“Я, могутній Володар неосяжного Перену, законний правитель королівства Ста озер, мудрий повелитель Верхнього та Нижнього Марджі й милосердний покровитель гірської країни Таора, прийшов до вас, освячений таємничою Печаттю Богів – незаперечним доказом виявлення їхньої ніким не збагненної Волі...”

Мине лише кілька днів, і хтось із моїх підопічних, повернувшись сюди, на це ж місце, виголосить такі слова перед величезною юрбою зустрічаючих, і, як один чоловік, багатотисячний натовп упаде на коліна, беззастережно приймаючи вибір Богів. Стояти залишаться тільки п’ятеро людей, які ще раніше привітали нового Володаря, й серед них – я, нащадок колись славного і багатого, а тепер геть занепалого роду Фаро, той, хто вже за хвилину поведе п’ятьох претендентів непримітними гірськими стежками до Дому Безсмертних, де й вирішуватиметься доля нашої величезної, але нещасливої країни, а разом із нею – й цілого світу.

Ось тільки хто стане тим щасливцем, у чиї руки Боги віддадуть важке та небезпечне кермо влади? Мої очі пильно, але ненав’язливо оглядають усіх претендентів. Перший серед рівних, звичайно ж, достойний Ларко, далекі предки якого належали до тодішніх королівських сімей Перену та Марджі. І справді, істинного, ненапускного благородства та гідності кровному принцеві не позичати, це добре видно навіть з того, як він прощається зі своїми батьками та двома вродливими сестрами. Правда, за знатністю йому ненабагато поступається невисокий міцний Зео, але, якщо брати до уваги суто зовнішні ознаки, на високе походження цього молодика не вказує нічого, окрім хіба що неприкритої пихи. Водночас пронизливий погляд свідчить про таку незламну рішучість та цілеспрямованість свого власника, що змушує ставитися до нього з достатньою повагою.

Високий худорлявий Котіліс – єдиний з усіх нас, хто не належить навіть до благородних: його батько – скромний професор Королівського університету в адміністративному центрі Ста озер. Низьке походження претендента відразу впадає у вічі, однак воно також свідчить про його виняткові розумові здібності. Котіліс – знову ж таки єдиний, кому довелося по-справжньому складати суворий відбірковий іспит, і зробив він це настільки блискуче, що навіть по-ворожому налаштовані судді не змогли нічого вдіяти. Що ж, закон є закон, і вперше за два з половиною століття нової історії Перену шанс стати Володарем з’явився у простолюдина.

Красень Жонн з висоти свого ледь не двометрового зросту добродушно поглядає на своїх численних родичів, які оточують його, й тільки мовчки усміхається у відповідь на всі настанови. Відчувається, що він не надто переймається тим, чи зласкавляться над ним Боги, і розглядає наш Похід як не вельми втомливу прогулянку. І справді, чому б не спробувати щастя, коли у батька є досить грошей для справи, яка в будь-якому разі тільки примножить славу багатої родини?

Остання групка проводжаючих помітно відрізняється від решти. Тут не чути ні сміху, ані голосних побажань удачі, не видно поривчастих обіймів, немає гарячих поцілунків. Це й не дивно: Фабет – син останнього Володаря, який майже місяць тому раптово помер, залишивши після себе величезну імперію в стані глибокого занепаду, розваливши все, що тільки можна було розвалити. Населення катастрофічно убожіє, разом із сильною владою зникають залишки поваги до закону, чорні хмари збираються на зовнішніх кордонах Перену, викликаючи хвилювання у провінціях. Рідні та близькі колишнього Володаря чудово це розуміють, однак вдають, що всього лише дотримуються вимог місячного трауру. І чому нікому не спадає на думку те, що саме такого правителя вибрали нам Безсмертні?

Цей сміливий висновок лякає мене самого, і я, притуливши долоні до лоба, гаряче прошу пробачення у Богів. Несподівано гомін довкола вщухає, і, повернувшись праворуч, я бачу, як сурмачі Володаря у строкатому одязі шикуються рівненькою шеренгою й підносять угору свої інструменти. Ще мить – і напружену тишу розривають різкі, але мелодійні звуки похідного кличу. Заключна протяжна нота тоне у голосному прощальному галасі, й п’ятеро – окраса та гордість усе ще могутнього Перену – невеличкою групкою збираються біля мене. Ще один змах начищених до блиску сурем, новий каскад звуків, що немовби пронизують наскрізь – і ми повільно рушаємо до вкутаного імлою громаддя гір, яке здіймається вгору, здавалося б, зовсім недалеко від нас. На чолі Походу, на своєму законному місці Провідника, йду я, за мною тримається похмурий Фабет, далі крокують Ларко, Зео та Жонн, а замикає колону заглиблений у думки Котіліс. Проводжаючі ще деякий час несміливо тягнуться за нами, але я прискорюю ходу, і незабаром остання поодинока постать зникає за пагорбом.

Через кілька годин ми проминаємо невеличкий струмок і вступаємо в густі зелені хащі, які вкривають підніжжя гір. Ледь помітна до цього стежина вже зовсім зникає, і мої супутники, зауваживши це, підтягуються ближче до мене. А я легко відшукую очима міцно закарбовані в пам’яті орієнтири і, сповнюючись радісного піднесення, впевнено веду свою групу далі. Цієї події я чекав довгі п’ятнадцять років, щоденною важкою працею, тренуваннями та наполегливими заняттями завойовуючи право називатися першим серед Провідників, і Доля, спасибі їй, не відвернулася від мене.

Вечір ми зустрічаємо на широкій галявині, з якої крізь рідке сито дерев проглядаються чудові гірські луки. Колись тут пастухи випасали численні отари овець, мисливці бродили в пошуках здобичі, вечорами лунали тужливі пісні мешканців тутешніх поселень, а гори були вкриті густим плетивом стежин та доріг. Але відтоді, як Боги вперше явили нашим предкам свою Волю, перебувати в цих місцях простим смертним стало суворо заборонено.

