Пілот екстра-класу Волмир не був фанатиком своєї справи. Він не зривався серед ночі з постелі, щоб підбігти до вікна і з невисловлюваним собачим сумом дивитися на зорі, не благав начальство скоротити міжрейсовий відпочинок до одного дня і не давав слинявих інтерв’ю про якийсь зачуханий астероїд, де буцімто залишив своє серце. Він просто любив свою роботу, і космічна туга з’являлась в його очах тільки в останній день перед рейсом. Але зараз, коли тиждень відпочинку тільки розпочинався, думати про польоти хотілося менше за все.

Волмир лежав на дивані з космопоролону і перебував у чудовому стані напівдрімоти, коли не можна сказати, що ти спиш і повністю відключився від реальності, і в той же час до неї можна безболісно підключити свою уяву. Улюбленим його заняттям у такий час було творення образу тої єдиної і неповторної жінки, з якою він почував би себе добре не лише під час любовних забав, але й у решту часу. Волмир міг годинами розмовляти з нею, пестити чудове, без жодної вади тіло, доводячи її та себе до критичної межі. Тоді ж у нього з’являлась чудернацька заздрість до Всевишнього, який, за свідченнями древніх очевидців, може в будь-який момент створити собі кого захоче, нехтуючи всіма фізичними законами, з нічого або, в крайньому разі, пластмаси чи навіть простої глини, в той час коли пілот екстра-класу змушений лише користуватися невдалими результатами його експериментів.

Щоправда, з деяких пір Волмир став помічати, що еротичні утіхи, як уявлювані ним, так і реальні, приносять усе менше й менше насолоди. Все частіше поряд із жіночим образом мимоволі починав з’являтись образ маленького симпатичного бешкетника, у якому вгадувались такі знайомі власні риси. Не раз він прокидався з почуттям якоїсь непоправної втрати, а в вухах ще звучав дитячий голосок: “Татку, чому дерево росте вгору?”. Проте, як слушно зауважувала логіка, якби вдалося знайти омріяну жінку, проблему бешкетника можна було б розв’язати у найкоротший термін.

Волмир лише почав пестити новостворену кохану, коли в його уявному світі з’явилося щось чуже і недоречне. Безжально розвіюючи залишки чудового тіла, у свідомість увірвалась соковита трель відеофонного зв’язку.

Швидко придушивши у собі суміш глухого роздратування з наївно-безпричинним сподіванням: “А раптом це ВОНА?”, Волмир одним ривком поставив своє треноване тіло на ноги і, ступивши кілька кроків до відеофонного терміналу, тицьнув у потрібний сенсор. Зображення, однак, не з’явилося – не всім же мати передову інопланетну техніку.

– Я слухаю…

– Ало, старий, це ти? – весело запитав незнайомий юначий голос.

– Я. А хто питає?

– Як це хто – звичайно, я! Ну ти вже зовсім запух – не впізнаєш! Видно, та вчорашня краля добряче тебе пошарпала, навіть голос твій змінився! Чи ти дивуєшся, де я взяв номер твого “дебільника”?

– Послухай, хлопче, ти що, вже встиг нанюхатись засобу для тарганів? – доволі чемно пробурчав у відповідь Волмир. Давати чужий чи навіть зовсім випадковий номер серед просунутої лідарської молоді чомусь вважалося дуже дотепним. – Лизни ще вакси для взуття, кажуть, помічне…

Не можна сказати, що витівка невідомого йолопа дуже роздратувала Волмира, однак про повернення до попереднього стану вже не могло бути й мови. Залишалося тільки зайняти себе чим-небудь нетривіальним, не опускаючись до читання детективів чи перегляду телефільмів. З цим узагалі траплялися кумедні ситуації! Знайомий радіотехнік із сусіднього космозагону подарував йому власноруч зроблену іграшку – “рекламовбивцю”, яка під час рекламних пауз автоматично перемикала стереовізор на іншу програму. Робила вона це так майстерно, що Волмир часом ніяк не міг второпати, чому герой, котрий тільки що вирвався з кігтів жахітливої слинявої потвори, опиняється голий у ліжку і починає безтурботно товкти якусь грудасту кралю?

Найкращі ліки від нудьги, як відомо, – активний відпочинок. То чому б, наприклад, не взяти мотоцикла і не погнати куди-небудь на граничній швидкості та самому задньому колесі, лякаючи бабусь і викликаючи захоплення в зустрічних дівчат? Це ж чудова ідея! Принаймні не гірша, аніж цілісінький день пролежати на дивані й пускати соплі, а часом і таке, про що самому потім соромно згадувати. “Молодець, хлопчак!” – тепер уже із задоволенням подумав Волмир і повернувся до дверей. У цей момент відеофон заквилив знову.

