідом, але не встиг ще Лейтенант з розбігу навалитись на двері, як приміщення легенько труснуло, і знадвору донісся дивний приглушений гуркіт.

– Розбився! – вискочивши назовні, коротко видихнув Лейтенант і завмер на місці, не зводячи очей з темного клубка диму та куряви, що здіймався вгору за два-три кілометри від них. Сержант мовчки стояв поруч і лише важко дихав.

– Треба бігти туди! – вирішив Лейтенант і вже ступив крок уперед, кидаючи погляд у бік Сержанта, однак той навіть не зрушив з місця.

– Пане лейтенанте, ми не маємо права залишати КПП! – в голосі хлопчини звучало благання.

– Ти що, хлопче, очманів?! – Лейтенант зупинився і, різко повернувшись, вражено втупився у підлеглого.

– Але ж Статут забороняє... – почав виправдовуватись Сержант, однак під пронизливим поглядом начальника розгубився і пригнічено змовк.

– До задниці мені твій Статут, коли поруч гинуть люди!! – гаркнув Лейтенант. – Гаразд! Якщо так, я біжу сам, а ти сиди тут і вчи Статут! Напам’ять! Як повернусь, попитаю!!

– Пане лейтенанте! – здавалося, Сержант зараз заплаче, та Лейтенант лише махнув рукою і кинувся бігцем до місця катастрофи.

Промчавши з півкілометра, він почав жалкувати, що останнім часом нехтував фізичною підготовкою. В ногах з’явилася слабкість, у правому боці стало легенько поколювати, а тут іще цей клятий вітер в лице, що часом стає схожим на пружну невидиму стінку! Злість на бідолаху-сержанта, що переповнювала душу якусь хвилину тому, зникла без сліду, і коли той через кількасот метрів з’явився поруч і на ходу простягнув ремінь з кобурою, Лейтенант озвався навіть дещо винувато:

– Спасибі, сержанте!.. Зброю не можна залишати в жодному випадку... А загалом ти також маєш рацію... Статут потрібно шанувати... але в житті бувають... особливі обставини...

Вітер жбурнув у обличчя перші, ще дрібні краплини дощу, і водночас у повітрі з’явився легкий запах горілого. Це мимоволі змусило обох прискорити біг, хоча Сержанту все давалось явно понад силу. “Він боїться, – подумки зауважив Лейтенант, – він шалено нажаханий тим, що незабаром побачить”.

А картина, яка вимальовувалась у них перед очима, і справді була не вельми приємною. Понівечений, сплющений з носа та боків корпус темнів рваними дірками вікон та ілюмінаторів і брудними плямами закіптюженої обшивки, неподалік хвостова частина з обламаними лопатями гвинта здіймалась над степом, наче корма чудернацького судна, затонулого на мілині, а довкола – якісь шматки металу, пластмаси, гуми, уламки скла та масні плями. І ще подекуди – тьмяні язики полум’я, які, здавалося, лижуть голе залізо, сердито сичачи під першими рясними цівками дощу.

До мети залишалося зо дві сотні метрів, коли до специфічного букета запахів, що доносився вітром з місця катастрофи, додався новий відтінок. Сержант зненацька розпачливо застогнав та, закривши обличчя руками, різко спинив ходу, і Лейтенант помчав далі сам.

Йому знадобилося зовсім небагато часу, щоб усе зрозуміти. Тим хлопцям, що були у вертольоті, не могло допомогти вже ніщо. Лейтенант постояв трохи біля спотвореного фюзеляжу, бездумно дивлячись на пошматовані двері, важко зітхнув і став озиратись у пошуках Сержанта. А той непорушно завмер віддалік і невідривно дивився на якийсь невеличкий темний предмет, у котрому тільки зблизька можна було розпізнати відірвану по лікоть людську руку. Сам її вигляд і нудотний запах паленого м’яса майже фізично відштовхували геть, але щось іще сильніше не дозволяло хлопцеві навіть поворухнутись.

– Ходімо, сержанте, – обійняв його за плечі Лейтенант, – наша поміч тут уже нікому не знадобиться.

Хлопець повільно відвів погляд від руки і втупився у начальника широко розплющеними очима, в яких застигла складна суміш недовіри, подиву, розпачу, жаху і ще бозна-чого. Зараз він дуже скидався на несправедливо скривджену дитину, і Лейтенант навіть відчув щось схоже на розкаяння...

Несподіваний спалах блискавки був настільки сліпучим, а удар грому прямісінько над головою настільки оглушливим, що Лейтенант так і не збагнув, чи то справді над степом пронісся короткий дивовижний звук, який неможливо навіть описати словами, чи це просто відізвався у вухах потужний грозовий розряд. Чисто механічно він повернувся до Сержанта за допомогою, але тут же зрозумів приреченість свого наміру.

