Коротко озвався попереджувальний сигнал, зовнішні двері миттєво та безгучно розійшлись, немов розтанувши, і на обличчях дівчат-секретарок, які неквапливо повернулись до входу, зажевріли посмішки. Їхня подруга, котра переповідала через канал голографічного відеозв’язку останні плітки, цілковито ігноруючи суворі заборони начальства, сплеснула руками і вигукнула:

– Горане!

Статний чорнявий чоловік у темно-синьому комбінезоні з нашивками майора увійшов до приймальні, галантно вклонився і промовив:

– Доброго дня, дівчатка! У мене таке відчуття, що я потрапив до оранжереї!

Ті дружно розсміялись, переводячи погляди на симпатичного молодого лейтенанта, котрий з’явився у приміщенні слідом за Гораном. Юнак чемно привітався, і з його обличчя було видно, що він сам не проти виголосити якийсь комплімент і лише присутність старшого товариша стає на заваді.

– Командор у себе, Світлано? – задля пристойності поцікавився Горан.

– Так, капітане, – відповіла одна із секретарок.

– Що ж, ходімо, Ліно.

Чоловіки зникли за дверима кабінету начальника бази Космічного патруля, і наймолодша з дівчат здивовано запитала подруг:

– Чому ви називаєте Горана капітаном, адже він, здається, майор?

– Так усі на нього кажуть, – знизала плечима Світлана, – правда ж, Каріно?

– Капітан – це не звання, – авторитетно проголосила та, – просто раніше, у Космічній поліції, він був командиром оперативної групи кораблів. Зрозуміло, Астро?

– Ага-а, – непереконливо протягнула володарка модного імені. – А хто цей юнак?

– Як, ти не знаєш? – похитала головою Каріна. – Та це ж Ліно Баруччі, син самого Джанкарло!

– Невже?! – Астрі вдалося приховати від подруг той прикрий факт, що знамените ім’я ні про що їй не говорить.

– Так! – ефектно стишила голос знавець усіх таємниць бази. – Горан Деліч був найближчим другом інспектора Баруччі й урочисто поклявся помираючому Джанкарло...

І Каріна взялася з такою впевненістю переповідати клятву Горана, передсмертні слова друга, а також описувати подробиці трагічної сутички з терористами, ніби сама була очевидцем усіх цих подій кількарічної давності. Повернення космольотчиків перервало розповідь на кульмінаційній точці.

– Ну, що там вирішило начальство? – першою встигла запитати Світлана.

– Дало тринадцятий квадрат, – усміхнувся Горан.

– Нещасливий! – злякано зойкнула Каріна.

– Ну чому ж, – заперечив Ліно, – самісінький центр Вікна. Можливо, хоч тут нарешті вдасться щось вполювати.

Одна лише Астра промовчала, тільки тихесенько зітхнула.

Чоловіки після кількох люб’язностей попрощались та вийшли, і в кімнаті на хвильку повис легенький сум.

– Ну, що скажеш, Астро, – нарешті порушила мовчання Каріна, – він симпатичний, чи не так?

– Хто, Горан? – вийшла із задуми новенька.

Старші подруги розсміялись, однак справжньої радості у їхніх голосах чомусь не чулося.

– Дорогенька моя, – промовила Каріна невластивим для себе тоном, – це питання у нас не обговорюється.

– Невже Ви мали знайомих на базі “Контакт”?!

Між патрульними катерами не було відеозв’язку, але Горан достатньо виразно уявляв собі обличчя Ліно.

– Чому ти дивуєшся, – усміхнувся він, – хто довгенько прослужив у Космічній поліції, той знається з такими ж, як і сам, волоцюгами, котрим не сидиться на рідній планеті. Щоправда, відстані у нас дещо більші, аніж там, зате людей значно менше. І людей незвичайних, Ліно, хоча це й не відразу кидається у вічі.

– Ще б пак! – напарник відгукнувся миттєво, якщо не рахувати тієї секунди з лишком, протягом яких сигнал двічі долав віддаль між катерами. – Особливо на “Контакті”! Хіба ж могла пересічна людина туди потрапити!

Горан засміявся.