– Ало, Стане! – весело заторохтів той самий голос. – Уявляєш, хвилину тому я вирішив подзвонити до тебе і нарвався на якогось старого педераста. Він було щось до мене рипнувся, але я так йому вчесав, що тепер до самої смерті боятиметься телефонного дзвінка. Я його…

– Послухай, ти, мавпоїде невмілий, – процідив Волмир, – якщо я іще раз почую твій ослячий голос, то не пошкодую решти п’яти днів свого законного відпочинку на те, щоб розшукати тебе і повирівнювати тобі щупальці! Ти в мене набиратимеш номери лівою ногою, перекинутою через праве плече!

У відповідь донеслися злякані гудки. Вже вдруге за сьогоднішній день Волмир пожалкував, що він не надприродна істота. Як би було приємно з’явитися зараз у квартирі дегенерата, зав’язати йому ноги космічним вузлом, засунути голову в унітаз і кілька разів спустити воду! Це його, пілота екстра-класу, улюбленця жінок, обізвати педерастом?! Праведний гнів клекотів у грудях, як лава в жерлі вулкана, однак, незважаючи на це, відеофон задзвонив утретє.

Одним стрибком опинившись біля терміналу, Волмир люто хляпнув долонею по сенсорній панелі і без жодних вступних слів вигукнув:

– Пішов би ти в зад, недоноску!

В динаміку почулися якісь незрозумілі звуки, на екрані з’явився начальник космозагону Олер і, втупивши у господаря квартири очманілий погляд, обережно промовив:

– Волмире? Я, звичайно, знав, що ти зовсім не боїшся керівництва космопорту, але це вже просто героїзм…

Упродовж цієї короткої фрази Волмир ніяк не міг підтягнути нижню щелепу до верхньої і тому слухав начальника з відкритим ротом.

– Даруйте, шеф, – спромігся він нарешті вичавити із себе, – я дико перепрошую… Тут один тип сьогодні цілий ранок мене тероризує по телефону, я нарешті не витерпів… Не сприйміть всього сказаного на свою адресу, ви ж знаєте, як я люблю і шаную вас…

“Не приведи, Господи, щоб він розповів кому-небудь про мій ідіотський вчинок, – паралельно зі словами повзла безрадісна думка, – цілий рік проходу не дадуть: герой, мовляв, не побоявся послати шефа… Ще, чого доброго, у профбюро виберуть, ходи потім, доводь, що нічого поганого не мав на увазі”.

– Облиш, хлопче, з ким не буває, – всупереч побоюванням пілота, не підтримав виграшної для себе теми Олер. – Я до тебе у справі. Чесно кажучи, не знаю навіть, з чого почати… По суті, твій міжрейсовий відпочинок лише розпочався, але ситуація склалась так, що потрібно…

– Зрозуміло, – зітхнув Волмир, – хочете зробити з мене передовика космічних перевезень… Давайте конкретніше: чому, що, куди, коли?

– Слухай, давай краще ти до мене в управління, чого це ми будемо з тобою розводити теревені, наче дві домогосподарки. Це не телефонна розмова…

Волмир швидко вдягнувся і вийшов надвір. Піднявши свій блакитний аеромобіль у повітря, він круто вийшов на швидкісну лінію і помчав до космопорту, за звичкою витискуючи з машини все, що в неї могли закласти.

У широких переходах управління йому зустрілися кілька знайомих пілотів та штурманів. Усі вони робили здивовані міни і розводили руками, вголос або просто всім своїм зовнішнім виглядом запитуючи:

– Ти що, хлопче, збожеволів? Недавно ж лише повернувся з Астероїдного поясу!

У кабінеті Олера нікого з відвідувачів не було. Господар зустрів Волмира на порозі, міцно потиснув руку і мовчки показав на крісло. Сам ще трохи походив по кімнаті і врешті винуватим голосом промовив:

– Даруй, Волмире, мені справді незручно тебе турбувати, але потрібно поза графіком злітати на Тратарбан. Я б ніколи…

– Та киньте, Олере, ви ж самі любите говорити, що ми не в інституті благородних дівиць. Невже у мене такий прибитий вигляд, що потрібно стільки перепрошуватись? Який вантаж?

– Розумієш, вантаж специфічний. Точніше, у ньому самому немає нічого такого, це спеціалізовані шахтові мінікомбайни, призначені для роботи в умовах Тратарбана. Ти ж знаєш про труднощі, з якими зіштовхуються фахівці при розробці техніки для чудових родовищ цього планетарного чудовиська, причому як наші, лідарські, так і реміксійські. Це одна із тих не дуже численних галузей…

– Двох…

– …де ми не відстаємо від наших конкурентів, – Олер вдав, що не розчув репліки пілота. – Про пелісців, щоб ти марно не напружувався, я навіть не згадую… А тут наші фахівці з Гірничо-космічного інституту знайшли кілька оригінальних рішень найскладніших проблем. Точніше, не всі вони, а один хлопець, який до того десять років проектував безшумні відбійні молотки у приватній лабораторії одного напівмафіозі… Це все я тобі розповідаю з чужих слів, так що вибач за не надто високий науковий рівень.