– Ходімо звідси, сержанте, – повторив він, – треба повідомити про катастрофу на сто сьомий.

Хлопець, все ще перебуваючи в трансі, відповів йому каламутним поглядом, і Лейтенант, жорстко скомандувавши: “Сержанте, за мною... бігом руш!”, пустився підтюпцем у напрямку сусіднього КПП.

Дорогою він намагався нічого не думати, і це вдавалось йому без особливих зусиль, але позбутись гнітючого душевного стану було вже понад людські сили. І коли неподалік від мети чомусь виникло підсвідоме відчуття тривоги, Лейтенант не звертав на нього уваги доти, аж поки в голову блискавкою не вдарило: “Всюдихід!”.

Невеличка вертлява автомашина зникла зі свого постійного місця біля КПП номер сто сім. В принципі у цьому не було чогось надто незвичайного, але якась потужна хвиля підхопила Лейтенанта і понесла вперед з максимально можливою швидкістю. І коли він одним стрибком подолав п’ять сходинок, штовхнув незачинені двері й опинився у приміщенні, в животі щось раптом обірвалося: на КПП не було нікого!

Сержант з’явився за кілька секунд і, недовірливо роззирнувшись довкола, протягнув:

– А-а... де ж наряд?

Замість відповіді Лейтенант кинувся до пульту і став гарячково тиснути на кнопку виклику чергового по Кільцю. Пройшло десять секунд, півхвилини, хвилина, друга, але індикатор зв’язку так жодного разу й не блимнув, і невеличка зелена лампочка продовжувала самотньо горіти на панелі.

– Пане лейтенанте, що все це означає? – Сержант, здається, вже прийшов до тями.

– Лише одне, – Лейтенант повільно повернувся до нього, – що на всьому Середньому кільці зосталися тільки ми з тобою.

– Але чому?!!

Лейтенант мовчки здвигнув плечима.

– Не знаю. Треба зачекати до завтра.

– Як?! Ви хочете залишитися тут?!!

– А в тебе є інші пропозиції? – Лейтенанта трохи спантеличила така реакція хлопця. – Маєш бажання ночувати в полі під дощем?

– Пане лейтенанте, ми повинні негайно залишити Кільце, як і всі решта! Невже Ви думаєте, що вони зробили це без достатньо поважних причин?!

– Але ми можемо спуститися в підвал, там цілком безпечно. Та й, зрештою, куди, в якому напрямку нам іти?

– До Зовнішнього кільця, куди ж іще?! Я підозрюю, що щось не склалося з черговим випробуванням, і вони евакуювали все наше Кільце! Пане лейтенанте, нам не можна гаяти час!!!

В очах Сержанта з’явився дивний блиск, однак Лейтенанта переконало інше: слова хлопця не позбавлені сенсу.

– Гаразд, – сказав він, – ходімо!

Вони вийшли, якусь мить повагались, чи варто розблоковувати та відчиняти ворота, але врешті просто перелізли через них і зачвалали по дорозі. Сержант час від часу робив спроби прискорити крок, однак Лейтенантова незворушність охолоджувала його пориви значно ефективніше, аніж водяні потоки, що лилися згори. А самого Лейтенанта з такою ж періодичністю охоплювало роздратування від думки, що він піддався панічним закликам підлеглого і замість того, щоб сидіти в сухому підвалі КПП, мусить плентатись під дощем невідомо куди. Довкола повільно густішали сутінки, потім стемніло зовсім, а вони продовжували йти вперед, швидше інтуїтивно відчуваючи, аніж бачачи один одного, і поступово з головою занурювались у власний невеличкий світ, котрий мав усе менше й менше спільного з реальністю.

Однак раптом Лейтенант спромігся таки відчути якісь зміни. Повернувшись до дійсності, він не одразу впізнав у тих нових звуках шум дерев, та зрештою збагнув, що довкола них ліс, і окликнув свого супутника:

– Гей, сержанте, ти де?

– Я тут, пане лейтенанте, – обізвався той десь зовсім поряд. – Може, перепочинемо трохи?

– Давай, – погодився Лейтенант, – присядемо хвилин на десять.

Вони зійшли з дороги, навпомацки дістались до першого-ліпшого широченного дерева і, опустившись під ним, тут же поринули у важкий безпробудний сон.

Прокинувся Лейтенант від відчуття певного дискомфорту і, глибоко вдихнувши прохолодне ранкове повітря, зрозумів його причину: ремінь був чомусь затягнутий трішки тугіше, аніж звичайно. “Здається, я за цю ніч добряче погладшав”, – подумки усміхнувся він сам до себе. Позбувшись незручності, перевів погляд на Сержанта, і той, наче шкірою відчувши, що на нього дивляться, розплющив очі.

