Політична стаття

Як відомо, у Радянському Союзі сексу не було. Весь совковий народ, не покладаючи рук та інших органів, займався будівництвом комунізму під патронатом живого (причому не просто живого, а “живєє всєх живих”) покійника і відволікатись на всілякі дурниці не бажав. Зрозуміло, що в таких умовах говорити про імпотенцію та імпотентів було просто смішно: як говорили тодішні “старші брати” – “на нєт і суда нєт”.

Перестройка, гласність, демократизація і незалежність почергово завдали таких ударів цнотливому українському “совку”, що він врешті-решт перетворився на справжнього сексуального маньяка. Сторінки газет та журналів заполонили красуні з оголеними бюстами, задками та передками, телебачення радісно відкинуло остогидлу рекламу вітчизняної техніки і зайнялось пропагандою техніки злягання, книговидання забуло про світле комуністичне майбуття і заходилось оспівувати затемнене оргазматичне сьогодення. Якось раптом згадали про імпотента як про бідаку, позбавленого радощів нового життя, і кинулись його рятувати: все довкола зарясніло співчутливими статтями, фантастичними рецептами, рекламою неймовірних ліків, інформацією про спеціалізовані приватні клініки тощо. Попостерігавши за цим, імпотент підвів похнюплену голову, закупався в океанських хвилях всенародної пошани та любові і врешті-решт, повіривши у свою богообраність, поліз на широку політичну арену, і не просто десь на краєчок, а на головні — прем’єрські — місця. Так почалась ера імпотентів.

Перші головні імпотенти країни були ще старої закваски чи то б пак “засолу”. Всі здогадувались про їхню неспроможність, але такими були правила семидесяти- чи навіть тристасорокарічної гри: кого згори спустили — з тим і любися. Та й проімпотентська кон’юнктура відігравала не останню роль. Однак час ішов, усе в країні опускалося вниз, і мало-помалу ставало зрозумілим, що імпотент — не такий уже й хороший хлопець. А якщо й навіть хороший — все одно ні на що не здатний. Тоді ще жевріла якась надія, що він усвідомить марність своїх намагань пробудити заснулу плоть, присоромлено залишить публічне місце і віддасться до рук медиків чи народних цілителів! Але ні: імпотент відчув, що в цій країні можна обійтись і без всенародної любові, і продовжив свою безнадійну справу.

Хочу відразу попередити, що оскільки це все — погляд нефахівця, то не буду розчаровувати читачів строгою хронологією, надміром цифр чи глибокими думками. Я не пам’ятаю точно, коли у цій компанії з’явився один хитроногий, який вчасно вистрибнув із “засолу” і став корчити із себе ділового: мовляв, зараз побачите, як при мені запрацюють фабрики, заводи, клуби, пельменні та інші культові совкові об’єкти. Але оскільки він був здатний лише на вдвічі більше, аніж його попередники (не здатні абсолютно ні на що), то справа знову завершилась публічним соромом. І хитрий прийняв геніальне рішення: оскільки на прем’єрному місці мусиш відповідати за свої немощі, то треба стати тим, хто не відповідає ні за що, а лише з мудрим батьківським виглядом дорікає черговому невдасі за неспроможність — чоловіком на букву “ге”! (Пояснення того, хто в нас на букву “ге”, можуть вимагати лише іноземці, але оскільки постійно складається враження, що іноземців в Україні більше, аніж самих українців, то поясню: “ге” — це ГАРАНТ “сладкой жизні” для бандитсько-олігархічної кодли). І що ви думаєте — став!!! А на своє попереднє місце продовжив висувати братів-імпотентів.

З’явився, пам’ятаю, серед них один благородний. У нього, як і в попередників, усе падало, а що не могло падати, — те просто лежало. Але як він мовчав!!! Так, що навіть найостанніший песиміст вірив: хай він лише кінчить мовчати, і ми підемо вгору такими темпами, що жодній Ефіопії й не снилося! Однак благородний усе не кінчав, а без цього, зрозуміло, нічого путнього вийти не могло. Зрештою його німота так налякала патрона всіх імпотентів, що той погнав “великого німого” із убивчим формулюванням: “за створення власного іміджу”.

Цікавий персонаж прийшов пізніше. Він не був таким уже явним імпотентом і, цілком імовірно, міг на щось і спромогтися, якби не хворобливе захоплення діяльністю, названою на честь одного з біблейських персонажів. Поки країна планово котилася у прірву, він методично ганяв туди-сюди “кулачкову дуньку” і протягом тривалого не лише отримував кайф, а й устиг напорскати в банки зі швейцарськими та американськими “кришками” чималеньку кількість умовних одиниць. Однак недаремно лікарі попереджають, що онанізм може призвести до серйозних проблем в особистому житті. Так і сталося: той, що на букву “ге”, довгенько чогось чекав від свого протеже, в разі потреби грудьми лягаючи на його захист, однак так і не дочекався, зневірився і зненацька, без жодного теплого слова, засандалив ногою у найболючіше місце.