– Цікаво, звичайно, – трохи розчаровано відказав Волмир, – але що ж у тих комбайнах специфічного?

– Я ж тобі кажу, кілька оригінальних ідей, завдяки яким ми можемо отримати дійсно ефективні шахтні агрегати. Залишилось перевірити їх на практиці, для чого й створена усього в кількох екземплярах нова техніка, яку ти повинен доставити на Тратарбан. І ось уяви, що реміксійському фахівцю вдасться детально оглянути наш мінікомбайн. Зрозуміти суть справи для нього не становитиме особливих труднощів, і в разі успішного завершення випробувань, про що довідатись буде неважко і в чому мало хто сумнівається, реміксійці візьмуться за справу і, поки наші хлопці гасатимуть по кабінетах, збираючи необхідні документи та підписи, вони запатентують наші ідеї, налагодять серійне виробництво, і не виключено, що ми змушені будемо закупляти у них свою ж таки розробку. Не кажу вже про втрату пріоритету та інші моральні збитки… Так що, Волмире, цей вантаж – серйозна комерційна таємниця Лідара. Ми, правда, не повідомляли Ремікс про всі ці справи, але, я думаю, їх розвідка працює не гірше за нашу.

– А наша, ви гадаєте, працює добре?

– Ну треба ж у щось вірити, чоловіче! – розвів руками Олер. – Але я сподіваюся, що це всього лише теоретична можливість, і просто попереджую тебе і закликаю до пильності. Крім того, не варто скидати з рахунку й спецслужб Пеліси.

– Ну гаразд, з цим усе зрозуміло. Незрозуміло тільки, чому такий аврал? Невже вантаж виник так раптово, що не можна було включити його в графік?

Олер зітхнув.

– Розумієш, Волмире, вся справа в тому, що цей рейс – плановий, тільки летіти на Тратарбан повинен був екіпаж Леода. Але напередодні такого відповідального польоту цей… не знаю, як його обізвати, щоб на душі полегшало… потрапляє у звичну для себе історію…

– Що, знову навів комусь тіні під очима?

– Аякже, до того ж, уяви собі, поліз у бійку до двадцятирічних шмаркачів, мало йому ще дорослих партнерів! Зараз його тягають у поліції, реагуючи на заяву потерпілих, і невідомо, коли і чим це закінчиться. А нова техніка, як ти сам розумієш, чекати не може. Крім того, тут ще й парад планет, можна зекономити цистерну пального, заправившись на Реміксі. У нас же, сам розумієш, кінець року, ліміти майже вичерпались, а на кожну перевитрачену тонну пального потрібні дві тонни папірців з підписами та печатками…

– Ні-ні, шеф, – перебив начальника Волмир, – можна трохи більше про Леода?

– Та… два дні тому він повертався з футбольного матчу, який його улюблений “Мобіль” ганебно програв, від чого, сам розумієш, настрій у справжнього вболівальника не найкращий… Так ось, похнюплений Леод бреде, не помічаючи дороги і підбираючи зоологічні епітети до кожного гравця, як тут до нього доноситься: “Елко, ти дочекаєшся, що ми обоє станемо такими ж старими імпотентами, як оцей нещасний дядько!”. Наш герой піднімає голову і бачить збоку двох хлопців та дівчину, які весело обговорюють свої стосунки, і більш нікого. Тоді він підходить до цих трьох і лагідно питає: “Хто тут ляпнув про нещасного?”. Один із юнаків нахабно відповідає: “Ну, я”. “Хлопче, – стримано каже Леод, – якщо ти зараз же не вибачишся переді мною з поклоном та присіданнями, я почищу тобі зуби, причому без щітки та пасти”. І тут другий, який пізніше виявився університетським чемпіоном з боксу, промовляє сакраментальну фразу: “Дядечку, якщо ви такий гоноровий, то ми залюбки полікуємо ваш геморой, причому без також жодних хірургічних інструментів”…

– Ну молодці, хлопці! – зареготав Волмир. – Уявляю собі реакцію Леода!

– Першого наш забіяка нейтралізував відразу одним ударом у підборіддя. Другий, правда, трохи опирався і встиг поставити Леоду два ліхтарі і вкотре змінити форму його багатостраждального носа, поки той не скрутив чемпіона і не скинув його у контейнер для сміття. Дівча ж увесь цей час випробовувало міцність Леодової шевелюри, за що під кінець дістало два добрячих ляпаси по сідницях, через які й досі не може сидіти і спить лише на животі. Вона й написала злощасну заяву, хлопці ж, треба віддати їм належне, до останнього намагались уникнути гласності.