– Доброго ранку, пане лейтенанте! – привітався він і відразу ж потягнувся рукою до паска.

– Доброго ранку, сержанте! – відказав Лейтенант, з подивом слідкуючи за маніпуляціями хлопця. – Ти що, теж потовстішав? Я бачу, вечірні прогулянки під дощем однаково благодатно впливають на нас обох.

Згадавши вчорашню негоду, Лейтенант підняв голову, побачив крізь віття залиті сонячним промінням верхівки дерев та чисте голубе небо і, задоволено хмикнувши, звівся на ноги. І вмить занепокоєння з новою силою охопило його: він відчув, як сорочка щільно облягла спину і як затріщали нитки у швах. Це вже серйозніше, аніж тугіше затягнутий ремінь.

– Ой! – несподівано вигукнув Сержант. Він уже підвівся й собі і теж невдоволено поводив плечима, однак цей зойк стосувався явно чогось іншого. Лейтенант прослідкував за поглядом хлопця і вперше звернув увагу на те, що їх оточувало.

– Бр-р-р! – стріпнув головою він, оглянувши гілку, що схилилась перед самісіньким носом. – Що за чортівня?!

Важко було вказати на якісь конкретні відхилення від норми, однак сумнівів у тому, що в цій дубовій гілочці щось не так, не залишалося жодних. Лейтенант перейшов до сусіднього дерева, потім ще до одного, схилився над кущем і нарешті випростався зі спантеличеним виглядом: усюди він знаходив ті ж самі невловимі, але водночас незаперечні зміни.

– Що б то могло бути, пане лейтенанте? – кинувся до нього переляканий Сержант.

– Може саме те, про що ти вчора попереджав, – похмуро відказав Лейтенант, – тільки сталось воно не на Кільці, а тут, куди ми так передбачливо приплентались... А можливо, там теж. – Він хвильку помовчав і раптом вибухнув люттю: – Проклятий дощ! Це, напевно, все через нього!

– Що ж тепер буде з нами? – пробелькотів Сержант, полотніючи просто-таки на очах.

– Не панікуй передчасно, хлопче, – прагнучи підбадьорити товариша, Лейтенант робив над собою неабияке зусилля, оскільки й сам був близьким до відчаю. – Найрозумнішим у нашому становищі, я гадаю, буде повернутись на сто сьомий і спробувати зв’язатись із ким-небудь. Не виключено також, що нас там уже чекають. Ось така моя пропозиція. Ти з нею згідний?

Блідий Сержант беззвучно кивнув головою, і вони, вибравшись на дорогу, швидко рушили назад до Кільця, час від часу відверто переходячи на легкий біг. Як виявилось, учора ввечері вони подолали добрячий шматок шляху, і тепер Лейтенант подумки люто кляв себе за злочинну піддатливість.

Сподівання, що їх уже чекають, розвіялися ще на далеких підступах до КПП. Зоставалась одна примарна надія – на встановлення зв’язку з сусідами або черговим по Кільцю, однак і їй не судилося здійснитися. Невдача настільки гнітюче подіяла на Лейтенанта, що йому вже почало здаватися, ніби й саме приміщення КПП за час їх відсутності невловимо змінилось, але він одразу ж переконав себе у цілковитій абсурдності такої думки і разом із Сержантом поспішив вийти.

Надворі хлопець несподівано кинувся кудись за стіну.

– Пане лейтенанте! – загукав він звідти. – Пане лейтенанте, ходіть-но сюди!

Лейтенант ступив кілька кроків убік і побачив Сержанта, що нахилився над невеличким кущиком смородини.

– Дивіться, пане лейтенанте, він майже зовсім нормальний! – щасливо проголосив хлопець, з ніжністю проводячи рукою по обмитому зливою листю.

– Справді, цілком нормальний кущ, – Лейтенанта охопило те ж саме незрозуміле в їхньому становищі радісне почуття. – Очевидно, якраз у цьому районі проходить межа зони забруднення.

На якусь мить в його голові промайнула думка дорікнути Сержанту за вчорашнє, та Лейтенант одразу ж відкинув її. Натомість, бачачи, як хлопець зірвав дивом уцілілу в такому місці ягідку і квапливо несе її до рота, вже приготувався застерегти товариша, але раптово сам відчув таке нездоланне, тваринне відчуття голоду, що аж здивувався, як це міг раніше його не помічати.

– Послухай, сержанте, ти не хотів би трохи перекусити? – обережно поцікавився він.

Той важко зітхнув і підняв на Лейтенанта страдницький погляд.

– Питаєте...

– Тоді ходімо що-небудь пошукаємо.