Сонце сідає за обрій, і гори поступово, знизу вгору, оповивають сутінки. Якщо й стає трохи прохолодніше, то це навіть приємно, і я розкладаю багаття зовсім не для того, щоби зігрітися. Просто полум’я завжди притягує до себе людей, і невдовзі я з задоволенням спостерігаю, як поволі тане взаємна настороженість та скутість, претенденти розсідаються навколо вогню й виймають із похідних торбин вечірні пайки. І коли, на деякий час залишивши товариство, я повертаюся з двома сухими деревцями на дрова, Котіліс уже веде своїм тихим голосом:

– ...Не хотіли поступатись один одному, оскільки обидва були достойними претендентами, та й жодна з сил, що підтримували їх, не мала відчутної переваги над іншою. Озброєні до зубів армії тільки чекали сигналу, щоб розпочати жахливу братовбивчу війну, і тоді Верховний Жрець закликав суперників довірити свою справу Найвищому Суду. Він десь зумів розшукати таорійця, який клявся власним життям, що знає місце, де його дід на власні очі бачив Богів, і цей чоловік повів принців разом з їх найближчими людьми до Дому Безсмертних. Вступивши туди і підійшовши до напрочуд гладенької та теплої чорної стіни, яка могла бути лише витвором Божественних рук, претенденти упали навколішки і почали благати Творців справедливо розв’язати їхній спір. Щиро набожний високородний Барі припав чолом до святого місця, а його суперник знехтував стародавнім звичаєм. І раптом стіна на мить спалахнула, всі присутні відчули на собі дотик Безсмертних, і коли Барі підвівся з колін і повернувся, на його чолі виблискувала дивовижна Печать Богів... А сталося це двісті п’ятдесят років тому.

Проказавши останні слова, Котіліс обводить усіх таким поглядом, яким учитель озирає тупуватих дітей знатних батьків, і я, не стримавшись, з усмішкою виправляю його:

– Точніше, двісті п’ятдесят шість.

– О, так, прошу пробачення, па... – він запинається, однак після короткої внутрішньої боротьби все ж змушує себе опустити слово “пане”, – вибачте, Нукі, це я приблизно, – в його очах видніється щось схоже на здивування. – Так от, з тих пір чимало самозванців намагались обманути Богів, але жодному з них не вдалось незаконно отримати Знак Володаря...

– Спасибі, Котілісе, – Ларко, очевидно, ініціатор цього невеличкого історичного екскурсу, шанобливо схиляє голову – і тут же по-змовницьки підморгує мені. – Ви справжній колодязь знань.

– Пхе, – зверхньо кидає Зео, – дивно, як цей “колодязь” ще не засвоїв однієї очевидної істини...

Усі насторожено звертають погляди на нього, передчуваючи щось недостойне, і воно не примушує довго на себе чекати:

– ...Що високе звання Володаря явно не для простолюддя.

Я бачу, як несхвально кривиться Фабет та хитає головою Жонн, як гнівно примружує очі Ларко, і сам сповнююся гострою неприязню до Зео. Але разом з тим відчуваю, що він таки має рацію, бо Котіліс справді не може подолати в собі відчуття власної неповноцінності щодо людей вищого походження. Ось і зараз, замість того, щоб гідно відповісти Зео, він знічується, опускає голову і тихо відказує:

– На все воля Богів...

– Даремно ви так, пане Зео, – випереджаю я Ларко, який вже готовий різко засудити свого колегу, – за Законом, ви тут усі рівні.

– Не пхай свого носа, куди не слід, Нукі, – зневажливо цідить Зео. – І взагалі, я, здається, не просто пан, а високий пан!

– По-перше, втручатися в такі справи належить до моїх обов’язків, – відказую йому якомога спокійніше, – а по-друге, на час походу я маю право звертатися до претендентів саме так. Але якщо ви все ж бажаєте перейти на світську форму, то, будь ласка, називайте мене паном.

– Замість патякати, Нукі, краще підкинь до багаття дров, – Зео, напевно, зараз гадає, що його тон є просто вбивчим.

– У цьому немає ніякої потреби, пане Зео, – незворушно відповідаю я.

У відблисках вогню добре видно, як обличчя мого супротивника швидко наливається люттю, та коли вибух здається вже неминучим, Ларко несподівано підводиться, голосно прокашлюється і каже:

– Я гадаю, на сьогодні досить. Ходімо спати...

Сонце ще тільки позолотило верхівки найвищих гірських шпилів, а всі мої підопічні вже на ногах. Увечері ніхто не захотів лягати у спеціальній хатині, призначеній для ночівлі претендентів, і ось тепер ранкова прохолода не дала їм додивитись останніх, найсолодших снів. Ну що ж, може, воно й до кращого, адже сьогодні потрібно подолати основну частину шляху до нашої мети. Отож ми нашвидку снідаємо і вирушаємо в дорогу.

Якийсь час нас оточує соковита зелень гірських лук, потім насичені барви починають тьмянішати, втрачати багатство відтінків, нарешті їх змінює лише одна, коричнева, і ми опиняємось у безроздільних володіннях мовчазного каменю. Поки навкруги панує майже суцільний моноліт, я ще почуваюся цілком спокійно, та ось гірський схил стає дедалі пологішим, розрівнюється, вкривається камінням найрізноманітніших форм та розмірів, і в душі зароджується легке напруження. Спершу я вагаюся, чи варто тривожити моїх супутників, але врешті приймаю тверде рішення, зупиняю свою маленьку групу і звертаюся до претендентів із короткою настановою:

– Зараз ми повинні пройти відносно небезпечну ділянку шляху, що веде до Дому Безсмертних. Тут може статися кам’яний обвал. Тому я прошу вас бути пильними та обережними, негайно сповіщати мене про будь-що підозріле, а в разі чого беззаперечно виконувати всі мої накази.

Ми рушаємо далі, і напруження поступово відпускає мене. Та й справді, каменепади бувають тут надзвичайно рідко, і дуже сумнівно, що це може статись за той короткий час, поки ми проходитимемо небезпечний відтинок. До того ж повинна існувати якась зовнішня причина, здатна викликати обвал, а сьогодні немає ні сильного вітру, ні зливи, відсутня і загроза землетрусу, оскільки за людської пам’яті їх тут узагалі ще не бувало... Я так захоплююся цим самозаспокоєнням, що свідомість не відразу реагує на дивний приглушений шурхіт, який зароджується десь угорі, і моє тіло зупиняється одночасно з тривожним вигуком Фабета:

– Нукі, що це?