– Ех, Ліно, Ліно! Де мої двадцять п’ять років? До речі, саме тоді й відкрили це кляте Вікно. Уявляєш, якийсь фанатик з обсерваторії на Фобосі виловив каменюку, що рухалась у просторі зі швидкістю сімдесят дев’ять кілометрів за секунду, а не сімдесят три, як це ще можна було допустити. Не пошкодував хлопець здоров’я, недоїдав, недосипав, забув про вільний час, а таки розрахував орбіту і переконався, що вона гіперболічна, а отже, тіло й справді прийшло з-за меж Системи. Галас піднявся неймовірний: “посланці зірок”, “перший міжзоряний контакт”, “вікно в Галактику”. Напевно, тому й назвали цю діру Вікном. Тупо, але ефектно. Базу спеціальну створили для досліджень цих бісових “посланців”, десятки різнокаліберних камінчиків оглянули, обмацали, обнюхали, ледь не на зуб скуштували – і нічого особливого, все, як у рідних, домашніх метеоритів. Аж ось на тобі, “зоряний подарунок”...

– Але якби не ця трагедія, все могло б скінчитися значно гірше, – зауважив Ліно. – Та що там, не те слово. Просто страшно уявити собі, що сталося б із Землею, впади на неї Контейнер з вірусом. І те, що всі ці люди мужньо зустріли смерть на базі, ще раз підтверджує...

Після слів про смерть Горан раптом хмикнув, і його молодший товариш збентежено замовк.

– Хіба це не так, капітане? – озвався він. – Капітане?

Горан зітхнув.

– Віриш, Ліно, – сказав він, – часом мені дуже хочеться забути дещо з того, що знаю.

– Це... щось секретне? – голос Ліно мимоволі здригнувся.

– Просто не для преси, – усміхнувся Горан, однак тут же посерйознішав. – Коли стало зрозумілим, що епідемія невідомого захворювання спричинена “зоряним” вірусом, на “Контакті” оголосили суворий карантин, хоча ще від самого початку всі зв’язки із зовнішнім світом були припинені. Проте кілька чоловік самовільно захопили рятувальний катер і залишили базу. Вони сподівались на допомогу всесильної земної медицини, не замислюючись над тим, яку небезпеку несуть людству. І вже через десять хвилин їх перехопив інспектор Космічної поліції Патрік Йонсон...

– Йонсон? – недовірливо перепитав Ліно, не даючи затягнутись паузі, що раптово виникла. – Але ж він...

– Ні, Ліно, – хитнув головою Горан, – все було саме так, як я розповідаю. Патрік дві години переконував їх, благав, погрожував, плакав разом з ними, а потім, взявши катер на буксир, відтранспортував його назад на базу. І залишився там разом з усіма...

– І той епізод засекретили?

– Ні, офіційно ніхто цього не робив, так воно вже якось саме вийшло. Всім загиблим віддали належне, можливо, комусь трохи більше, аніж слід, але хто, зрештою, може про це судити? Не хотів би я опинитися в подібній ситуації...

– А де зараз сама база? – поцікавився Ліно, перевівши подих після розповіді Горана.

– От це вже справді таємниця! – розсміявся той. – Всі знають, що базу забрали з Вікна і запустили на геліоцентричну орбіту, однак її елементи відомі дуже небагатьом.

– Невже необхідна така конспірація?

– Уяви собі, є люди, котрим дуже не подобається, що безпосереднім вивченням вірусу займаються виключно роботи. Космічна поліція вже затримала кількох фанатиків, що розшукували “Контакт” з метою скласти товариство автоматам. Нам, звичайно, важко зрозуміти цих людей, але віднедавна я став ловити себе на думці, що дехто на Землі, мабуть, так само не розуміє нас.

Однак Ліно було не до подібних філософських розмірковувань.

– Я думаю про інше, – озвався він. – Чи не здається вам, капітане, що наше патрулювання Вікна скидається на якусь не зовсім серйозну забавку на фоні тієї справді страшної небезпеки, що нависла над Землею? Га, капітане?

– Не ти перший ставиш подібне запитання, – неохоче відказав Горан. – Але ж наша цивілізація не всесильна, і поки що нічого кра...

Він замовк на півслові. Від панелі управління почувся писк, і в повітрі замиготіла червона стрічка: “Аварія в системі наведення!!!”.

– Гей, Борте, що там сталося?!

Голос корабельного кібера чітко доповів:

– Механічне пошкодження антени наведення. Втрачено зв’язок із процесором. Бойовий модуль переводиться в режим ручного наведення. Рекомендовані дії: вийти назовні та провести ремонтні роботи.