– Ви можете не повірити, але я їх розумію, – засміявся Волмир.

– Май на увазі, все це я розповідаю зі слів самого Леода, так що деякі деталі можуть виявитись трохи прикрашеними. Але я його запитую: ну навіщо ти це зробив, невже не міг їм пояснити словами, які вони неввічливі та невиховані? І за що, невже за того “нещасного дядька”? “Ні, – відповідає, – за імпотента і геморой”. Ну що ти на це скажеш?

– Думаю, що він не зганьбив честі нашого космозагону!

– Завжди ти захищаєш цього хулігана, – розсміявся Олер. – Невже й ти на його місці поліз би у бійку? Ну гаразд, я бачу, з тобою ми вже домовились, залишилось лише вламати твого штурмана.

– Тьху ти, чортяка, – ляснув себе рукою по коліну Волмир і відвернувся, – про нього я й забув.

– Що, знову в загулі? – миттю зрозумів Олер і гупнув кулаком по столу. – Ну скільки я ще буду терпіти цього алконавта!

– Ну чого ви так, – миттю став на захист товариша Волмир, – Бор непоганий хлопець, а штурман взагалі чудовий, причому під час рейсу він як огірочок, всі перед- і післяполітні тести проходить без жодних проблем…

– А коли часом потрібно поза графіком, як ось зараз?

– У такому випадку ви можете його лише попросити, а він має повне право відмовитись, що Бор, скажімо так, і робить.

– Ну й космозагін, звихнешся тут з вами, – нервово забурмотів собі під ніс Олер, – той на кожного зустрічного кидається з кулаками, цей безпробудно п’є, третій безтямно ріжеться в карти. Ти чув, кілька днів тому Андер намагався поцупити з власного корабля запасне крісло – програв, виявляється, його в карти!

– Так він же поклявся, що відіграє, – усміхнувся Волмир.

Нещасний начальник у відповідь тільки люто загарчав, але потім трохи заспокоївся.

– Послухай, Волмире, може, полетиш із Леодовим штурманом?

– А хто в нього?

– Та молодий такий, ти, напевно, знаєш, – Мил. Непоганий штурман, взагалі приємний хлопець, активіст організації “Молоді лідери”.

– Ага, знаю, знаю, Милік, – весело закивав Волмир. – Він мене нещодавно агітував передплатити якийсь молодіжний журнал, мовляв, я ще не такий старий, як хочу здаватися… Я згоден. Можете завантажувати мій корабель.

– Пробач, Волмире, – винувато промовив Олер, – Леодів ліхтер вже стоїть завантажений, доведеться полетіти на ньому…

– Ну ви мене тішите, сюрприз на сюрпризі, – зітхнув пілот, – та що вдієш, хай буде так…

– Пального дамо тобі небагато, дозаправишся на Реміксі – і прямо на Тратарбан.

– Коли стартуємо?

– Завтра під вечір. І пам’ятай про все, що я тобі сказав. Будь, як мовиться, напоготові.

– Завжди напоготові, – кисло посміхнувся Волмир. – Не турбуйтеся, все буде гаразд.

– Тоді щасливої дороги! – подав руку Леод, підводячись з крісла. – І ще одне… Якщо на Реміксі підете кудись на прогулянку – придивись за Милом, він ще не бував на інших планетах. Найкраще, коли ви весь час будете разом…

– Інструкція номер 174-НТ п’ятдесятирічної давності? – пирснув пілот. – На жаль, там ішлося мінімум про п’ятьох, а нас усього лише двоє…

Він вийшов із кабінету і попрямував до виходу. На сходах зустрівся зі своїм приятелем Ростом, який похмуро піднімався догори, плескаючи долонею по поручнях.

– Привіт, Волмире, – невесело посміхнувся той, – якого біса ти тут ошиваєшся?

– Та ось лечу замість Леода на Тратарбан. Там, кажуть, новий пляж відкривають.

– Угу, з рідким азотом…

– У тебе такий вигляд, наче ти в ньому тільки що скупався. Чого так засумував?

– Сам дивуюсь. Маю ще кілька додаткових вихідних – наш рейс якогось біса перенесли… Радій, здавалося б, так ні… Іду, побалакаю трохи з Олером. Чому він мені не запропонував Леодового рейсу?

– Та… казав, доки твій Андер не виграє два додаткових комплекти крісел, не бачити вам польотів…

– У-у-у, звір, а не начальник …

Далі десь колись, можливо, буде…