Мені вже зрозуміло – що, але жорстока витівка природи настільки приголомшує, що на мить я просто-таки кам’янію, заворожений грізними звуками. Однак це триває зовсім недовго, різким рухом я скидаю з себе заціпеніння і холодним чіпким поглядом озираюсь навколо. За півсотні кроків від нас на пласкому боці лежить уже добряче занесена ґрунтом та дрібними уламками породи велика кам’яна брила, за якою можна перечекати не один такий обвал. Довкола застигли кілька менших валунів, проте жоден із них не викликає в мене довіри, й мої очі ковзають далі. Ага, ось унизу під нами є щось, варте уваги: невисокий прямовисний укіс довжиною кроків з десять – усе, що залишилося від колишнього урвища, засипаного протягом тисячоліть ерозійних процесів. Оскільки на пошуки чогось кращого вже не залишається часу, я швидко оцінюю можливості обох укриттів і владним тоном віддаю розпорядження:

– Фабете, Ларко та Зео – мерщій за он ту брилу, Жонне і Котілісе – за мною!

Ми досягаємо скелястого підмурка досить швидко, і, перш ніж узятись за своїх супутників, я кидаю швидкий погляд на каменюку. Там нібито все гаразд. Тоді вкладаю Жонна з Котілісом під укосом головами один до одного, а сам лягаю на них зверху. Мить чекання – і неподалік від нашого сховку з бадьорим стукотом проноситься перший невеликий камінець, а за хвилину-дві довкола скаженіє справжнісіньке пекло.

Як не готував я себе до всіх можливих несподіванок на шляху до Дому Безсмертних, але мені ніколи й на гадку не спадало, що одна з них здатна викликати такі моторошні відчуття. Голова розколюється від неймовірного гуркоту, густа завіса пилу не дає дихнути, а серце просто завмирає від могутніх ударів, від яких стугонить земля. Однак поки що великі каменюки обминають місце, де ми лежимо, боком, уламки середнього калібру пролітають над нами, не завдаючи шкоди, і тільки дрібні, а особливо ті, що вже починають втрачати швидкість, пролітають у небезпечній близькості від мене. Але раптом я чую наростаючі глухі удари, й тут ніби хтось гукає мені прямісінько в вухо: “Стережися, стережися!!!”. Я весь зіщулююсь і ще міцніше притискаюсь до своїх товаришів, і враз щось велетенське гепається зовсім поруч із такою силою, що нас аж підкидає у повітря! Я ще не встигаю судомно перевести подих, а вже з жахом відчуваю, що мої ноги чомусь піднімаються вгору і несподівано падають коліньми на щось тверде. Жонн!!! Він вискакує з-під мене – і з божевільним криком кидається геть. “Жонне, назад!!!” – несамовито верещу я кудись у спину Котілісу, не в змозі ні на волосину підвести голову. Але ніяких вигуків більше не чути, а навколо продовжує гуркотіти каменепад.

Важко було повірити, що все це жахіття може колись закінчитися, але ось нарешті над схилом знову запанувала тиша. Ми з Котілісом зводимося на ноги і, хитаючись, наче п’яні, мовчки обтрушуємо одяг. Невдовзі підходять наші товариші, я чую розгублений голос Ларко:

– Нукі, невже це все – насправді?.. Я сподівався, що мені просто примарилося...

Найбільше, чого я зараз хочу, – це трохи посидіти з заплющеними очима під укосом, притулившись спиною до скелі, однак швидко опановую себе і відказую:

– Треба його розшукати...

Знаходимо ми Жонна, чи, точніше, те, що зосталося від нього, досить швидко. “Невже він сподівався вціліти у такій м’ясорубці? – повільно проповзає у моїй голові, поки я тупо дивлюся на понівечене тіло. – Та ні, просто він втратив контроль над собою... Але чому, чому я поділив їх саме так?”. Остання думка приходить цілком несподівано, я навіть мимоволі змахую рукою, щоб її відігнати, і, повернувшись до дійсності, заявляю:

– Мої повноваження не дають мені права вирішувати долю Походу, і тому я змушений звернутися до вас із запитанням: що робити далі? Повернутись назад чи продовжити нашу місію? Прошу всіх висловити свої міркування.

– Та що там думати, тільки вперед! – відразу ж вигукує Зео. – Я не розумію, в чому тут може бути проблема?!

– Зео має рацію, – підтримує колегу Фабет.

– Але ж ми не можемо так залишити Жонна, – невпевнено озивається Ларко.

– Ми його поховаємо, – відмахується Зео.

– Пане Котіліс! – мушу нагадати я останньому претендентові, який уже котрий раз бореться зі самим собою, вирішуючи, яка відповідь більше личить високородній людині. Він усе ще вагається, та врешті, зиркнувши на скривленого Зео, кидає:

– Продовжуємо Похід.

Що ж, я їх розумію. Бідолашний Жонне, доведеться тобі залишитись тут, у незатишній, нашвидкуруч влаштованій могилі. Я опускаюся неподалік від загиблого і починаю руками розгрібати кам’янистий ґрунт. Котіліс, зітхнувши, рушає мені на допомогу, але необережний погляд на спотворене тіло ще зовсім недавно живого товариша змушує його відскочити вбік і вивергнути з себе весь сніданок. Я продовжую свою роботу сам, і лише закінчивши її, поглядом прошу допомоги, щоби не волочити труп Жонна по камінню, наче мішок. Ларко в цей час заспокоює Котіліса, Фабет відвертається, і тільки Зео, кинувши на колег зневажливий погляд, складає мені товариство. Засипаємо яму вже всі разом, і невдовзі на схилі з’являється невеличкий кам’яний горбок, біля якого ми бурмочемо поховальні молитви. Останні почесті загиблому – і наша маленька групка продовжує свій шлях.

Усю дорогу я намагаюся нічого не думати, але одне підступне запитання ніяк не дає мені спокою: “Чому ти поділив їх саме так?”. Я то відганяю його від себе, то роздратовано відбиваюся: “Ну яка різниця, усі ж не могли поміститися під брилою!”, – а в голові вже крутиться ідіотське: “Ти відразу розділив їх на більш та менш достойних”.

Це безглуздя приковує до себе всю мою увагу, і тому ввечері, присівши нарешті біля багаття, я не відчуваю нічого підозрілого у Ларковому запитанні:

– Нукі, а чим викликаються такі каменепади?