– А пішов ти до біса, – не зовсім чемно відреагував на це Горан. – Ще скажи, що бажано виходити у скафандрі.

– Що там у Вас, капітане? – почувся нарешті стурбований голос Ліно. Звичайно, він усе прекрасно чув сам, але хіба ж обійдешся без цього дурного запитання?

– Щось трапилося з антеною наведення, – відповів Горан. – Доведеться лізти нагору.

Він хекнув, начебто з досади, однак десь у глибині душі був навіть задоволений цією невеличкою пригодою, що вносила хоч якусь різноманітність у монотонний перебіг патрулювання.

– Отже, лейтенанте, – сказав Горан, дістаючи скафандр, – я тимчасово залишаю своє місце і призначаю Вас виконуючим обов’язки командира пари.

Закінчення фрази було приправлене легкою посмішкою, і Ліно так само відповів:

– Слухаю, пане майоре!

– Зв’язок я вимикаю, в разі необхідності скористаєшся аварійним каналом.

За кільканадцять хвилин Горан вже був біля антени. Один із сегментів її з’єднання з корпусом виявився погано закріпленим, і параболічна чаша добряче відхилилась від робочого положення. Кількома енергійними фразами Горан висловив своє ставлення до технічної служби бази та відчепив від пояса металевий пенал з інструментами. Цієї ж миті аварійний канал зв’язку заповнила грізна трель сигналу тривоги.

– Борте, в чому річ?! – відразу ж викликав кібера Горан, автоматичним рухом кладучи пенал на робочий столик.

– Сигнал від системи зовнішнього спостереження. Виявлено об’єкт – метеорне тіло, тип – спорадичний, форма – кулеподібна, усереднений діаметр – двадцять п’ять, швидкість – сто двадцять три, координати перетину з Вікном...

– Контейнер... – прошепотів сам до себе Горан, ледве стримуючи злість на такий підлий збіг обставин.

– ...Ймовірність зустрічі із Землею – нуль цілих п’ятдесят сім тисячних.

– А сто чортяк тобі в печінку!!! – від душі лайнувся Горан, грюкнувши кулаком по обшивці катера, але тут же опинився на віддалі страхувального фала від корабля і зусиллям волі змусив себе заспокоїтись. – Борте, повертай до об’єкта, тільки плавно, бо ще відірвусь.

– Борт-2 просить зв’язку.

– Давай!

– Капітане, капітане! – почувся розгублений голос Ліно. – Здається, це Контейнер! Він іде прямісінько на мене!

– Все чудово, Ліно, готуйся до атаки. У мене тут проблеми з антеною, але я вже йду до тебе на автопілоті, а по дорозі спробую провести ремонт. Хоча, зрештою, ти й сам упораєшся.

Зорі здригнулись та попливли вбік, сигналізуючи разом інерційною силою, яка несподівано виникла, про зміну курсу катера, але Горану раптом здалося, що то світ починає перевертатись у нього перед очима. Металевий пенал з інструментами зник, а те, що він раніше периферійним зором сприйняв за намагнічений робочий столик, виявилось лише плямою на керамічній обшивці корабля!

– Ідіот! – простогнав Горан і занервував. – Ідіот!!! Кретин!!! Дебіл!!!

Однак ні найдобірніша лайка, ні найдошкульніші самообрази не могли повернути втраченого. Відвівши душу та сплюнувши наостанок собі в шолом, Горан рушив назад до кабіни. Дорогою він викликав напарника.

– Ліно, моїй антені гаплик, і я змушений вийти з гри. Настає твій зоряний час, не підведи.

– Слухаю, капітане.

Під тягарем відповідальності, що раптово звалилась на плечі недосвідченого лейтенанта, його голос наче задерев’янів, і Горан став подумки ще дужче картати себе. А коли самокритичний запал вичерпався, спрямував докори на адресу конструкторів патрульних катерів. Дійсно, хіба у разі виходу з ладу бойової антени не можна було передбачити використання основної? До того ж давно визріла необхідність вдосконалити головки самонаведення ракет, щоб збільшити відстань та кут гарантованого захоплення цілі. А скільки ще недоліків видно навіть неозброєним оком! Зрозуміло, все це робилося поспіхом, щоб якнайшвидше розпочати патрулювання Вікна, але за час, що минув, можна було б давно створити справжній спеціалізований корабель!