Вони повернулись до приміщення, зайшли в кімнату відпочинку і тут же радісно зойкнули. Безперечно, наказ про евакуацію застав наряд за вечерею! По всьому столі в цілковитому безладді лежали ложки, кварти, шматки хліба, фляги та бляшані баночки сухого пайка. Правда, переважна більшість із них виявились розкритими і навіть розпочатими, але вдавати зараз надто культурних людей було вже понад силу, і обидва без зайвих церемоній взялися за сніданок. В одній із фляг Лейтенант відшукав залишки домашнього вина та, іронічно хмикнувши, по-братськи поділився знахідкою з товаришем.

– Дивний якийсь присмак у цієї каші, – озвався Сержант через деякий час. – Ще ніколи не відчував такого.

– Однак це не зашкодило тобі ум’яти цілих три звичайних порції, – засміявся Лейтенант, котрий сам упорав аж ніяк не менше і теж звернув увагу на той незвичний смак.

Покінчивши зі сніданком, вони кілька хвилин посиділи мовчки, обважніло поспиравшись ліктями на стіл, і раптом, посміхнувшись один одному, ще трохи розпустили ремені.

– Ну що, сержанте, – промовив нарешті Лейтенант, – треба рухатись далі. Думаю, найкраще йти від нашого КПП ґрунтовою дорогою, яка веде до Зовнішнього кільця. Ти як на таке дивишся?

– Цілком погоджуюсь, – закивав головою Сержант.

Вони позбирали залишки продуктів у зроблений із якоїсь шматини клунок, домовились по черзі нести його і попрямували до виходу. Дорогою до свого КПП обидва старанно відводили погляд від того місця, де вчора сталася катастрофа, але водночас підсвідомо тягнулись до вузенької смужки чагарників, які росли неподалік. І лише переконавшись, що кущі тут уже цілком звичайні, повеселішали і відразу прискорили крок. Діставшись сто п’ятнадцятого, звично перелізли через ворота, що, правда, коштувало Лейтенанту тріснутої на спині сорочки, а Сержанту – розідраних у найделікатнішому місці штанів, і рушили далі ледь помітною ґрунтовою дорогою.

Як не намагався Лейтенант якнайменше думати про все, що трапилося з ними, все ж таки ніяк не міг пересилити себе. Легкий, майже безтурботний настрій кудись щез, наче й не бувало, і думки тепер постійно кружляли навколо катастрофи та загадкової евакуації Середнього кільця. Можна ще здогадуватися, чому їх не забрали з незавершеного і тому, швидше за все, забутого об’єкта, але чому не розшукують зараз, коли їхню відсутність, без сумніву, виявили, а сама небезпека локалізувалась, було абсолютно незрозуміло. Сержанту, судячи з його вигляду, теж дошкуляли подібні думки, а крім них іще й немилосердно палюче сонце, і він раз у раз облизував пересохлі губи. Десь удалині з’явилась і почала рости рівненька смужка лісопосадки, і Лейтенант вже став уявляти собі майбутній відпочинок та півфляги води, коли праворуч несподівано виявився неширокий рівчак.

– Чорт забери, тут же за картою – струмок! – згадав Лейтенант, плеснувши себе рукою по стегну.

Разом із Сержантом він кинувся до потічка, занурив спраглі вуста у воду і пив, пив доти, аж поки не почув виразне:

– О Господи!

Сержантів голос промовив це таким тоном, що Лейтенант рвучко підняв голову і... враз завмер. На протилежному боці потічка, де під берегом витикалися з води ріденькі зелені кущики, його погляд виявив деталь, від якої по спині забігали холодні мурашки: те, що свідомість звично сприйняла за осоку, було чимось трохи іншим. І не просто іншим – чужим.

– Сержанте, – промовив він охриплим голосом і закашлявся. – Сержанте, – продовжив по хвилі, – це якась помилка. Он росте лісосмуга, там все повинно бути гаразд.

Однак сам Лейтенант не вірив у власні слова ще від початку, і кожен крок, який наближав дерева, все міцніше утверджував його в думці, що ніякої помилки немає. І коли це стало очевидним і незаперечним фактом, він раптово втратив останні сили і беззвучно повалився у траву, а Сержант, впавши поруч, забився в істеричних риданнях.

“Яка ти могутня і загадкова, Мати-природо, – повільно пройшла крізь свідомість перша оформлена словами думка. – Яка ти милосердна і водночас жорстока до своїх дітей”. Відчуваючи в собі цілковиту спустошеність, Лейтенант сів, озирнувся довкола і поплескав по спині нерухомо застиглого Сержанта.

– Нерви, хлопче, нерви... Ми з тобою були напруженими, як два зведені курки... Але ж це все ще нічого не означає, адже нам невідомі ні розміри, ні форма району забруднення. Не розумію, чому ми раптом вирішили, що тут повинно бути чисто...