– Розумієте, пане Ларко, – відказую без жодної задньої думки, – там по сусідству є дві вищі скелі, які під впливом вітру, сонця та води постійно руйнуються, і каміння з них осипається на той схил, а далі повільно зсувається до підніжжя. Але часом буває, що один або кілька уламків починають котитися, порушують рівновагу інших, і тоді може виникнути каменепад.

– Переважно це трапляється, – вирішує підтримати своє реноме Котіліс, – під час ураганів, сильних злив, землетрусів, інших природних катаклізмів...

– Або... – несподівано я відчуваю, як усередині все завмирає, легеням бракне повітря, а в горлі застрягає огидний клубок, – або в результаті чиєїсь цілеспрямованої діяльності...

– Ви допускаєте, Нукі, що хтось навмисно?.. – Ларко, схоже, зовсім не дивує моя здогадка.

– А що ж залишається думати? Адже сьогодні не було ані вітру, ані дощу... – знизую плечима, все ще не розуміючи, як така природна думка не з’явилася раніше.

– Але ж це неможливо! – обриває мене Фабет. – Хто посміє напасти на учасників Походу Володаря?!

– Таорійці, ось хто! – вигукує Зео, і його обличчя вмить набирає лютого виразу. – Мало ще їх, падлюк, винищили! Дайте-но мені лише можливість, і я роздушу це осине гніздо, а кожного вцілілого примушу на животі вимолювати собі життя!

– Невже ви гадаєте, Зео, що насильство здатне вирішити всі проблеми? – несхвально дивиться на нього Ларко.

– А що ж, по-вашому, ще?! – аж розгублюється від такої наївності Зео. – Здається, вся історія Перену та решти світу вчить нас саме цьому!

– Я думаю, ви помиляєтеся, – хитає головою Ларко, – історія вчить нас, що всюди потрібно шукати справедливих вирішень, бо саме Справедливість стоїть найближче до Добра. І сила повинна служити тільки їм двом.

– Сила нікому не може служити, окрім ще більшої сили, – хмикає Зео, – мене просто дивує, що ви цього не розумієте. І взагалі, Ларко, з вашими поглядами найкраще йти у священнослужителі.

– А з вашими – у різники! – несподівано відрубує Ларко.

Обличчя його опонента кам’яніє, рука тягнеться до короткого марджійського меча, але зупиняється на півдорозі, стиснувшись у кулак.

– Вибачте, Ларко, – цідить Зео крізь зуби, – я зовсім не мав на меті вас образити.

– Даруйте й ви мені, Зео, – холодно відказує Ларко, – я щиро жалкую, що піддався емоціям...

Наша команда впевнено просувається до мети у зменшеному складі, й, здається, ніхто навіть не згадує, що всього лише вчора серед нас був Жонн. Безглузда гризота минулого дня облишила мене, і тепер я розмірковую над спонтанною, але цілком закономірною словесною сутичкою між Ларко та Зео, намагаючись чіткіше визначити свою власну позицію. Звичайно, справедливість – звучить красиво, але що розуміти під цим словом?

Мої далекі предки брали активну участь у підкоренні гористої Таори, а один навіть вибився у полковники. Що ж, війна, без сумніву, була жорстокою та кровопролитною, але на який епітет заслуговує її фінал – повна перемога Перену? Здавалося б – явна несправедливість, однак не все так просто. Адже внаслідок нашого завоювання дикі до того таорійці прилучилися до основних благ вищої перенської цивілізації, здобули писемність, отримали не знаний раніше Закон. Хіба ж це не Добро? А з іншого боку, застосування до всіх винуватців вчорашньої катастрофи жорстокого покарання – чи ж не буде це справедливістю, хоча й далекою від доброти?

Поглинутий такими роздумами, я повністю довірився власному тілу, яке майже без втручання свідомості безпомилково знаходить вірний шлях. Однак врешті щось змушує мене повернутися до дійсності, і я, осмислено озирнувшись довкола, бачу, що ми наближаємося до вузької ущелини, дном якої має пролягти невеличка ділянка нашого маршруту. У всіх своїх приготуваннях до Походу я ніколи не приділяв цьому місцю особливої уваги, однак трагічні події минулого дня викликають зрозумілу настороженість. І я зупиняю претендентів неподалік від входу, дістаю з чохла невеличкого самостріла, заряджаю його тонким металевим жалом і починаю видиратись на скелясту стіну.

Якщо там, зверху, хтось ховається, то він, звичайно, має велику перевагу наді мною, і це змушує триматися насторожі й бути готовим до всього. І недаремно. Ледве я досягаю більш пологого місця, як з-за гранітної брили до моїх вух доноситься легенький шурхіт. Я блискавично падаю на лівий бік, і молодий таорієць, який зненацька виростає за десять кроків від мене, посилає стрілу мимо цілі. Почуття чогось непоправного захльостує душу, коли, ще не підвівшись як слід, я помічаю на протилежній стіні ущелини іншого стрільця, але встигаю лише пронизливо закричати: “Стережись!!!”. Таорієць, звичайно, не піддається на мої простодушні хитрощі, і Фабет з довгою стрілою в горлі повільно осідає на землю. Сам убивця тої ж миті отримує в серце смерть із мого самостріла і падає головою в каміння, але ніщо, ніщо вже не зможе повернути життя, яке він забрав!

Перший таорієць налякано ховається за брилою і заходиться диким закличним вереском, а я кидаюсь униз, на ходу гукаючи розгубленим претендентам: “За виступ ховайтеся, за виступ!!!”. Котіліс останнім застрибує за рятівний бар’єр – і саме вчасно, бо над головами вже свистять знамениті таорійські стріли. Тепер незначною перевагою володіємо ми, і в цьому швидко переконуються найгарячіші нападницькі голови, які занадто самовпевнено кидаються до мертвого Фабета і для яких усвідомлення власної помилки після влучного залпу перенських самострілів стає останнім у житті. Проте загалом наше становище не викликає жодних ілюзій щодо легкого порятунку, а якщо найближчим часом ми не зможемо чого-небудь придумати, то воно взагалі стане практично безнадійним.

На щастя, легкий вітерець дме в бік таорійців, і це породжує певні надії на те, що ворога вдасться ошукати. Ось тільки питання, куди нам рухатися, щоб уникнути нерівної сутички? Я скликаю невелику військову нараду, і ми швидко доходимо спільної думки, що треба спробувати прослизнути вбік, оскільки відступ назад криє в собі найбільшу небезпеку переслідування та сумного для нас фіналу.