Повернувшись до кабіни, Горан не став навіть скидати скафандра, зняв тільки шолом і попросив кібера:

– Борте, дай-но мені поле бою крупним планом.

Зорі немов кинулись врозтіч, і на оглядовому стереоекрані виразно замиготіли дві точки – патрульний катер Ліно і безмовний посланець чужих систем, у кам’яних надрах якого міг причаїтися смертельний ворог людської цивілізації.

– Капітане, – почувся за кілька хвилин схвильований голос Ліно, – я атакую...

– Давай, – коротко видихнув Горан, сам переймаючись почуттями товариша.

Від катера відділилась крихітна іскорка і стрімко понеслась до Контейнера, а сам корабель ефектно завершив бойовий маневр різкою зміною курсу. Однак траєкторія польоту ракет була надто вже прямолінійною, та, так і не подавши сигналу захоплення цілі, вони промчались повз атакований об’єкт.

– Що це з ними, капітане? – ледве зміг видушити з себе Ліно.

Горан глибоко вдихнув та видихнув повітря.

– Нічого особливого. Просто ти не розчохлив головки самонаведення. Заходь іще раз, тільки перед запуском не забувай більше запрошувати повний звіт про боєготовність. І дублюй усі свої команди голосом. Для мене.

Знявши нарешті скафандр, Горан зручніше вмостився у кріслі та подумки перенісся до Ліно. Здавалось, цього разу все йшло бездоганно, проте, коли зосталося тільки скомандувати “Залп!”, у нього виникло дивне передчуття лиха.

– Стоп, Ліно! – гукнув Горан. – Борте, панораму!

Та було вже пізно. Команда “Залп” прийшла від напарника швидше, аніж через ті півсекунди, котрі тепер їх розділяли. Судячи з розгубленої мовчанки, Ліно спочатку не зрозумів, чому так стривожився Горан, тим паче що незабаром почувся настійливий писк захоплення цілі, однак, коли він несподівано став уриватись, а потім завмер зовсім, збагнув усе і розпачливо прошепотів:

– Сонце...

Контейнер продовжував свій грізний політ, і Горан відчув у животі неприємний холодок.

– Перша заповідь атакуючого – ніколи не заходь проти Сонця, – повільно вимовив він, намагаючись на видавати своїх почуттів.

– Мені здавалося, що воно достатньо далеко, – неживим голосом пробурмотів Ліно. – Що ж тепер робити, капітане?

– Не панікуй передчасно, у тебе є ще один боєкомплект. Потрібно тільки врахувати всі помилки й закінчити врешті цю обридлу комедію.

– А якщо... знову... щось?..

– Тоді доведеться мені провести атаку з критичної відстані, – не надто життєрадісно відказав Горан, а про себе додав: “І вже зовсім крайній випадок – підійти до каменюки впритул і відкрити реактора”. – Так що ти не хвилюйся, ми нашого Контейнера ніяк не випустимо.

– Але ж це дуже небезпечно! – голос Ліно знову ожив. – Ви... Ви можете загинути!

– Не поспішай мене так рано ховати! – засміявся Горан, хоча на душі в нього було не дуже весело. – Я виплутувався й не з таких халеп. І не забувай, що у тебе залишилась іще одна спроба.

На кілька хвилин запала мовчанка. Нарешті Ліно знову заговорив, і його голос одразу насторожив Горана.

– Капітане... якщо з Вами щось трапиться, то винуватим у всьому буду я. Але Ви настільки... я так люблю Вас, Горане, що не можу допустити цього і тому сам атакуватиму з критичної...

– Лейтенанте Баруччі!!! – закричав Горан, мимоволі зриваючись з крісла і відчуваючи, як кров шугонула до обличчя. – Припиніть дурні балачки!!! Я забороняю Вам атакувати, супроводжуйте об’єкт, поки я сам не підійду! Ви зрозуміли?!

– Пане майоре, – пролунало у відповідь неприродно спокійно, – оскільки формально Ви не перебрали на себе обов’язки командира, то згідно зі Статутом їх поки що виконую я. Кінець зв’язку.

Оторопілий Горан упав назад у крісло, але миттєво зорієнтувався і крізь зуби наказав:

– Борте, видай на оглядовий навігаційну карту з курсом на Борт-2 і передай керування мені.