Сержант продовжував лежати, зовні ніяк не реагуючи на слова Лейтенанта, і той, усміхнувшись, несподівано запитав:

– Послухай, сержанте, а як тебе звати?

Хлопець заворушився, повільно сів і лише тоді неохоче відказав:

– Віктором.

– Віктором... Якщо мені не зраджує пам’ять, у древніх римлян це слово означало “переможець”. Чи не так?

Сержант понуро кивнув головою.

– Ось бачиш, а ти вже зовсім розкис. Вище носа, Вікторе, ми повинні перемогти...

– Пане лейтенанте, – перервав виховну роботу Сержант, – давайте повернемось назад...

Лейтенант розуміюче зітхнув, і вони рушили у зворотний шлях. Йти чомусь поступово ставало все важче та важче, однак лише тоді, коли на обрії з’явилась крихітна плямка КПП, Лейтенант нарешті зрозумів причину.

– Хотів би я знати, якою це гидотою нас облило? – процідив він крізь зуби. – Не знаю, як ти, Вікторе, але я буду роздягатися.

Спроба зняти сорочку закінчилась гучним розриванням тканини, і Лейтенант, круто лайнувшись, ледве придушив у собі бажання пошматувати решту самому. Штани, щоправда, особливого опору не виявили, і він залишився в самих трусах, які просто незручно було скидати, та мокасинах, котрі поки що не дошкуляли. Сержант якось механічно повторив дії старшого товариша, але не зронив при цьому жодного звуку.

Незабаром вони дістались до КПП і, черговий раз перебравшись через ворота, зупинились як вкопані.

– Боже мій, сержанте, тут хтось був! – Лейтенанту аж забило дух, коли він побачив на землі сліди недавнього візиту. – Клянусь, це прилітали за нами!

Сержант, вигукнувши щось малозрозуміле, кинувся до КПП, однак, ясна річ, там не було вже нікого.

– Пане лейтенанте, а може, нас зараз шукають на сто сьомому?!

Навряд чи ще коли-небудь в житті вони так бігли, відчуваючи всім своїм єством, як багато поставлено на карту. І коли на КПП номер сто сім їх зустріла пустка, теж позначена слідами нещодавнього перебування рятувальної команди, двоє невдах не стримались і заплакали: Лейтенант беззвучно, в душі, а Сержант – явно, хоч і тихенько.

– Ну що, Вікторе, рушаймо? – Лейтенант підвівся з бетонної сходинки і кинув скептичний погляд на зроблену із сорочки набедрену пов’язку, яка надавала йому доволі екзотичного вигляду. Треба тікати, якнайшвидше тікати звідси, з цього пекельного, проклятого Богом місця, де кояться речі, недоступні для розуміння нормальною людиною.

І річ тепер зовсім не в дивній поведінці одягу чи ременів. Бо то вже не жарти, коли лезо позиченого на сто сьомому ножа, яким чомусь ніяк не вдається відкрити бляшанки, після невдалої спроби впивається в палець і не залишає на ньому жодного сліду, наче дерев’яне. Або коли в кобурі замість пістолета виявляється якийсь чудернацький предмет, котрий невідомо як брати в руку, не говорячи вже про те, як із нього стріляти. І спробуй після цього так просто, як учора, відмахнутися від нав’язливої думки, що сама будівля КПП, та й не тільки вона, трохи деформувалась.

– Досить нам комбінувати. Підемо без всяких хитрощів у протилежний бік, до Внутрішнього кільця, там-то вже мусить бути чисто. Якщо й на цей раз я помилюся, можеш мене нагодувати тією гидотою.

І знову – дорога. Над головою – розпечене сонце, під ногами шурхотить дрібненький гравій, а навкруги, куди не кинь оком, – безкрайній степ, укритий вигорілою травою. Ось ліворуч якийсь кущик, найзвичайнісінький, без жодних аномалій, але серце продовжує байдуже стукати в усталеному ритмі. Крок лівою, крок правою, непомітне для ока зміщення Сонця, і знову: лівою, правою... У голові замість глибоких роздумів порожньо, в душі – цілковита відсутність будь-яких бажань, – все потонуло у в’язкій сонливій байдужості, котра межує з приреченістю. І навіть лісочок, що виникає попереду, невеличкий, але доволі пристойний для цієї місцевості, не викликає спочатку аніякісіньких почуттів, і лише згодом десь у глибинах свідомості зароджується тривога, яка поступово переходить у холодний паралізуючий страх. Він стискає нутрощі своєю безжалісною рукою, обвиває ноги невидимими путами, приковує погляд до землі і всіма силами відтягує, віддаляє вирішальну мить. І коли вона все ж нарешті настає, світ в очах раптово темніє, а з горла рветься відчайдушний крик:

– Ні!!! Не може бути!!! Цього не може бути!!!