Отже, притулившись лобом до скелі, я коротко прохаю у Богів підтримки і, заздалегідь подякувавши їм, берусь до справи. Невеличкий брусок речовини, густий чорний дим від якої непогано служить для подачі сигналів, не становить аніякої небезпеки для здоров’я, однак усі ми розраховуємо на те, що наші супротивники не будуть переконуватись у цьому за допомогою власних носів. І справді, сумний досвід останнього покоління бунтівників, котрі віднедавна стикаються з новим досягненням перенської військової думки, відіграє свою роль, і ледве перші, ще зовсім рідкі клуби диму починають підніматися вгору від кинутого мною бруска, як у стані таорійців чуються панічні вигуки: “Чорна смерть, чорна смерть!!!”, – і відчайдушні нападники кидаються врозтіч, немов перелякані курчата. Скориставшись цим, ми вискакуємо з-за свого укриття і, повернувши ліворуч від ущелини, щодуху біжимо вниз по схилу. Потім повертаємо вправо, деремося поміж масивними виступами твердої породи, проминаємо невеличкий природний тунель і тільки тут дозволяємо собі трохи зменшити швидкість. Після страшного нервового напруження настає неминуча розслабленість, і я не опираюсь їй, оскільки вважаю, що безпосередня небезпека вже минула. Звідки ж мені знати, що Доля готує нам ще один жорстокий урок?

Я огинаю черговий скелястий виступ – і зненацька опиняюся віч-на-віч із високим кремезним таорійцем. Для нього ця зустріч також несподівана, однак його меч уже хижо виблискує в руці, тоді як мій сумирно спочиває в піхвах. І тому мені нічого не зостається, як кинутися вперед голіруч і спробувати схопити суперника за праве зап’ястя. Однак таорієць зовсім не новачок у подібних справах, про що свідчить різкий біль у моєму лівому боці. Він змушує тіло інстинктивно відсахнутися, і я, перечепившись ногою за камінь, падаю горілиць, встигнувши тільки вигукнути коротке “А-а!”.

Життя моє повисає на волосині, але на супротивника вже наскакує здивований і такий же беззбройний Котіліс. Можливо, хтось інший ще спробував би якось врятуватися, але довготелесий претендент завжди був надто далеким від усього, що не пов’язане з наукою. Він тільки встигає останнім зусиллям схопитись за руку, яка встромила меч у його груди. А Зео, що саме нагодився, без жодних проблем розкроює таорійцеві голову.

Моя рана виявляється всього лише неглибоким, хоча й болючим порізом, і я, затуляючи її рукою, біжу до тіла, над яким уже схилилися Ларко та Зео. Котіліс іще живий, але непритомний, і навіть людині, далекій від медицини, цілком зрозуміло, що він довго не протягне. Усвідомивши це, я підводжуся, відступаю вбік і починаю мовчки перев’язувати власну рану.

– Чому ти мовчиш, Нукі?! – накидається на мене Зео.

– Він помре, – відказую коротко.

– Я не сліпий, – нетерпляче відмахується претендент, – але нам потрібно бігти далі!

– Боюся, ми не зможемо його нести, – похмуро озивається Ларко.

– Та що за дурниці, звичайно ж ні! – вигукує Зео. – Зараз дорога кожна хвилина!

– Ти збираєшся його залишити? – недовірливо дивиться на колегу Ларко.

– Він же безнадійний! – дратується Зео. – Ми всього лише полегшимо йому страждання! Ну чого витріщилися, перший раз про таке чуєте?!

– Для цього потрібна згода Котіліса, – видушую з себе я. – Коли він опритомніє...

– Він може не опритомніти! – кричить Зео. – Або опритомніти тоді, коли ми вже й самі будемо мерцями!

– Послухайте, Зео! – підвищую голос і я, мимоволі опускаючи слово “пане”. – У моєму тілі тече благородна кров древнього роду Фаро!

Зео ледь не захлинається люттю та презирством, але якимось неймовірним зусиллям стримує себе й навіть примудряється понизити тон суперечки:

– Забудь про це, Нукі, – каже він майже спокійно, – зараз ти просто Провідник, і мусиш допомогти нам уникнути безглуздої смерті, а Котілісові – зайвих страждань. Це твій обов’язок.

Я чудово усвідомлюю, що Зео правий, і все ж побілілими губами бурмочу ледь не благально:

– Я не можу, не можу цього зробити...

– Слинько ти, Нукі, і ти, Ларко, теж, – кидає нам Зео позбавленим емоцій голосом, і, витягнувши меча, підступає до Котіліса. Те, що він замислив, – безчесне, жахливе і просто негідне людини високого походження, однак ми з Ларко не робимо аніяких спроб йому перешкодити, а тільки мовчки відвертаємося. Коротке здивоване схлипування приреченого товариша – і наша поріділа команда бігцем вирушає далі. Сонце вже торкнулося своїм краєчком гори, що височить на заході, і ми щосили поспішаємо відірватися від нападників.

Дивно, Зео вже кілька разів виручав мене у складних ситуаціях, але я чомусь зовсім не відчуваю вдячності до нього. Думки мої несподівано повертаються до вчорашньої суперечки, і я раптом виразно бачу те, що може статись, якщо вибір Богів зупиниться на Зео: зруйновані таорійські містечка, спалені села, трупи жінок, старих та дітей, спотворені нелюдськими муками обличчя чоловіків. І саме тоді, коли в душі, здавалось би, має кипіти лють та ненависть до непокірного народу, я роблю для себе остаточний висновок: Ларко таки має рацію, насильство повинне служити тільки Справедливості, котра наближає нас до Добра.

Кілька годин неспокійної дрімоти мало покращують мій фізичний стан, а поріз на боці, здається, тепер болить іще більше. Претенденти почувають себе не набагато краще, особливо після того, як пригадують, що під час вчорашньої біганини повикидали свої похідні сумки з харчами. І я, діставши із єдиної власної торбини не таку й велику галету зі шматком шинки, ділю їх на три вже зовсім маленькі частини. Ми повільно жуємо, розтягуючи насолоду, й кидаємо очікувальні погляди на небо, яке починає сіріти на сході. Зео першим закінчує снідати і звертається до мене:

– Чи не скажеш нарешті, Нукі, куди це ти нас ведеш?