Він ще не закінчив фрази, а пальці вже відкривали запломбовані гнізда на пульті керування і витягували звідти червоні циліндрики обмежувачів швидкості. Незвично жорстке перевантаження втиснуло тіло Горана до сидіння, однак він добре знав свої можливості. Та все ж втрутитись в останній акт драми, що розгорталась на його очах, вже не мав жодного шансу.

Атакуючий корабель наблизився до Контейнера і наче завис, йдучи слідом на тій самій швидкості. “Захопив, – механічно відзначив Горан і раптом, чого ніколи не робив раніше, звернувся до Бога: – Господи, милосердний Боже, я знаю, що тебе немає, але прошу тебе, молю, благаю: зроби щось! Не допусти його загибелі!!!” Катер випустив ракети і почав відходити вбік, та вберегтись від потужного термоядерного вибуху не міг аж ніяк.

Через півгодини Горан підійшов до понівеченого корабля свого напарника. Ліно був живий, проте його стан особливих надій не вселяв.

Не зосталося більше нічого: ні сліз, ні розпачу, ні гарячкового бажання кудись летіти, щось робити – лише одне прокляте запитання: як, як це могло статись? Коротко пискнув таймер, увімкнувся третій планетарний канал стереобачення, і ведучий почав представляти учасників передачі. Звичайно, Ліно розумів, що нічого нового для себе вже не почує, і все ж пропустити чергове обговорення обставин загибелі Горана не міг.

Представник Космічної поліції повідомив, що його служба все більше схиляється до кримінального пояснення того, що сталось. Технічний бік справи доволі простий, адже фахівець високого рівня здатний завдати захисту корабельного реактора таких ушкоджень, які важко заздалегідь виявити системі контролю, а підкласти потужний вибуховий пристрій взагалі не становить особливих проблем. Врешті-решт, можна припустити, що катер був захоплений злочинцями і Деліч, колишній співробітник Космічної поліції, сам підірвав корабель.

Представник патрульної служби енергійно і досить аргументовано заперечував співрозмовнику, однак висунути власну версію відмовився. Натомість працівник Інституту досліджень зовнішнього Космосу не побоявся оприлюднити свої більш ніж сміливі погляди.

– Загадковість загибелі Горана Деліча дозволяє нам розглядати навіть такі варіанти, які можуть комусь видатися фантастичними, – сказав він. – Наприклад, я не бачу підстав одразу відкидати версію, що ця трагедія – наслідок першого справжнього контакту з представниками інопланетної цивілізації. Не виключено також, що вибух корабля лише інсценізація загибелі пілота, а насправді Деліч був викрадений для ознайомлення з розумною расою Землі.

У розпалі обґрунтування цієї химерної версії пролунав сигнал внутрішнього виклику. Ліно відгукнувся, і чергова санаторного корпусу, вибачливо посміхнувшись, промовила:

– Даруйте, пане Баруччі, Ви просили Вас не турбувати, однак цей відвідувач надто вже настирливий. Він твердить, що повинен терміново передати Вам щось дуже важливе.

– Гаразд, хай заходить, – відказав Ліно, переймаючись несподіваним хвилюванням.

Відвідувач виявився незнайомим чоловіком середнього віку, в якому невиразно проглядався космольотчик. Він міцно потиснув Ліно руку, задля ввічливості поцікавився станом його здоров’я і вийняв із кишені маленьку чорну пластинку.

– Тиждень тому я отримав з космічної бази Патруля цього відеолиста, – промовив незнайомець. – Однак особисто мені там призначена лише невеличка частина. У ній мій давній друг Горан Деліч попросив передати решту Вам.

Ліно дивився на прибульця, немов заворожений.

– Горан... живий? – він спромігся нарешті на запитання.

Візитер здивовано звів брови, потім здвигнув плечима і відказав:

– Мені відомо не більше, аніж усім. Ваша частина листа зашифрована, однак Горан сказав, що Ви повинні знати ключ.

Наче уві сні, Ліно взяв простягнуту йому касету, і незнайомець, швидко попрощавшись, вийшов з кімнати.

Кількох хвилин було досить, щоб отямитись і тремтячими руками виконати нескладні технічні процедури. На стіні щось м’яко блимнуло, потім у кімнаті з’явився невеличкий столик, за яким сидів Горан, і Ліно впився долонями у бильця крісла.