Притулившись спиною до дерева, Сержант мовчки дивився кудись вдалечінь, чекаючи, поки Лейтенант прийде до тями. А той, трохи заспокоївшись, надер з гілки жменю потворного листя і повільно його зжував.

– Ось тобі, тварюко, – промовив він сам до себе і повернувся до Сержанта. – Пробач, Вікторе, мені потрібно було розрядитися... Все нормально, просто забруднення осіло кількома плямами, на які ми весь час натикаємось. Це ж очевидно, чи не так?

Сержант відповів не зразу.

– Пане лейтенанте, – несподівано запитав він, – Ви... читаєте фантастику?

Лейтенант поглянув на хлопця і невизначено здвигнув плечима.

– Мені на пам’ять приходить одна фантастична річ, яку я читав ще у школі. Там головний герой, переступивши через поріг потаємних дверей, потрапляє в зовсім інший світ. Розумієте? Зовсім інший...

– Ну чому ж інший? – не погодився Лейтенант. – Адже все знаходиться на своїх місцях: і наш КПП, і сто сьомий, і Середнє кільце, і струмок, який нанесений на карту...

– Так, пане лейтенанте, в цьому світі, здається, є все, що було і в нашому. Але хіба ж Ви не відчуваєте, що сам він – чужий?

– “Чужий”! – хмикнув Лейтенант. – Ну нехай тут чужий, біля струмка – чужий, але ж біля сто сьомого – свій! І чагарники, і той кущик смородини, та й... – він раптом затнувся, пригадавши свої божевільні підозри щодо самого КПП, і спантеличено змовк.

Сержант не відповів на це нічого, і вони знову занурились у власні похмурі думки.

– Не знаю, Вікторе, – нарешті озвався Лейтенант, – можливо, щось у цьому і є, однак загалом... надто багато фантастики. Я ось що думаю: коли тут є все, то десь повинні бути й люди, – він ще раз на мить затнувся, але тут же продовжив, – люди, і наше завдання – їх знайти.

Сержант мовчки підвівся, і вони рушили далі по дорозі.

Якщо не придивлятись уважно до дерев, то ліс навколо виглядав цілком звичайно. Так само тягнулись до сонця молоді деревця і припадали до землі мертві, так само шуміло листя під легенькими подувами вітру, так само розносилось довкола щебетання нечисленних пташок. “Цікаво, як вони виглядають у цьому лісі?” – промайнуло раптом в голові у Лейтенанта, і він тут же усвідомив, що боїться, шалено боїться про це дізнаватися.

Десь попереду з’явився просвіт.

– Внутрішнє кільце, – вголос висловив Лейтенант те, що стало очевидним для них обох. – Що ж, можливо, тут нам пощастить більше.

Він ще не встиг доказати фрази до кінця, коли до них докотився далекий людський вигук. Лейтенант, відчувши, як кров миттєво відливає від обличчя, зиркнув на такого ж блідніючого Сержанта, і раптом, мов по команді, вони щодуху кинулися вперед. Проте чим ближче було до узлісся, тим все повільнішим і повільнішим ставав їхній біг, а коли до мети залишилось не більше сотні метрів, вони зупинилися зовсім.

– Десь тут має бути КПП, – важко дихаючи, промовив Лейтенант. – Треба подивитися, що на ньому діється.

Вони повільно рушили далі, чудово усвідомлюючи причини такої настороженості, але воліючи не признаватися навіть самим собі, а наприкінці звернули зі шляху і, ховаючись за деревами, наблизились до узлісся. Вирвавшись у поле, дорога відразу повертала ліворуч і за сотню метрів від них впиралась у металеві ворота КПП Внутрішнього кільця. Лейтенант із Сержантом напружено вдивлялись туди, однак розгледіти щось детальніше перешкоджала щільна шеренга кущів, які росли під самісіньким лісом.

– Пане лейтенанте, треба підібратися до тих кущів, – пошепки сказав Сержант, – там у нас буде чудовий спостережний пункт.

– Добре, Вікторе, – погодився Лейтенант, – тільки давай обережно.

Сержант вийшов на узлісся, сторожко роззирнувся і, пригинаючись, попрямував до кущів. Лейтенант на хвилю затримався, поправляючи набедрену пов’язку, і рушив слідом, але не встиг ще ступити й кроку, коли зненацька у повітрі рознісся дикий нелюдський вереск.

Ліворуч, метрів за двадцять від них, стояла якась дивовижна незграбна істота, справжнісінька пародія на людину. Не перестаючи верещати, вона полізла кінцівкою кудись собі за спину і раптом витягнула звідти предмет, котрий видався Лейтенанту чимось дуже знайомим.