– Поки що ми просто втікали від таорійців, – відказую не без наміру ушпигнути честолюбця, – а тепер доведеться, напевно, повертатися назад.

– Ти, я бачу, вже все вирішив сам, – насмішкувато хитає головою Зео. – Моя думка тебе більше не цікавить?

– Ми зазнали дуже важких втрат, – починаю мимоволі виправдовуватись я, – та й провізії залишилося надто мало, а, крім того...

– Зачекай, Нукі, – обриває мене Зео, – скажи краще таке: чи знаєш ти дорогу звідси до Дому Безсмертних?

– Спочатку не завадило б роздивитись та уточнити, де саме ми знаходимося, – відповідаю дещо ухильно, але потім додаю: – Хоча, зрештою, я досить добре вивчив увесь цей район...

– Тоді слухай мене, – голос Зео відразу стає жорстким. – Поки я живий, навіть мови не може бути про повернення!

– А ви що скажете, пане Ларко? – цікавлюся в іншого претендента.

Той довго мовчки дивиться кудись вдалечінь, потім переводить погляд на свого колегу і врешті повертає голову до мене:

– Ну що ж, коли Зео ставить питання так, то я теж висловлююсь за продовження Походу.

Тепер нічого не вдієш: воля претендентів – закон для Провідника. Та й, відверто кажучи, мені самому теж не хочеться так безславно повертатися. Моя кар’єра у кожному разі близька до завершення, і тепер питання лише в тому, яким воно буде...

У ранковій напівтемряві ми вибираємося на зручне місце, щоби роззирнутися, і я відразу ж визначаю, де перебуває наша крихітна групка. Якщо рухатися вперед уздовж цього невисокого хребта, далі швидко перетнути вузеньку долину і, піднявшись до карнизу, обігнути по ньому он ту скелю, то незабаром ми опинимося там, де мали вчора заночувати. Я коротко знайомлю претендентів зі своїми міркуваннями, вони кивають головами, і ми вирушаємо в дорогу. Довкола вже зовсім розвиднілося, хіба що легенький туман трохи розмиває обриси гір, але з міркувань безпеки я навіть радію цьому. Спочатку вибір конкретного шляху забирає досить багато уваги, та згодом я цілком освоююсь і вже звично перекладаю механічну роботу на підсвідомість, а сам глибоко поринаю в роздуми.

Для будь-кого з мешканців Перену Похід за званням Володаря – подія, може, й важлива, однак страшенно далека і цікава самим лише результатом. Для мене ж це – справжня епоха в житті, право на яку доводилося виборювати протягом довгих п’ятнадцяти років. Ще два дні тому я був найщасливішою людиною в світі і готувався після завершення Походу на цілий тиждень усамітнитися в Храмі Богів, щоби належним чином вшанувати прихильність Безсмертних до своєї скромної особи. А сьогодні я веду за собою може й найдостойніших, та всього лише двох – двох із п’яти! – вцілілих претендентів, і ніяк не збагну, за які гріхи мене так покарано?!

По-різному проводили своїх підопічних мої попередники: були й майже зразкові походи, і цілком посередні, а траплялися й такі, де претенденти одержували травми, сонячні удари, застуджувались, голодували та страждали від спраги, відбивалися від основної групи або блукали по горах разом із Провідником, втративши орієнтацію. Але такого, щоби хтось не повернувся назад, не бувало ще жодного разу!

Звичайно, левова частка вини лежить на тотальному хаосі, що панує на просторах велетенської занепадаючої імперії: де ж це чувано, щоби цілий загін озброєних людей безперешкодно пробрався на заборонену територію й посмів напасти на учасників Походу, не боячись найжорстокіших покарань! Але чи все я сам зробив для того, щоби відвернути загибель довірених мені людей? Драматичні події останніх днів знову проходять перед моїм внутрішнім зором, і я з жахом усвідомлюю, що повинен був діяти зовсім не так! Ну чому ж було перед каменепадом не послати Жонна у надійніше укриття, взявши до себе замість нього більш стійкого Зео? Чому ж було не зупинити претендентів на безпечній віддалі від тієї клятої ущелини? І як я міг розслабитися саме в той час, коли над головами нависала смертельна небезпека?!

Ці кляті запитання здатні видушити з грудей розпачливий стогін, але мій чималий досвід тут же пропонує поглянути на все більш тверезо. Ну справді, хіба може людина передбачити те, що відомо самим лише всемогутнім Богам? І чи варто звинувачувати себе в помилках, яких неможливо уникнути? Все воно так, відказує інший голос, тільки невідомо, чи захочуть розуміти це організатори Походу? А також новий Володар, якщо, звичайно, нам вдасться довести до кінця взяту на себе справу...

Це мимовільне нагадування про небезпеку, а також те, що ми досягаємо карнизу, знову змушує всю увагу зосередити на дорозі. Кам’яна стежка під ногами досить широка, в середньому не менше двох-трьох кроків, однак зліва вона закінчується прямовисним запаморочливим урвищем, і тому я, зупинивши своїх супутників, закликаю їх бути максимально пильними й обережними. Претенденти слухають мене із розумінням, і ми рушаємо далі: попереду – я, слідом – Ларко, в ар’єргарді – Зео.

Майже наприкінці цього відтинку шляху переді мною з’являється справді небезпечне місце: десь із десяток кроків карниз іде з помітним нахилом, а в самому низу звужується і трохи завертає праворуч. Однак я нічого не кажу своїм супутникам, лише застережливо піднімаю руку, й не тільки тому, що вважаю слова зайвими. Просто на відстані польоту стріли від нас, круто обігнувши скелю, карниз закінчується плавним переходом у схил, і всі мої думки зараз – за поворотом.

Проте наступний акт нашої трагедії відбувається зовсім не там. Ледве я проминаю звуження, як за спиною чується незрозумілий шум, потім приглушений зойк, і серце моє враз обривається від протяжного крику:

– Зе-е-о-о-о!!!