Далі була класика! У тому сенсі, що наступний персонаж виявився імпотентом просто класичним. Розпочавши з гнівних докорів на адресу попередника за егоїзм та “самовдоволення”, він усім своїм молодецьким виглядом давав зрозуміти, що тепер насолоджуватися буде вся країна. Можливо, він і справді цього хотів, але правду кажуть андрологи (не плутати з андроїдами): того, що у чоловіка не піднімається саме, не піднімеш навіть найпотужнішим підйомним краном. І пішло-поїхало: ті крихти економіки, які ще трималися, плюнули у безнадії і покотилися в прірву; цілі галузі, які перебували у вільному падінні, з переляку аж рвонули вниз; а все те, що вже начебто досягнуло дна, почало закопуватися ще далі вглиб. Гривня падала на коліна перед усіма, від американського долара до монгольського тугрика, борги із зарплат починали вимірювати не місяцями, а роками. Бідолаха й пробував щось робити, але його дії (на кшталт саджання “червоних” директорів “на губу”) чомусь викликали до життя лише напади здорового гомеричного сміху. Та найсмішніше було те, що при всьому цьому він зберігав свій бравий гусарський вигляд і переконував, що почувається як ніколи по-чоловічому сильним і спроможним! І народ міг би по-справжньому втішатися, як досвідчений театрал, і від душі реготати з неперевершеного коміка, який за сценарієм спектаклю щоразу ганьбиться біля жіночого тіла, проте знову і знову рветься оволодіти ним, якби не сидів замість зручного м’якого крісла на вузькій рейці, обкрученій колючим дротом, та ще й по вуха у лайні. А комік продовжував самозабутньо грати, хоча це вже давно перестало бути смішним, вірно дивився в очі “папіку”, який уже не знав, як спекатись зануди, ставав у “стійку”, хапав зубами за холоші і нахабно вимагав дозволити ще, і ще, і ще разок.

Ми вже давно звикли лаяти бородатих друзів-класиків з усіляких приводів і без, а вони ось правильно попереджали, що рух історії йде не по прямій, а з усякими викрутасами, збоченнями і навіть задкуванням. І справді: якимось дивовижним чином у прем’єрсько-імпотентське крісло потрапив здоровий чоловік! І зовсім несподівано виявилось, що навіть на нашій забутій Богом землі можуть відбуватися речі, які до цього вважались привілеєм лише цивілізованих країн: економіка може рости, бюджет – наповнюватись, зарплати – виплачуватись і навіть реально (!) збільшуватись, бандити і шахраї можуть потрапляти в тюрми (правда, поки що тільки закордонні), а олігархи – ділитись надприбутками з державою! Спочатку імпотенти аж заціпеніли від переляку, що більше їм омріяних кабінетів не бачити, як своєї чоловічої “зброї” у бойовому стані, але поступово заспокоїлись, повеселішали, порадіснішали і врешті пощасливіли: адже тепер, коли все почало повертати на краще, достатньо легенько скинути ненависного чужака і далі тільки імітувати потрібні “тєлодвіженія”. А воно, дасть Бог, покотиться далі за інерцією!

Вирішено – зроблено! І ось на прем’єрському місці – черговий імпотент. Нічого не скажеш – хлопець симпатичний: простий, на вигляд чесний, без усіляких збочень, без бравади, без іміджу. Ось тільки оченятка бігають – туди-сюди, туди-сюди, а від чого? Може, від усвідомлення свого потенціалу? Чи від невеличкої мішанини в голові? Бо одного дня він заявляє, що може гордитись результатами своєї роботи, а другого визнає, що темпи приросту ВВП упали втричі (за останніми даними – усього вдвічі!). То розповідає про постійну стабілізацію економічного становища, то сповіщає про хронічне недовиконання державного бюджету. Сьогодні говорить про другий (!!) етап стратегічної боротьби з бідністю (перший, видать, успішно завершений), завтра – що не може залишити крісло прем’єра, поки середня зарплата в країні не досягає жалюгідних 70 доларів. (Нібито прямих суперечностей немає, але якось воно… Ну не грає одне з другим!) А плани?! З одного боку – через десять років опинитися в Євросоюзі, з іншого – забезпечити щорічний приріст ВВП на 6%, а зарплати – на цілих 12%! Уявляєте: за якихось п’ять років ми досягнемо теперішніх показників такої високорозвинутої країни, як Білорусь (нинішня зарплата – близько $100), а ще за п’ять – входитимемо як рівні до багатої Європи і житимемо, як європейці!!! Правда, в позаминулому столітті. Чи позапозаминулому… Але – як вони!

А що народ? Як завжди: “на всіх язиках” (особливо на “вєлікам і магучєм”) “все мовчить”… “Благоденствує” в кулачок і продовжує звично будувати чергове світле майбуття, де на місці марксизму-ленінізму “гордо рєєт” маразм-кучманізм, а на посади “батьків” та “перших парубків” нації беруть виключно імпотентів. Vivat, Хахляндія!

Лабіринт українського самвидаву