– Ві-і-і... – одчайдушно закричав він, та цієї ж миті почувся дзвінкий ляскіт, наче хто схопив замашного металевого метра і став лупити ним по гладенькому полірованому столу. Сержант із якоюсь здивованою міною на обличчі кілька разів сильно здригнувся, немов від ударів, відступив крок назад, але тут же, витягнувши руку, рушив на нападника. Той заверещав іще голосніше, затряс кінцівкою, і враз Сержант різко зупинився, схопився за обличчя і став повільно осідати на землю.

– А-а-а... – несамовито заволав Лейтенант і, скинувши з себе заціпеніння, метнувся до виродка. Той не намагався ні тікати, ні захищатися, тільки продовжував кричати, і коли Лейтенант дістався до нього і з усієї сили ударив ребром долоні під вухо, голова істоти навдивовижу легко відділилась від тулуба і полетіла на землю, немов бутафорська, а з обірваної шиї вдарив струмінь яскраво-червоної крові.

Видовище було просто жахливе, однак зараз воно аніскільки не займало Лейтенанта. Навіть не глянувши в бік своєї жертви, він кинувся до Сержанта і, віднявши йому руки від обличчя, побачив на місці правого ока огидне криваве місиво.

– Потерпи, любий хлопчику, потерпи трішки, мій дорогий, – забурмотів він тремтячим голосом, беручи на руки холонуче тіло. – Зараз я все влаштую, потерпи трішки...

Він поніс Сержанта вздовж кущів і, обігнувши їх, рушив до КПП. Звідтіля почулися перелякані зойки, дзенькіт розбитого скла, і ще до того, як Лейтенант почув звуки автоматних черг, його добряче стусонуло в груди і обпекло, наче вогнем.

– За що, за що? – прошепотів він сам до себе, опускаючи тіло Сержанта на землю. А тоді не тямлячись від люті і закривши голову руками, одчайдушно кинувся вперед.

Несподівано постріли стихли, потім щось коротко гупнуло, і враз Лейтенант відчув, що кудись зникають, розчиняються у всеохоплюючому мороці і земля, і небо, і тіло, і душа, а єдине, що можна ще зробити, – це зібрати докупи залишки останніх сил і несамо-вито, страш-но за...кри...ча-а...

– Продовжуйте, сержанте, продовжуйте, – підбадьорливо кивнув Генерал невисокому опецькуватому хлопцеві. Той кілька разів глибоко вдихнув та видихнув повітря і повів далі:

– Як тільки пан капітан вийшов з лісу, він тут же зупинився і раптом ди... страшно закричав. Там на узліссі ростуть кущі, і тому спочатку я нічого не зрозумів. Потім пан капітан витягнув пістолета, і тут... воно заревіло таким голосом, що у мене віднялися ноги.

– А як... воно кричало? – поцікавився Генерал, скориставшись невеличкою паузою.

Сержант тим часом дістав з кишені хустинку і витер спітніле обличчя.

– Тоді я сприйняв це просто як ревіння, але тепер... мені здається, що воно кричало “Ві-ту” чи навіть “Ві-тю”.

– Продовжуйте...

– Пан капітан почав стріляти, і тут... з-за кущів вискочило чу... чудовисько... Воно вдарило пана капітана по голові, і вона... вона... злетіла з плечей... а воно... побігло назад... Тут до мене повернулися сили, і я заскочив до КПП. Хлопці вже стояли біля вікна з автоматами в руках і були дуже налякані... Коли воно з’явилося знову з іншим чудовиськом на руках, дехто з хлопців закричав від страху і почав стріляти, але... здавалося, кулі просто відскакують від нього. І тоді мені наче хто шепнув на вухо, щоб я зарядив гранатомет... Коли я підвівся, чудовисько вже неслося на нас, закривши голову руками... Я весь тремтів від жаху, але воно бігло прямо... і я... поцілив у нього... І тільки після цього ми стали викликати чергового...

– А Ви не могли б трохи детальніше описати це... чудовисько? – втрутився в розмову Вчений.

Сержант перевів на нього страдницький погляд і судомно ковтнув слину.

– Воно було... воно було майже зовсім голе і... і жахливе... Ви розумієте... воно вдарило капітана... пана капітана по голові... і голова відлетіла, як капустина!.. Ви... Ви розумієте?..

У нього починалась істерика, і Генерал змушений був завершити розмову:

– Спасибі, сержанте, більше запитань немає. Ви вільні. Даруйте, але уникнути цього ми ніяк не могли.

Сержант підвівся з крісла і, схлипнувши, нетвердою ходою попрямував до дверей. Уже взявшись за клямку, він раптом на мить завмер, повільно обернувся і сказав:

– Пане генерале, я тільки що згадав ще одну деталь... На ногах в обох чудовиськ були... військові мокасини.