Рвучко обернувшись назад, я ще встигаю побачити Ларко, який, розпластавши руки, летить у безодню. Витримка зраджує мені, і я імпульсивно кидаюсь на допомогу, хоча й усвідомлюю, що все це вже надто пізно. І тут же посковзнувшись, незграбно падаю на самісінькому краєчку карнизу і, ледве встигнувши вхопитися за кам’яний виступ, повисаю над прірвою.

Звичайно, фізичної підготовки Провідника цілком достатньо, щоб вибратись нагору самотужки, однак смерть Ларко настільки приголомшує мене, що сили в руках вистачає тільки на те, щоби триматися. Поки мої ноги безуспішно намагаються знайти хоча б якусь опору, Зео стоїть нерухомо, опершись спиною на скелю, і мовчки спостерігає за мною. Нарешті я зводжу на нього прохальний погляд, і тоді він повільно промовляє:

– Нукі... я не винен... то був нещасний випадок... я просто посковзнувся... нещасний випадок...

Однак щось у його обличчі та голосі безпомилково підказує мені, що все це не так, що справжня причина зовсім інша – жахлива, жорстока та аморальна! І я кричу самими очима: “Вбивця, вбивця!!!”, хоч не можу видушити ні звуку з заціпленого рота. Зео ще деякий час дивиться на мене, потім опускається на коліна і подає руку, не дотягнувши її, однак, на якусь чверть долоні до моєї. Подумки я проклинаю себе за малодушність, але щось сильніше за власну гідність змушує миттю скористатися з наданої можливості. Я видряпуюся на кам’яну доріжку і довго мовчки лежу на ній, не в змозі підвести погляд на вбивцю Ларко та свого благодійника.

Усе, що відбувається далі, проходить для мене наче в якомусь напівсні. Ми без особливих пригод дістаємось до невеличкої печери, що має відому всім назву Дому Безсмертних, я механічно проголошую необхідні урочисті слова, Зео притуляє голову до абсолютно гладкої чорної стіни, щось яскраво спалахує, – і на лобі єдиного вцілілого претендента незбагненним чином з’являється дивовижна Печать Богів.

– Підійди до мене, Нукі, тобі випала велика честь першим привітати свого Володаря! – карбуючи слова, промовляє Зео, і в добре знайомому голосі чуються зовсім нові нотки. Я припадаю до ніг його Величності й непомітно дістаю з піхов старовинний кинджал своїх предків. Потім повільно підводжусь, і коли мої очі приймають на себе поблажливо-холодний погляд Володаря, різким рухом всаджую блискуче лезо йому в серце.

Зео ніяк не може збагнути, що з ним сталося, і, схопивши мене за плечі, марно намагається вдихнути неслухняними грудьми повітря, якого йому раптом забракло. В останню мить розуміння таки приходить до нього і змінює щось у виразі його обличчя, однак передсмертна плівка вже затягнула очі, й тіло найнедовговічнішого Володаря Перену глухо падає на кам’яну підлогу Дому Безсмертних.

Кинджал залишається у мене в руках. Якусь хвилю я тупо дивлюсь на нього, потім прикладаю вістрям до лівої частини грудей і рвучко натискаю на руків’я...

Мої очі повільно розплющуються, і я з якоюсь дитячою насолодою розглядаю неймовірно білу поверхню, що стелиться наді мною. Потім переводжу погляд далі і бачу все такі ж білосніжні стіни, шафки, столик зі стільцями і – людину в одежі того ж кольору і з тільки ледь темнішим волоссям. Безсмертний!!!

Я пориваюся встати, щоб віддати належні почесті одному з усемогутніх Богів, однак у тілі відчувається дивна слабкість, і мій намір залишається нездійсненим. Безсмертний у відповідь на це посміхається і промовляє:

– Здрастуйте, Нукі... Вам доведеться ще трохи полежати, ви вже вибачте...

– Коли до мене повернуться сили, я поклонюся тобі, Безсмертний, – винувато відказую я, дещо здивований таким сповненим поваги обходженням Бога. – Дорога до світу померлих виявилася надто важкою для мене...

Мій співрозмовник заперечливо хитає головою.

– Ви помиляєтесь, Нукі, я зовсім не Бог, і це – не світ померлих, а ваша рідна планета.

– Моя рідна... планета? – здивовано перепитую я. – Не розумію тебе, Безсмертний... Адже планети... вони там, у небі...

– Я хотів сказати, що ви перебуваєте у тому ж світі, де жили й до... цього... – Безсмертний чомусь ніяковіє. – Ви хотіли накласти на себе руки, але... нам вдалося відвоювати вас у смерті.

– А Зео?! – мимоволі вихоплюється у мене.

– На жаль, ми не змогли нічого вдіяти, – Безсмертний опускає очі, і, здається, в його голосі проковзують якісь нещирі нотки. – Все ж таки ми – не Боги...

– Повернути мене до життя після удару в серце не під силу простому смертному, – бурмочу я собі в ніс, проте мій співбесідник має чудовий слух.

– І все ж я – звичайна людина, і звуть мене Юліаном, Юліаном Леметром, – посміхається він, проте, помітивши недовіру в моїх очах, змінює тему: – Але про це пізніше. Для початку вам треба знати ось що: он ті двері ведуть до туалету, праворуч – ванна кімната. На стіні біля столу побачите кілька кнопок, натискаєте на червону – і отримуєте сніданок, чи то пак обід. Незабаром ви відчуєте себе краще і зможете всім цим скористатись. А я вас поки що залишу.

Чоловік, який називає себе Юліаном, але все ще здається мені Богом, підбадьорливо киває і простує до стіни, де перед ним несподівано з’являється отвір, що відразу ж зникає у такий же дивовижний спосіб. Я ще деякий час лежу нерухомо, потім, відчувши несподіваний приплив сил, підводжуся на своєму ложі, що виявляється невисоким пружним ліжком із незнайомого матеріалу, і сідаю, опустивши ноги на дивовижно теплу підлогу. Думка ще не встигає остаточно сформуватися в голові, а мої руки вже розщіпають ґудзики на легенькій просторій сорочці, що на мені. Я уважно оглядаю ліву нижню частину грудей, але там, де б’ється серце, знаходжу тільки ледь-ледь помітну рисочку, яка, схоже, невдовзі зникне зовсім.