– Здрастуй, дорогий хлопчику, – промовив Горан, підвівши голову. – Коли ти почуєш ці слова, я вже існуватиму лише у цьому листі. Не суди мене надто суворо, однак, власноручно пославши тебе в лапи смерті, я сам позбавив себе права на життя. На щастя, фортуна виявилась на твоєму боці, але чи ж є в тому хоча б найменша моя заслуга?

Горан почав перераховувати свої помилки, що призвели до такого трагічного повороту подій, і наводити приклади вірних рішень, яких він не прийняв, а Ліно, завмерши у кріслі, ніяк не міг позбутися відчуття ірреальності того, що відбувалося.

– Ти сказав тоді, що надто мене любиш, щоб допустити мою загибель. Повір, я люблю тебе не менше, проте сталося так, що я поставив під сумнів щирість своїх почуттів. Звичайно, ти вважатимеш моє рішення абсурдним, але вдавати, що нічого особливого не трапилось, теж безглуздо. Я не дотримав обіцянки, даної твоєму батькові, берегти тебе, наче власного сина, і мушу тепер за це заплатити. Пробач мене за все і... прощай...

Запис вже давно скінчився, а Ліно продовжував сидіти у кріслі нерухомо, немов кам’яна скульптура. І коли нарешті ворухнувся і повільно звівся на ноги, в голові билась лише одна думка: “Це я його вбив... це я...”.

Зробивши кілька кроків по кімнаті, він знову завмер. Потім неквапливо підійшов до шафи і, взявши з нижньої полиці пластиковий пакет, витягнув з нього темно-синій комбінезон. На якусь хвилю його обличчя стало настороженим, однак невдовзі вуста торкнула божевільна посмішка. Бластер виявився на місці.

Сівши назад у крісло, Ліно пересвідчився, що зброя заряджена, зняв її з запобіжника і повернув дулом до себе. Крижаний погляд смерті пронизав його наскрізь, долоні вмить покрились огидним липким потом. Довго тривала ця німа дуель, та зрештою бластер полетів у куток, а Ліно, закривши кулаками очі, глухо застогнав:

– Боягуз... Тюхтій! Слинько сопливий! Ганчірка!

Він підвівся, рушив до ліжка і, шепочучи: “Боже мій, як це все безглуздо... як дико... мамо моя...”, впав обличчям додолу.

До тями його повернув відеофонний виклик, цього разу зовнішній. Спочатку Ліно не хотів озиватись, але потім підвівся і неохоче кинув:

– Прошу.

У кімнаті з’явився начальник патрульної бази.

– Добридень, лейтенанте, – якось по-домашньому привітався він.

– Салют, командоре, – за звичкою підвівся Ліно.

– Сідай, сідай, – змахнув рукою начальник. – Як твоє здоров’я?

– Спасибі, уже все гаразд.

– Вибач, що турбую. Тут така справа. У нас завершила роботу комісія, що розбирала твою поведінку під час патрулювання, однак до якогось категоричного висновку так і не дійшла. Фактично ти начебто й порушив наказ командира, але, з іншого боку, мав на це деякі формальні підстави. Так що основна загроза минула, і коли ти захочеш продовжити службу в нас, то можеш особливо не турбуватись. Я тебе відстою.

Ліно опустив голову.

– Даруйте, командоре, – тихо промовив він, – я ще остаточно не вирішив, однак... Швидше за все, я проситиму перевести мене назад, до Космічної поліції...

Легка тінь образи набігла на обличчя начальника бази, але тут же зникла.

– Я розумію тебе, хлопче, – важко зітхнув він. – Усі ми любили Горана, і ніхто не може досі збагнути, що сталося. Так раптово, не передавши на базу жодного слова... Може, тобі щось відомо?

– Відомо... дещо... – промовив Ліно, і враз його щоки вкрились червоними плямами. – Я знаю, що Горан... – він затнувся і раптом майже закричав: – Горан був найдобрішим, найчеснішим, найсміливішим з усіх, кого я знав! Він був найкращою людиною в цілому Всесвіті!!!

– Я розумію тебе, хлопче, – збентежено пробурмотів начальник бази, – вибач мене, старого...

Він відключився, і Ліно тут же круто вилаяв себе. Потім знову приліг, заплющив очі й подумки сказав: “Пробачте, капітане, може, я зробив щось не так?”.