– Добре, спасибі. Можете йти, – закивав головою Генерал.

Коли двері за сержантом зачинилися, в кімнаті повисла гнітюча тиша.

– Бідолашні хлопці, – пробурмотів Генерал, але, впіймавши на собі якийсь дивний погляд Вченого, закашлявся і продовжив зовсім про інше: – Вони, напевно, збожеволіли, помітивши у собі ці страхітливі зміни...

– Не знаю, може, й так, а може, й ні, – понуро відказав Вчений і, зауваживши Генералову реакцію, неохоче пояснив: – Розумієш, опромінені піддослідні тварини чомусь зовсім не цураються одне одного, але починають сахатися від людей і не приймають звичної їжі. Просто вмирають з голоду, та й усе... Намучились ми з ними, аж поки хтось не здогадався дати опроміненим кроликам такої ж опроміненої трави... – при згадці про це Вчений усміхнувся, але раптом вдарив себе кулаками по лобі і розпачливо застогнав: – Але чому, чому все так жорстоко, чому все так жахливо?!!

Він закрив обличчя долонями, і його плечі конвульсивно затіпалися. Генерал важко зітхнув, перевів на товариша співчутливий погляд і заспокійливо промовив:

– Не мордуйся так, Філе, адже ти в цьому не винуватий.

– А хто, хто, по-твоєму, винуватий?! – аж підскочив той. – Хто відкрив це жахливе випромінювання, будь воно тричі прокляте?! Хто розробив принципову схему того пекельного генератора?! Хто так наполягав на якнайшвидшому впровадженні своєї божевільної ідеї, хто?!

– Якби твій друг увімкнув усі шість захисних систем, то нічого б не трапилося, – стояв на своєму Генерал. – Ніхто не буде звинувачувати в тому, що сталося, тебе.

– Максе, мені достатньо того, що я сам себе звинувачую! – у голосі Вченого виразно вчувалася мука. – Але ж я ніколи, повір, ніколи не думав про таке застосування мого відкриття! Мені все уявлялося зовсім інакшим! Бурхливий розвиток біології, генетики, медицини, революція в сільському господарстві – ось про що я мріяв! Так, я працював у військовому відомстві, але ця обставина видавалась мені тимчасовою, минущою, нікчемною!!!

– Зачекай, Філе, не розпалюй себе, – Генерал рішуче підвівся і, ступивши кілька кроків, прочинив маленькі, майже непомітні для стороннього ока двері. – Ходи-но сюди!

Він завів Ученого до невеличкої кімнатки і майже силоміць посадив на диван, а сам поліз до шухляди крихітного столика у пошуках чогось заспокійливого. Однак, як на зло, там не було нічого, окрім тоненького стосика паперів та його власного іменного пістолета.

– Посидь тут хвильку, я зараз щось знайду, – попросив Генерал і вже ступив крок до дверей, коли Вчений раптом схопив його за руку.

– Зачекай... Скажи відверто, як перед Господом Богом: ти мені віриш?

– Вірю, – просто відказав Генерал, дивлячись приятелю у вічі.

– Спасибі, Максиме...

Він ніколи не називав Генерала повним ім’ям, і той чомусь аж здригнувся, але не сказав нічого, а повернувся до кабінету і зайнявся пошуками ліків. І коли нарешті аптечку було знайдено, в кімнатці зненацька сухо гримнув постріл. Невеличкий флакончик випав з Генералових рук, в голові блискавкою пронеслося: “Не може бути, не може цього бути!”, він прожогом кинувся до дверей і тут же завмер на порозі. Фелікс лежав на дивані з відкинутою назад головою, а під вікном тьмяно виблискував металевим боком винуватець трагедії. Генерал ступив кілька кроків вперед, підняв пістолета і став уважно його розглядати. За спиною почувся якийсь грюкіт, хтось міцно схопив його за руки і, вирвавши зброю, брутально відштовхнув убік. Генерал спохмурнів, але миттю все зрозумів. “Ех, хлопці, хлопці, – подумки дорікнув він, – невже я міг таке вчинити із собою?”

“Ну що, ти вже почуваєшся щасливим?” – несподівано озвався знайомий насмішкуватий голос. “Від чого?!” – здивувався “начальник полігона”. “Від того, що залишив свій слід в історії, – поблажливо пояснив “цинік”. – Жаль тільки, що ніхто про це не дізнається”. “Ну ти й падлюка! – обурився “начальник полігона”. – По-твоєму, я все робив навмисно?! Може, ще скажеш, що то я вбив Філа?!” “Ну, стверджувати не буду, – усміхнувся “цинік”, – але, ти знаєш, поміркувати над цим таки варто...”

Начальник
науково-дослідницького
полігона “Каппа”,
генерал-полковник
Максим Петрусенко