Коли господар дивних апартаментів з’являється знову, я вже встигаю викупатись у крихітному басейні з теплою проточною водою, перевдягнутись у власну одежу, на якій не видно аніякісіньких слідів кинджала, добряче попоїсти й навіть трохи поміркувати над своїм становищем, розвалившись в одному із двох неймовірно зручних м’яких крісел. Тепер я майже не сумніваюся в тому, що перебуваю серед живих, проте ніяк не можу змусити себе звертатися до таємничого чужинця на “ви”. Моя впертість несамохіть призводить до того, що Юліан теж перестає церемонитися, але перш ніж це стається, я вже встигаю довідатися, що він – посланець іншого, могутнього світу, і разом з кількома товаришами здійснює тут місію Спостерігача: збирає найрізноманітніші відомості про Перен і сусідні держави, про наші наукові та культурні досягнення, вивчає побут та звичаї, намагаючись нічим не виявляти своєї присутності.

– А хто ж тоді призначає Володарів Перену? – невинно цікавлюсь я.

Мій співрозмовник повільно хитає головою та довго вагається.

– Це було миттєве імпульсивне рішення однієї людини, – нарешті каже він. – Розумієш, Нукі, тоді справді цікава інформація про ваше життя коштувала нам дорого, часом навіть дуже дорого, – на його обличчя наче набігає якась хмаринка, і я здогадуюсь, що Юліану пригадалося щось вельми неприємне та болюче. Однак він тут же стріпує головою і продовжує: – І коли до нашої резиденції вперше навідалися двоє претендентів на престол, тодішньому моєму попередникові несподівано спало на думку... Загалом, Печать Богів – то пристрій, за допомогою якого ми дізнаємося про все, що відбувається навколо Володаря... Правда, це дуже погано закінчилося для автора тої ідеї...

– Однак ви не відмовилися від неї, – з неабияким розчаруванням від цілком прозаїчного пояснення того, що у нас вважають проявом Волі самих Богів, констатую я.

– Так уже влаштовані люди, Нукі, – каже Спостерігач. – Але ми завжди намагалися діяти так, щоб якнайкраще задовольнити всі ті сили, які стояли за претендентами.

– І дозволили Зео стати Володарем, – осудливо кидаю я.

– У нас не було іншого виходу, – відводячи погляд, виправдовується Юліан.

Що ж, його можна зрозуміти. Але що було б із нашою нещасливою країною, якби до керма влади став Зео?! І що буде з нею тепер?!! Думки про це раптово обсідають мою голову, і серце стискається від душевного болю так, що з грудей аж виривається стогін. Юліан запитально дивиться на мене, але я бурмочу лише одне:

– Бідний, нещасний Перен...

Спостерігач розуміюче опускає очі, тривалий час мовчить – і раптом каже:

– Послухай, Нукі... А ти сам... ніколи не мріяв стати Володарем?

Ці слова настільки приголомшують мене, що я спромагаюся лише підняти аж круглі від подиву очі на свого співрозмовника. Той спокійно витримує мій погляд і продовжує:

– Розумієш, під час лікування ми були змушені... та що там... ми провели повне обстеження твоєї особистості й дійшли висновку, що ти володієш усіма задатками Володаря... Справжнього Володаря, який зуміє... принаймні спробує...

Він не може підібрати потрібних слів і замовкає, намагаючись оформити свої думки у щось більш виразне. До мене ж нарешті повертається здатність говорити, однак замість того, щоби пояснити чужинцеві, що це неможливо, що я всього лише Провідник, а не Претендент, що немає жодної сили, на яку я міг би опертися, що то взагалі просто самогубство, я промовляю зовсім інше:

– Але ж... я не маю ні найменшого уявлення, що треба робити... як порятувати мою Вітчизну...

– Ми допоможемо тобі, Нукі! – гаряче запевняє мене Юліан, підбадьорений тим, що я не відмовився одразу. – Наша цивілізація за багато тисячоліть свого розвитку визначила нарешті ті принципи, на яких повинне базуватися кожне суспільство, яке прагне до справедливості! Хоча, взагалі... це все, що ми можемо тобі дати, окрім хіба що загальних порад та кількох суто технічних дрібниць, – він холоне так само швидко, як перед тим загорівся. – Та й, якщо бути реалістом, тебе майже напевно чекає невдача, навіть за наявності яскраво вираженої Волі Богів... Усе воно матиме сенс лише для наступних поколінь, які захочуть прийняти проголошені тобою ідеали... Однак ризикувати заради цього життям...

– Після того, що сталося, я вже не маю права боятися смерті, – відповідаю, все ще не до кінця вірячи, що можу серйозно поставитися до подібної пропозиції. – Але поясни, навіщо це тобі?

Юліан оглядає мене довгим і трохи сумним поглядом.

– Я чудово розумію, що йду на свідоме порушення законів мого світу, – говорить він, – і, швидше за все, решту своїх днів доживатиму десь на віддаленій планеті, займаючись вирощуванням городини до власного столу. Однак за час, проведений тут, я встиг полюбити цю... цей світ, наче рідний, і не можу байдуже спостерігати за тим, що в ньому відбувається.

Юліан підводиться і, вже стоячи, каже:

– Я не проситиму в тебе швидкого рішення... Ти повинен дуже добре все обміркувати...

Він іде до стіни, але в останню мить знову зупиняється:

– І ще одне... Ти вже вибач, Нукі, але краще про все сказати відразу... Нам доведеться витерти з твоєї пам’яті те, що може зашкодити нашій місії...

Прочитавши в моїх очах нерозуміння, він додає:

– Ти забудеш майже все, що було з тобою тут...

– Не турбуйся, Юліане, я не ображатимусь, – киваю головою я, хоча мені, звичайно, трішечки прикро.

Спостерігач вдячно усміхається і зникає, а я, зітхнувши, знову повертаюсь до моїх невеселих роздумів. О, Всемогутні, з чим же вийду я до мешканців Перену, як подивлюся в очі тим, хто нещодавно проводжав у Похід своїх рідних та близьких, що скажу людям, які побачать на місці Володаря вчорашнього Провідника? Що?!

Утім, я вже знаю, якими будуть мої перші слова:

“Я, могутній Володар неосяжного Перену, законний правитель королівства Ста озер, мудрий повелитель Верхнього та Нижнього Марджі й милосердний покровитель гірської країни Таора, прийшов до вас, освячений таємничою Печаттю Богів – незаперечним доказом виявлення їхньої ніким не збагненної Волі...”